сягає в далекі ті дні
, коли мене бусол на лузі
підкинув батькам навесні.
Та й досі я згадую завше,
що послугу він не малу
зробив немовляті,
обравши село Курмани і Сулу.
Зумів же й сім’ю підібрати
(такі є не часто тепер) :
чотири було в мене брати
і п’ять було в мене сестер.
Небавом у тата і мами вже
нас одинадцятко душ.
Справлялися добре з харчами,
— не їли лиш хвостиків з груш.
Не чула й не бачила хата,
щоб збіглась рідня тобі вся:
— З’їж ложечку, пусік,
за тата, за мамочку, за дідуся…
Як сядем за столиком нашим за юшку чи за галушки,
на миску гуртом як наляжем,
то тільки мелькають ложки.
Якщо ти, премудрий догадько,
хапаєш ласіше чомусь,
за хитрощі ложкою батько
по лобі тебе тільки — лусь.
А як було з одягом нашим?
Як кажуть, коефіцієнт
корисної дії одежі був сто —
поки зноситься вщент.
Взуття наше скріплював дріт,
на штанях — химеристі лати:
Сполучені (ниткою) Штати
і Греція з островом Кріт.
Сумлінно поношений одяг
від старших до менших ішов.
Ходив я в сестринських чоботях
з дірками замість підошов…
Закінчить сестра свою зміну
(не зайде до подруг з Загреблі),
примчить, чобітки я надіну
і чую — ще устілки теплі.
А ще в одну школу ходили
босоніж — на луг,до Сули.
В ті класи півні нас будили;
а класи серйозні були:
це — гуси, і свині, й корови
(писав Остап Вишня про них).
І в нас такі самі основи
були тих наук трудових.
А в Харкові вчився
— відтоді не півень будив, а гудок.
Селюк, я робив на заводі,
в юнацький ходив літгурток.
Студентське взуття з парусини
мастили зубним порошком.
І мріяли всю Батьківщину,
як Горький, сходити пішком.
Та випала інша мандрівка,
де подруга вірна — гвинтівка,
де землю з синівським чуттям
обстоюють кров’ю й життям.
І в мирнім поході нелегко, та йдем — як на суд, як на звіт. Бо кожного ж, мабуть, лелека для чогось приносить на світ.
