та додалась морока й ця:
три дні правління засідало
— гадало: як зустріть співця?
Іще в селі у них живого
поета зроду не було.
Тож треба стріти, як нікого,
— дав згоду. їде у село.
Співець — далеко не Тичина,
не мав славетного ім’я,
хоч вийшла в нього вже й книжчина.
Коротше — тим співцем був я.
Тоді пристойної машини
артіль іще не мала ця.
І ось на станцію рішили
по мене вислать жеребця.
Прибув. Часу не трачу всуе.
Йду. Оглядаюсь мимохідь
. Вже чалий в упряжі басує
, вже коло станції стоїть.
Я сів до кучера. Неділя.
Аж раптом — чорних хмар клуби.
Б’є з елеватора вугілля.
А жеребець наш — на диби!
Встав кучер: — Потримайте віжки,
взяв під оброть. Та кінь здурів — рвонув.
Пробіг з ним кучер трішки
і к бісу набік одлетів.
Смикнув я віжки під вудила
і чую:вже мокріє лоб.
Коня ж несе нечиста сила,
змій-жеребець іде в галоп.
Лиш віжки попущу я трохи,
мчить, некерований, хоч плач.
Напну — кущі уздовж дороги
мелькають — жеребець навскач.
Стрибає віз то вниз, то вгору
— лечу я вбік, десь чую крик.
Коня схопив хтось коло двору,
бо в тин урізався, в тупик.
Я встав, обмацавсь: цілі кості,
а в тілі дрож — і сміх і гріх.
Оце прибув нарешті в гості
до шанувальників своїх!
Якась тітуся мовить стиха:
— Як ви не трапили в біду?
Уникли,слава богу, лиха
— хтось є щасливий у роду!
А в клубі — вечір незабутній
(за вікнами пахтів бузок).
Та я на всі літа майбутні
в поїздку ту дістав урок.
Коли відкрилась творча траса,
самовладання — над усе:
дерзай! Сідлай свого Пегаса!
Тримайсь міцніш, бо понесе.
