У дворі Тарасика зустріла:
— Що робити? — А Тарасик їй:
— Дам посібник. З мовознавства. Діло? —
Шмиг додому — і несе мерщій.
Люда дома книжку розгорнула —
ой, якраз цікава є стаття:
різних слів сучасне і минуле,
як слова народжує життя.
Низку слів докинула їй мама,
що з’явилися не так давно:
холодильник, кінопанорама,
телевізор, стереокіно…
І коли гурток зібрався знову —
інша справа! — Люда на гуртку
повела свою нехитру мову,
що й малим і старшим до смаку:
— Я читала, — повідає Люда
стишеній цікавій дітворі, —
що слова так само, як і люди,
молоді бувають і старі.
Кожен з нас неологізми знає:
це нові слова. Вони кругом.
А в старих їх словниках немає,
мотобол, фломастер, космодром.
А якісь слова обов’язково
тільки змінює життя живе.
То й буває, що відоме слово,
але значення його — нове.
В нашем побуті така новинка
для старих людей звучить невклад:
каблуки – шпильки, вид мебли – стінка,
а портфель квадратний – дипломат.
і якби моя бабуся встали,
здивувались теж би, що двірник –
не людина, як вони вважали,
а на склі машини очисник!
Учні тепло, дружно засміялись
і незчулись, як настав кінець.
Люда щиро: —— Ой, я так боялась! –
А Марійка: —— Що ти? Молодець!
Вчитель каже: —— Клас тебе заслухавсь, —-
Кращого й чекати я не міг. –
Люда ж знов: —— Це не моя заслуга, —-
це мени Тарасик допоміг!
Перше – сніп по обмолоті
Шарада
Перше — сніп по обмолоті
на покрівлю хати,
друге — жінка, ще точніше —
материна мати.
А коли в одному слові
поєднаєш те і те —
буде квітка, що весною
жовтим цвітом зацвіте.
Що це таке?
[tooltip hint=”Кульбаба”]Дивитись відгадку[/tooltip]
Як цар повелів
Доводилось чути мені:
“Навіщо ті коми дурні? —
Казав п’ятикласник-хлопчак. —
Зі слів зрозуміло і так!”
На це я казав у одвіт:
є притча старезна, як світ,
переказ про вирок царя,
коли привели бунтаря.,
Слузі він диктує в ту мить:
“Карати не можна простить”.
Той пише, як цар повелів,
а коми не ставить між слів.
І ось на майдані для страт —
бунтар у кайданах. І кат,
що мав за царя відомстить.
“Карати, не можна простить”,-
слуга об’явля рішенець.
Аж руку підносить мудрець
(усі шанували його):
— Не так прочитав ти, слуго. —
Бо встиг зазирнуть тайкомл,
що коми у тексті нема.
Взяв вирок, поправив умить:
“Карати не можна, простить”.
Побачив, що кома змогла?
Така колись притча була!
Можливості префікса
Загадка
Префікса можливості безмежні.
Пари слів, що змістом протилежні,
префікс може в значеннях зрівняти.
Але що там довго мізкувати?
Префікса до слів додаймо з вами —
різні стануть означать те саме;
Що це за префікс?
[tooltip hint=”напівправда – напівбрехня, напівсвітлий – напівтемний, напівсолодкий – напівгіркий”]Дивитись відгадку[/tooltip]
Веселе слово
Добре слово настрій, дух підносить;
забувати, друже мій, не варто,
що для настрою і жарту досить
просто теплого людського жарту.
Як народ веселе слово творить?
Ось по кризі йде дідок бровастий,
зустрічає дядька і говорить:
— Де б оце його отут упасти?
Дядько теж боїться посковзнутись,
але йти йому уже певніше.
Не минув нагоди усміхнутись:
— Та вже падайте, де вам зручніше…
І обидва розсміялись гучно:
ковзанку пройшли благополучно.
Ось улітку (квіти на газонах),
сміючись, біжать дівчата юні,
будівельниці в комбінезонах,
крейдою оббризкані красуні.
І за мить уже шпаркі дівчата
вносять козли крізь скляні дверини.
Й тут же Мотря, дівчина завзята,
блиснула очима в бік Марини:
— Як би це розбити шибок зо три?
Ти заходь, Марино, звідсіля ось… —
А Марина їй: — Та бачиш, Мотре,
я ж оце й сама вже націляюсь.
І обидві розсміялись гучно:
козли пронесли благополучно…
Ти звертав увагу, друже милий,
що таке в житті веселе слово?
Гумор надає людині сили,
коли в серці сяє веселкове.
Скоро вже канікули
Нам гулять, звичайно, ніколи,
в школі все для нас цікаве.
Але скоро вже канікули —
нас нові чекають справи.
Жовтень каже: — Дощ я висію
й чисте небо вам готове!
Ми ж на свята у Киргизію
і — в похід на Алатоо…
Землю білою нам дратвою
Дід Мороз прошив на славу.
В ці ж канікули ми в Латвію
гайнемо на Даугаву!
Травень каже: — Повзеленюю
буйним зіллям кожну хату.
Ми ж на свята — у Вірменію,
до підніжжя Арарату!
По дощах земля стужавіє —
здійсним літні мри давні:
в червні їдемо в Молдавію,
до Дністра, в зелені плавні!
А з Молдавії у Грузію
нам дорога недалека.
З усіма своїми друзями
ми знайомі ще з Артека.
Про кіно, було, там споримо
чи про книжку, що читаєм.
Вам цікаво, як говоримо,
коли мов усіх не знаєм?
Хто грузинською, марійською…
Коли ж разом братнім клубом
всі говоримо російською,
бо її, як рідну, любим.
Нам гулять, звичайно, ніколи,
в школі все для нас цікаве.
Але скоро вже канікули —
нас нові чекають справи.
Дві країни
Шарада
До умови шаради простої
тут ми Африку мусимо вставити;
в ній до назви країни жаркої
Бо попереду мусим добавити —
й принесуть нам у кліматі зміну
дивовижні словесні химери ці,
і потрапим ми в іншу країну,
що вже буде в Південній Америці.
Які це країни?
[tooltip hint=”Лівія й Болівія”]Дивитись відгадку[/tooltip]
Причарована
Раїсі Карагезян
Сквером жінка миловидна
йде зі школи з дітками:
східний тип (з обличчя видно),
порівнялись швидко ми.
Усміхається: — Так пряжить
тижнями останніми,
що мої малята кажуть —
наче в Єревані ми!
Взагалі ми з Зангезура
свій вірменський рід ведем.
В нас, як каже ваш Сосюра,
щастя зоряний едем.
Що не слово, то такою
мовою співучою!
Ідемо попід густою
липою квітучою.
— Як, — питаю, — ви, вірменка,
нашу мову вивчили?
— А читаючи Шевченка!
Мабуть, це пришвидшило!
“Кобзаря” читала в вузі,
час у ночі крадучи.
“Стажувалася” в бабусі
у селі Безрадичі.
Як співали молодички
“Продай, милий, сиві бички”,
часом підпрягалася, —
від душі сміялася…
— Що ж найперше стало вабить?
б ж якась основина?
— Українська пісня, мабуть, —
нею причарована!
Аббас і микола
Два гарні поети відомі у нас —
киянин Микола й бакинець Аббас.
Як з’їдуться разом ці двоє братів,
подовгу смакують красу рідних слів.
Миколу хвилює розмова жива,
Аббаса питає про їхні слова:
— Чечек у вас — квітка, як чічка у нас.
— І кюль у нас — квітка, — говорить Аббас.
— То й наша кульбаба іде звідсіля?
— Так, — каже Аббас, — луки й вам звеселя.
Микола русалок згадав на Дніпрі.
— Цікаво: русалка у вас — су пері!
— Тут, бачиш, два слова, бо су — це. вода,
а з неї русалка — пері — вигляда.
Жартує Аббас, бо русалок не раз
стрічав у Шевченкових творах Аббас.
Смакують, до суті доходять самі.
Микола напам’ять чита Насімі.
Рядків переклали не сотню, не дві, —
це чічки духмяні, це квіти живі!
Киянин Микола й бакинець Аббас
прозорістю слів милувались не раз:
— Ах, чудо-слова: чи Десна, чи Басань!
— А ваші дива: Сумгаїт, Ленкорань!
Аббасові сниться безмежжя Дніпра,
Миколі завжди — білопінна Кура.
Тому про них друзі говорять у нас:
бакинець Микола-й киянин Аббас.
Стають у пригоді
Загадка
Коли твір якийсь готую,
різні речення пишу,
щось, буває, я цитую,
мову вводячи чужу.
Але, любий мій читачу,
як для вас її позначу?
Тут уже не допоможуть
ані коми, ні крапки,
у пригоді стати можуть —
здогадались ви?
Маленькі посестри
Оляночка після школи
гостює в Литві у Агне.
І радісно, як ніколи,
зелена їм рута пахне.
Ось Агне біжить на ґанок
стрічати погожий ранок,
а там застає Олянку
і каже: — Доброго ранку!
— Лабас рітас! — Олянка їй.
Давай умиватись мерщій.
Воркують собі дівчатка,
завжди нерозлучні, в парі.
У Агне — сині очатка,
в Олянки — очиці карі.
Беруть газету в кіоску
(на вулиці повно люду):
— Я буду вивчать литовську!
— А я — українську буду!
Злетів шпачок на полянку,
примчав на траву, на попас.
— Он шпак! — зраділа Олянка.
І Агне зраділа: — Шпокас!
А ген ріка недалеко.
І Агне: — Он гандрас бродить!
Олянка: — А в нас — лелека!
Не схожі слова, виходить.
Олянка хотіла б нині
буть з Агне в Києві в парі.
У Агне — очата сині,
в Олянки — очиці карі.
Вже й вечір. А рута пахне.
Та ніч насуває з-над плес.
— Добраніч! — говорить Агне.
Олянка: — Лабос нактьєс!
Підприємство і затока
Загадка
Двоскладове наше слово —
підприємство промислове,
а знак м’якшення додай —
буде вже частина річки
чи затока невеличка.
Що за слово? Відгадай.
Власне, два тут слова (з різним
наголосом навіть).
Хочеш — підкажу тобі я:
це —
[tooltip hint=”завод і заводь”]Дивитись відгадку[/tooltip]
Сім’я
Ти чув таке: сім’я — держави ланка?
Я розкажу, яка в нас є сім’я:
Дід — українець, баба — росіянка,
онук — туркмен. (І їхній родич — я.)
Ніде не приймуть хлопця за чужого;
куди не киньте — скрізь його рідня.
І Київ свій для нього, і Чарджоу [6],
і він про всіх турбується щодня.
Чорнявий хлопчик: в маму а чи в тата?
Батьки ж бо — українка і туркмен.
Яка ця хата мовами багата,
ще й славна розмаїтістю імен.
Олекса — діда звали. Баба — Люся.
Батьки — Рахман і Ольга, син — Мурад.
І мови — тата, мами і бабусі —
звучать, як спів, і їм хлопчина рад.
А якщо мама хоче супу з гречки,
бабуся — щі, а татко любить плов?
Тоді пораду проти суперечки
дає їм Котляревський знов і знов:
“Де згода в сімействі,
де мир і тишина,
щасливі там люди,
блаженна сторона…”
Тоді всміхаються батьки і діти,
як всі щасливі люди на землі.
В оселі їх витають заповіти
Шевченка, Пушкіна й Махтумкулі.
Словечко підвело
Яка чудесна кожна мова!
Але слова мотай на вус.
Як не уважний ти до слова,
то може трапитись конфуз.
Бо є омоніми міжмовні,
відомі вченим з давнини:
слова однакові назовні,
та різні значенням вони.
І дуже легко помилиться —
суцільні рифи навкруги:
болгарське булка — молодиця,
вонявка в Чехії — духи,
а білоруське бульба — й зроду
картопля… Он які діла!
Та розкажу я вам пригоду,
яка в Молдавії була.
До піонерського будинку
край мальовничого села
у табір праці й відпочинку
юнь з України прибула.
Знайомляться загони, класи:
гука вожатий і своїм,
і гостям теж: — Интр-ац-ла-каса!
що значить: “Просим вас у дім!”
Наш хлопець, до дурнички ласий,
Не знав, що каса в них — це дім.
— Ще й не робив, а вже до каси! —
гукнув, пожвавившись: — Ходім!
Нічого дивного немає,
що збоку смішно всім було.
Подумати — і то ж буває:
отак словечко підвело!
До поезії любов
Є на київській околиці
восьмирічка в Крюківщйні.
Знаєш, чим відома школа ця
всій великій Батьківщині?
Слідопитами завзятими
(йдуть на пошук знов і знов).
Їхні будні робить святами
до поезії любов.
А музей! Хлоп’я з указкою
вірш читає…
Ряд портретів…
Гомонить живою казкою
біля школи Сад поетів.
Почуття ж бо стільки теплого
в них до воїна-співця!
В пам’ять кожного полеглого
посадили деревця.
У поезію закохана
дітвора розкаже радо
про Герасименка й Когана,
Чумаченка і Отраду.
Ось рядочки безіменнії —
ким написані? Коли?
Щоб узнать — в Москві, в Вірменії
слідопити побули.
Що читаємо, що бачимо,
затамовуючи подих, —
все зусиллями дитячими
в літніх зібрано походах.
Кожне з них душею чулою
як перлин, тих слів шука
до обірваного кулею
поетичного рядка.
Рюкзачок — їх амуніція,
більш нічого в них немає.
Але кажуть, що й міліція
на шляхах їм козиряє.
Маленька, менша від мачини
Загадка
Маленька, менша від мачини,
ні з ким не стану на борню.
А при читанні, коли треба,
й людини мову зупиню.
Що це таке?
[tooltip hint=”Крапка”]Дивитись відгадку[/tooltip]
Вони для речення багато важать
Загадка
Вони для речення багато важать:
турботливо обнімуть, як дружки,
і вставлені слова й цитату вкажуть,
Давайте ж назовем їх. Це —
Чи важко розгадать?
Як розгадать, звідкіль походить слово,
що дивиться на тебе загадково?
Таких птахів стрічали-бо не раз ви,
що зробули звукоподібні назви:
у росіян кукушка, знана птиця
в болгар її сестриця – кукувіца.
А півень – кокот у слов’ян справіку
(бо й ко-ко-ко, —— не тільки ку-ку-рі-ку!)
В прадавній Індії: куккутас – когут,
а схоже у Литві: кукутіс – одуд!
А одуд у болгар за збігом дивним
зоветься жартома… циганським півнем…
А якщо назви не звукоподібні?
Зусилля додаткові тут потрібні.
Буває слово: вдаєтесь до нього —
не промовляє спершу вам нічого.
А назва не звичайна, не безлика, —
у ній прихована краса велика, —
над назви островів, архіпелагів, —
як місто-сад Алма-Ата в казахів.
Для них не тільки милі звуки в слові,
а Батько Яблук це в казахській мові.
А чом болгарське місто зветься Враца?
До нього вхід — між скель ворітця — вратца.
А в нас село — чом зветься Ніжиловичі?
Колись жили мисливці — мужі ловчі!
Та щоб збагнути слова суть чудесну,
теж треба вергати руду словесну.
Як роблять це невтомні і натхненні
талановиті мовознавці-вчені.
Злита х хвостком ця крапка
Загадка
Злита з хвостиком ця крапка,
невелика, власне, лапка.
Робить паузу, всім знайома.
Як вона зоветься?
Шені чіриме
Р. Чілачаві
Слів грузинських, де я виріс,
не учили ми.
Але чув я чудо-вираз —
шені чіриме.
Чий високий дух, як гори, —
тим відмірено
брать чуже на себе горе —
шені чіриме.
Лихо в друга чи в сусіди
висне гирями: —
“Най мені твої всі біди —
шені чіриме”.
Чий широкий дух, як море, —
тим відмірено
брать чуже на себе горе —
шені чіриме.
Біль словами гасять люди
щемно-щирими.
Хай наш вік щасливим буде —
шені чіриме!
А хто я?
Загадка
Я такий же, як знак розділовий,
і відомий шкільній дітворі.
Та в словах української мови
я пишусь не внизу, а вгорі.
Спробуй лиш написати ім’я —
зразу стану потрібним і я.
Випадкова назва
— Ти знаєш, друже, що може слово
з напів’ясного нам джерела
предмету назву дать випадково,
і назва влипне, як там була!
Тарасик слухав мене, завмерши,
уже до бесід зі мною звик. —
Коли англійці ступили вперше
до австралійців на материк
і там уздріли якусь тварину —
сумчасте диво на двох ногах —
подивувались якусь хвилину,
аж гульк — тубілець іде на шлях.
Англієць якось йому зненацька:
— Що за тварина ця чудернацька? —
Та слів англійських не чувши й близько,
знизав плечима той: — Кенгуру!
(що означає по-австралійськи
“не розумію”, “не розберу”).
Отак і стало це кенгурисько
відоме в світі як кенгуру.
Все, бачиш, сталось тут випадково,
а не зітреш ти його нічим:
для австралійців і рідне слово,
але як назва — немов вітчим.
Про півня
Чом півень, як співа, очей не одкриває?
Тому, що він по пам’яті співає!
(Французький жарт)
— Але ж удень співає рать співоча,
а півень і вночі — як потороча!
(Репліки цікавого хлопця)
Красень півень по подвір’ю ходить.
А про нього ви хіба не вчили,
що з тропічних джунглів він походить,
де курей уперше приручили?
Любленець індійського народу,
знаний там цей красень гребенястий,
як провісник сонячного сходу,
вічний символ радості і щастя.
Де індійська голуба Малакка
чи південний інший осередок —
правив за будильник цей співака,
красеня сьогоднішнього предок.
А для нас диковина велика:
спить собі співун під дахом дому
й раптом — леле — як закукуріка!
А секрет, мій друже, ось у чому:
екваторіальні дні і ночі
в різні пори дивовижно рівні:
в час той самий — хочеш чи не хочеш
засинали й прокидались півні.
Сонця схід завжди о шостій ранку,
захід же — увечері о шостій.
У години ці й вели співанку
когутові предки пишнохвості.
Тож кричать півні вночі й понині
без ніяких примх і забаганок,
бо в цей час на їхній батьківщині
саме починається світанок.
Трішечки напруги
Загадка
Нумо трішечки напруги,
ось вам і подробиці:
перше тут — предмет, а друге
що з предметом робиться.
Як би речення словами
не були заклечані,
досить легко ми їх з вами
визначимо в реченні.
Хто вони?
[tooltip hint=”Підмет і присудок”]Дивитись відгадку[/tooltip]
Ще про співуна
— Це ви так розповіли про півня, —
чи не він — улюблений ваш птах?
Бляшані його фігурки дивні
і мені стрічались на дахах!
(З розмови з Тарасиком)
Справді, півень — птиця, що єдина
має від годинника ключі,
що й спросоння нам, котра година,
сповіщає завжди уночі.
Взять індика, що в дворі калдика,
павича красуня-хвастуна, —
не замінять белькотом і криком
нам нічного часу вістуна…
Предок нашого словечка голос —
слово gal, а вже від нього шлях
і до півня — по-латині gallus, —
адже й справді голосистий птах!
Жахлива плутаниця
Тарасик, як метелик,
пропурхав до півдня.
Оце б дивитись “телик”,
та є ще завдання.
І власні назви спішно
на завтра вчити став:
— “…наприклад, Рим, Рубіжна,
Гаїті, Кокчетав…”
І все це вчити мусим…
Нащо воно мені? —
Повів тут батько вусом:
— Ні, — каже, — синку, ні.
До назв усі ми звикли,
дорослі і малі.
А уяви, що зникли
всі назви на землі.
Задумали ми нині
у Харків чи Москву,
чи на своїй машині
в мандрівку світову.
Мчимо в шаленім леті,
а вздовж усіх шляхів
ні назв на всій планеті,
ані вказівників.
Машини, мотоцикли,
автобуси довкіл.
А власні назви зникли —
країн, і міст, і сіл.
Кругом шляхи безмежні,
по рейках мчить експрес.
Летять швидкі й пожежні
куди? Нема адрес.
З-за рубежу прибулець
шука Алма-Ати —
ні назви міст, ні вулиць —
куди йому іти?
Летить туристська група,
у неї повно скарг:
не зна, де Гваделупа,
а де Мадагаскар.
Жахлива плутаниця.
А бач, до цього зла
така собі дрібниця,
як назва, довела!
Назва ріки
Загадка
До країни знань ішов мандрівник
і зустрів цікаві складники:
поєднались префікс і числівник
і зробились назвою ріки.
Яка це назва?
[tooltip hint=”Прип’ять”]Дивитись відгадку[/tooltip]
Мамут
Іще в добу льодовикову
людина зустрічалась з ним.
Коли ж із ним спіткалась знову,
він був лиш рештком викопним.
Не взнаєш, хоч кричи ти пробі,
як звавсь цей велет за життя,
бо назва мамут у Європі —
пізніших років набуття.
Та що за слово? Ні в німецькій,
ані в французькій, ані в грецькій,
ані в слов’янських основних
немає з ним зв’язків прямих.
І їдуть вчені поліглоти
в Сибір, у царство холодів — —
у краї вічної мерзлоти
шукати мамута слідів.
Дерзай, хапайсь за кожну вістку,
збирай по капельці, питай:
це ж з мамута слонову кістку
відсіль вивозили в Китай.
Це ж тут легенд про нього повно
з льодовикової пори —
про зріст його, про довгу вовну
й загнуті бивні догори.
Що ходить він попід землею,
такий великий, як гора.
Надміру ж вирине із глею —
ковтне повітря й помира.
Тож уявлявся він народам,
що з Півночі вели свій рід,
як велетенський від природи
невиданий підземний кріт.
Підземний кріт? Шукавши ниті
(як знаємо з книжок тепер),
про це в минулому столітті
дізнавсь російський вчений Бер [8].
Хоча радіти годі, мабуть,
але задуматися слід:
є у естонців слово maamutt,
що й означа — підземний кріт!
Естонія й Сибір… Можливо,
це дивно вам: де Крим, де Рим?
Та все сприймається, як диво,
з прадавнім звірем викопним!
Дієслово, не в’яжеться з рухом
Загадка
Дієслово, не в’яжеться з рухом.
Його змісту не знать просто сором:
як без префікса — сприйметься слухом,
а як з префіксом — сприйметься зором.
Яке це дієслово?
[tooltip hint=”Казати, показати”]Дивитись відгадку[/tooltip]
Тлумачний словник
Я радий, що ти, Тарасику,
так підріс і так зміцнів,
що читаєш нашу класику
і сьогоднішніх співців.
Мов стрибком ловця обачного
ти за роги взяв бика.
А давно питав “клумачного”
у бабусі словника?
Нині клунком не врятуєшся,
бо словник важенний — страх!
той, що ним ти користуєшся —
в одинадцяти томах.
Букви золотом відтиснено:
кожне слово — золотник.
Між братів-народів визнано
український наш словник.
Мово, ти — відкрита часові,
мужня, ніжна і дзвінка;
муки, помисли Тарасові,
серце Лесі і Франка.
Скільки сонця полудневого
у Тичининській добі!
Скільки сяєва Вишневого,
співу Рильського в тобі!
Я радий, що ти, Тарасику,
так підріс і так зміцнів,
що читаєш братню класику
і сьогоднішніх співців.
Бо гордиться Батьківщиною
кожен сущий в ній язик.
Дух братерства, дружбу щирую
прославляє наш словник.
Не пусті красиві видива,
не словес примхлива гра.
В ньому сталь аустенітова [9],
поклик Тронки Гончара.
Нe реклам вогні неонові —
спів у серці й на устах.
А рядки — як шви Патонові
в наших зоряних мостах!
Що за знак — стрункий, мов спис?
Загадка
Що за знак — стрункий, мов спис,
він над крапкою завис,
спонука до поклику.
Хто ж бо він?
[tooltip hint=”Знак оклику”]Дивитись відгадку[/tooltip]
Щоб дужче світом дорожить
В. Пепі
Путі-дороги перехресні
верстали прадіди й діди
і назви нам земні й небесні
лишили в мові назавжди.
Ті — крем’яні лани орали,
ті — полювали дичину,
а ті — по сіль дорогу знали
у Крим або в Галичину.
Ось відкіля з земними збіги
в космічних назвах без кінця;
сузір’я там — Граблі, Чепіги,
Візничого, Орла й Стрільця!
Котрийсь поет із предків наших,
що гречку сіяли в полях
і їздили по сіль на мажах,
у небі взнав Чумацький Шлях.
О ця туманна світла смуга
в безмісячну прозору ніч!
І щем, і радість в ній, і туга,
і вічна загадка сторіч…
А ген – накат в имлистих бликах –
мов припорошений узвіз. –
І сім отих зірок великих
в народі звуть – Великий Віз.
Сіяє в будні він і в свята
й несе цю назву недарма:
чотири зірки – коліщата,
три – війя – дишло до ярма.
А що за зірочка-мигачка
біля середньої блищить?
Маленька зірка – то Собачка
за возом назирці біжить.
Женеться, злюще, дзявулисте,
біжить притьмом, не попуска –
сирицю хоче перегризти,
що кріпить дишель до візка.
Спинити дума колісницю
завзятий цуцик-бігунець:
коли перегризе сирицю —
настане світові кінець…
Та ми говоримо усюди,
що треба вічно в мирі жить.
А цю легенду склали люди,
щоб дужче світом дорожить!
Загадка з розгадкою
Акростих
Розтина блакить, гостроголова,
Аж до зір готова досягти;
Космонавтики вона основа,
Екіпаж споряджено — лети!..
Тут, у вірші, й відповідь готова,
А тобі — лишається знайти.
Пласкі, ледь вигнуті предмети
Загадка-жарт
Пласкі, ледь вигнуті предмети
стоять укупі кружкома.
Про них стосовно до кебети
говорять люди жартома.
Коли це тара, то нічого:
уставиш, як відсутні й дві.
Але сміються з тих, у кого
нема одної в голові.
Що це таке?
[tooltip hint=”Клепки”]Дивитись відгадку[/tooltip]
Що значить слово “значить”?
Федько, розумна голова,
а робить все недбало.
Крізь зуби цідить він слова,
говорить як попало.
Як тільки двоє-троє слів —
одразу: значить, значить.
І вже не раз таке він плів,
що важко розтлумачить.
Вже стільки з ним було розмов
старання друзів марні.
Федько вживає знов і знов
слова паразитарні.
Раз на запитання просте —
що значить слово “значить”? —
сказав: це, значить, значить те,
що слово “значить” значить!
Потішив він своїх дружків
(ой Федя бідолашний!).
Сміявся з ними й брат федьків,
армієць учорашній.
Хоч трохи й сором за Федька,
та як з халепи вийти?
Заводить мову здалека:
— І хлопець не дурний ти.
Та ба! вчепивсь в одне слівце
не контролюєш мови.
А що по суті значить це?
Лінивство розумове!
Який це спосіб і який народ?
Загадка
Подумай, не ломися без пуття
в незамкнуті самими нами двері.
Звичайне слово — спосіб відбиття
малюнків, літер, знаків на папері.
Читатимеш назад — скажу зарані —
уже постане представник народу,
який живе в Туреччині, в Ірані,
на території Близького Сходу
(подекуди і в нас на Закавказзі).
Відгадуй.
Не здавайсь ні в якім разі.
Хліб і слово
У стінах храмів і колиб
сіяє нам святково,
як сонце, випечений хліб
і виплекане слово.
І люблять люди з давнини,
як сонце незагасне,
і свій духмяний хліб ясний,
і рідне слово красне.
Бо як запахне людям хліб,
їм тихо дзвонить колос,
і золотом сіяє сніп
під жайворона голос.
І, мабуть, тому кожну мить
бешкетнику-харцизі
їх слово батьківське звучить
як заповідь у книзі,
цей сплав чудесний, золотий
з ядристих зерен літер:
“Не кидай хліба, він — святий,
не кидай слів на вітер!”
На просторі
Загадка
Як станеш на просторі ти,
скажи, що це за диво:
і видно край, але дійти
до нього неможливо.
Кругла куля
Загадка
Кругла куля непроста,
голуба, велика:
без будинків там міста,
без води там ріки;
без людей і без землі
і шляхи, і гори,
і моря, і взагалі
всі земні простори.
Що це таке?
[tooltip hint=”Глобус”]Дивитись відгадку[/tooltip]
Коли забув ти рідну мову
Коли забув ти рідну мову —
яка б та мова не була —
ти втратив корінь і основу,
ти обчухрав себе дотла.
Коли в дорогу ти збирався,
казала мати, як прощавсь,
щоб і чужого научався,,
й свого ніколи не цуравсь.
Ти ж повернувсь душею бідний,
не просто розгубив слова,
немов якийсь Іван безрідний,
Іван, непомнящий родства.
Не раді родичі обновам.
Чи ти об’ївся блекоти,
що не своїм, не рідним словом
із матір’ю говориш ти?
Ти втратив корінь і основу,
ти обчухрав себе дотла,
бо ти зневажив рідну мову,
ту, що земля тобі дала,
ту, що не вбили царські трони,
ту, що пройшла крізь бурі всі,
крізь глузи й дикі заборони
й постала нам у всій красі.
Сяйних перлин тобі не шкода,
адже, набувши вищих прав,
те, що дала сама природа,
ти добровільно занедбав.
В пальті строкатім, як афіша,
крикливі модні кеди взув.
А мати? Де ще є рідніша
за рідну, котру ти забув?
Для тебе й Київ — напіврідний,
і Мінськ піврідний, і Москва…
Бо хто ти є? Іван безрідний,
Іван, не помнящий родства!
Відгадай обов’язково
Загадка
Відгадай обов’язково
назву цього міста:
невелике буде слово
випечене з тіста.
Яке це місто?
[tooltip hint=”Калач”]Дивитись відгадку[/tooltip]
Дивне розмаїття
Друже милий, ти помітив
до краси людську любов?
Скільки є на світі квітів —
стільки є на світі мов.
Холоди чи хмари грізні —
розцвіли в погожі дні
квіти різні, ранні й пізні,
восени і навесні —
і червоні, як троянди,
і рожеві, як піон,
і зелені, як лаванди,
і фіалкові, як сон.
Так і мови: ті, мов квіти,
що буяють між осель,
інші — ті, що рвуть граніти
ломикаменем між скель.
На душі в людини свято:
як чудово, що вони
різні всі, що їх багато,
квітів сонця і весни.
У барвистім розмаїтті
мови — дивна дивина.
Порожніш було б на світі —
зникла б навіть хоч одна.
Дуже сильна — ти помітив?
до краси людська любов.
Скільки є на світі квітів —
стільки є на світі мов.
Про віщо мова?
Загадка
До мене можна з річки доплисти,
мене дівчина може заплести,
дід як знаряддя — на плечі нести.
“К” спереду відкинеш — полечу,
почуєш тільки як я задзижчу.
Що за слово?
[tooltip hint=”Коса, оса”]Дивитись відгадку[/tooltip]
І стала… цифрою
Загадка
Летіла птиця на морозі,
над хатами зимовим днем;
згубила літеру в дорозі
і стала… цифрою з нулем.
Що це таке?
[tooltip hint=”Сорока, 40″]Дивитись відгадку[/tooltip]Як одна сім’я
Брат з кордону прибув!
І на цілих п’ять днів!
Як Тарасик почув —
за Митька порадів:
стереже рубежі!
І питає Тарас:
— Як же там, розкажи,
на заставі у вас?
— В нас кордон на замку,
щоб ніхто не проліз.
А бійцю впам’ятку
прикордонний девіз:
прикордонник ніде
не попустить. Не жди!
Там, де олень пройде,
й він повинен пройти.
Якщо тільки гряде
небезпека якась —
прикордонник пройде
там, де й оленю зась.
Щирий голос Митька
повен палу, вогню:
— А вже дружба яка —
видно навіть з меню!
Сибіряк подає
то пельмені, то щі.
А полтавець своє —
українські борщі.
А грузин підоспів —
шашлики йому всмак!
Син казахських степів
подає беш-бармак.
Ми — зіркі сторожі.
Ми — пильнуєм довкруж.
Не порушить межі
ані миша, ні вуж.
Перебіжчиків там
ми ловили не раз:
І Петро, і Рустам,
І Расул, і Реваз,
І Грицько, й Ованес,
І Хамід, і Ахмад.
І лазутчик, як пес —
власній шкурі не рад!
Глядь — уже й повели
(знов ворожий провал!):
“Ну не хлопці — орли!—
каже наш генерал. —
Насторожі весь час:
не з якихсь там роззяв.
Глянеш — кожного з вас
у сини б собі взяв!”
На горі тарасовій
На гілках зелені брості,
в небі хмари бязеві.
Біля пам’ятника гості
на горі Тарасовій.
А гостей же так багато
в цій порі весновій:
всенародне світле свято
“В сім’ї вольній, новій”.
Не Дніпра рокочуть хвилі —
сплески океанові:
то співають на могилі
“Заповіт” у Каневі.
То не грім хмарину вразив
зблисками грозовими —
“Заповіт” гримить Тарасів
всього світу мовами.
Росіянин: как бушует
старый Днепр под кручей…
білорус: каб было чутна
як грыміць грымучы…
А високий італієць
тягне басовито:
che si оda il muggito
del fiume stizzito.
А болгарин з чистим серцем
слов’янина-брата:
да се виждат, да се чува,
как реве реката…
Ти, індійцю із Калькутти,
їхав так далеко ти.
І твоєї мови чути
переливні клекоти.
Вслухайсь, друже із Тулузи,
у слова пророка ти…
І звучать в словах француза
переливні рокоти.
В морі музики – по вінця –
щемні підголоски там
тануть в серці українця
невимовним лоскотом.
Бо зринає в тім хоралі
сиротя невкутане
і кобзар на Кос-Аралі,
муштра і шпіцрутени.
Наче грім хмарину вразив
зблисками грозовими –
“Заповіт” гримить Тарасів
всього світу мовами:
“Поховайте та всавайте,
кайдани порвіте
і вражою злою кров’ю
волю окропіте”…
Грім травневою порою –
то слова Боянові
над Чернечою горою
в предковічнім Каневі.
Про чоловіка й діжку
Загадка
Словечко це – не загадка-підніжка,
а не вгадаєте, мабуть, повік:
читаєш наперед – велика діжка,
назад читаєш – бідний чоловік.
Що це таке?
[tooltip hint=”Кадіб і бідак”]Дивитись відгадку[/tooltip]
Диво калинове
Солов’ї на калині,
на ялині зозуля.
Через гори й долини
лине пісня з Посулля.
Мова в ній калинова,
древа сонячна гілка,
серця тиха розмова,
калинова сопілка.
І мости калинові
до братів до народів,
в сім’ї вольній і новій
всьому світу на подив.
І на кручах дніпрових
травня повінь зелена.
На мостах калинових
калинові знамена.
