Один сусіда подав на іншого позов за те, що той ображає і його, і жінку всілякими образливими словами.
На суді позивач каже:
— От дурнем мене назвав. А який же я дурень, це ж наклеп. Я ж довідку принести можу, що я не дурень.
Суддя до відповідача:
— Навіщо ви його дурнем назвали?
А той — із тих, що при зіткненні з начальством удають із себе простаків:
— Та я ж вам розказую, там курка перейшла межу, а він жінку мою…
І починає розповідати про всі ті склоки, які виникають, коли сусіди живуть недружно…
Суддя не витримує:
— Я не прошу у вас пояснень про тих курей. Навіщо ви його дурнем назвали?
А той не поспішає виправдовуватися. Каже:
— Довідку він принесе, що не дурень. Погляньте, в нього ж просто на лобі написано. Подумати потрібно було, перш ніж ото учиняти такий ґвалт. Я доведу, що ти дурень набитий. Це ж якби кожному затикали рота, то хіба можна було б сказати правду?
— Подивіться на мене, товаришу суддя, — і собі встряє відповідач, — і скажіть, чи схожий я на дурня. Ви ж самі добре мене знаєте.
Суддя, побоюючись, щоб не зайшло надто далеко, попереджає відповідача:
— Ведіть себе пристойно, а то я накажу посадити вас на п’ятнадцять діб. І не називайте його хоч тут дурнем. Жодній людині не буде до вподоби, коли її так називають.
— Пане суддя! Це вас дивує? Але що ж, по-вашому, має бути? Його ж позаочі всі дурнем називають, а коли оце я йому у вічі сказав, то він вирішив на мені відігратися. Припустімо також, що й я трохи винен, сплутавши спочатку його з розумним. Тут не до жартів. Перш ніж давати пояснення за себе, я мушу знати, чи можна вам поставити запитання?
Суддя, недовго думаючи, дає дозвіл.
— Я бачу, що ви ото тут судите мене, і відчуваю, що ви ото мені зараз штраф впаяєте за те, що я отого, — показує на відповідача, — назвав дурнем. Може, й зопалу сказав, але щоб до суду, то це так поводяться лише дурні люди, а розумні ставляться до цього байдуже. А що було б, якби я його назвав розумним? Ви б судили мене?
— Та ні, звичайно, це ж не образливо.
— Якби на вашому місці був чоловік не такий розумний, я б, звичайно, не сказав би цього, бо пішли б чутки, ніби я так говорю, щоб піддобритися, а вам скажу: який же ви розумний і суддя, і чоловік!
Суддя збирався щось сказати, але так і застиг із відкритим ротом, зрозумівши тонку іронію. Та як же тепер його судити? Хіба ж збагнеш одразу, що на таке відповісти? Так невпопад і сам можеш зажити звання дурника і будеш позиватися, тільки у вищу судову інстанцію.
Що ж до позивача, то його розум не страждав від надміру фантазії, і під час цієї сцени він не пустив ані пари з уст — тільки й чув, як його то відповідач, то суддя дурнем називали…
І присікатись, власне, нема до чого. І це було рівноцінно тому, що відповідач отримав дозвіл цензури.
А як же вердикт суду?
— Миритись, миритись вам треба, розумні мої…
А щодо мене, то, розмірковуючи над перипетіями із законом, який нібито й гарно назвали: «Про посилення відповідальності за посягання на честь, гідність та ділову репутацію», скажу, що й раніше, коли була кримінальна відповідальність за наклеп, і тепер, коли її хотіли відновити, мотивом була дурість. Усе це показало, що людська дурість — досить-таки постійне явище в нашому житті.
