Фасмер, Даль [6],
дають близьке — кузнець, коваль,
кузенний, кузниця й т.д.,
а де вони взялися? Де?
Яке походження прапра —
“кузенного” словечка? —
Уважно слухаю Дмитра:
куди веде вервечка?
Бесідник мій усе це враз
спромігся пояснити:
— Ви знаєте, в селі у нас
словечко є кузити.
Коли пронизливо свистить
поземка в сивий грудень
чи в горно дмуть: “О, вже кузить!
Кузить!” — говорять люди.
Для тих, хто знає цей вітрець,
уже не таємниця,
чом коваля зовуть кузнець,
а горно звуть — кузниця.
У мовознавців ми й на мить
не відбираєм кусня.
Та справді: чи не від кузить
походить слово кузил?
БІЛИМ ПОЛЕМ Я ІДУ
Загадка
Я тонкий, твердий, та знаний всюди,
білим полем я охоче йду.
Що ти думаєш — очима люди
визначають по моїм сліду.
Хто я?
(Олівець)
ЯКА НАЗВА?
Загадка-жарт
Двічі повторив Панько Вареник
український вказівний займенник
і здивовано гукнув до друга:
“Це ж так зветься африканська муха!”
Яка назва цієї мухи?
(Цеце)
МІСЦИНА НАД ЯРОМ
Загадка
Тож бувають у мові дива!
Це слівце інтригує недаром:
на шість літер — апострофів два,
означає місцину над яром.
Яке це слово?
(Над’яр’я)
ЗАГАДКОВІ ІМЕНИНИ
Шість десятків років має чоловік,
загадку маленьку загадав для нас:
не проґавив жодних іменин за вік,
та в житті їх справив лиш п’ятнадцять раз.
Може б, друзі, з вас хто потрудився
та й сказав, коли він народився?
(29 лютого)
З ОДНИНИ У МНОЖИНУ
Загадка
Вживаюся я тільки в однині —
коротке слово з невеселим змістом.
Додайте літеру — і в множині
одразу стану слобожанським містом.
Який я іменник?
(Сум, Суми)
СЛАВУТНІ МІСЦЯ
Над назвою задумавсь я,
ще в юності почутою:
звідкіль таке Дніпра ім’я?
Чом зветься він Славутою?
Читаю, стежу, та, на жаль,
все таїною вкутане.
Аж натрапляю: пише Даль,
що слово є славутина,
що значило в старі часи,
в народнім давнім звичаї
кут неповторної краси,
природи мальовничої.
А хвилі сивий Дніпр несе,
де зелень кучерявиться.
Славутне справді тут усе,
бо все красою славиться.
А де ще є гаї, луги,
як на святій Хмельниччині?
Горині тихі береги,
яр-зіллям закосичені.
А це хіба не дивина,
в зелений бір укутана:
Славута-місто вирина,
що звалося Славутина.
Вбирай красу, твори добро,
милуйся рястом, рутою —
й збагнеш, чому зовуть Дніпро
Славутичем, Славутою.
ЩЕ ПРО НАЗВИ
…Немає мудріших,
ніж народ, учителів.
М. Рильський
Здавна, за царя Гороха,
словом круглим, як горох,
ув оселі край порога
сипав жвавий скоморох:
— Чули? Обухів
торбу набухав,
а Київ — виїв…
А народ же як пристебне —
слово влучне і шпарке
вічно житиме, дотепне,
чи солодке, чи гірке.
Мова дідова не змеркла,
перейшла до внука:
“Славен город Біла Церква,
ще славніш Прилука…”
Одному Золотоноша
на всі сто хороша.
А для іншого Тараща
у сто разів краща.
Я люблю цю перепалку —
чув про неї змалку:
“Ой хвалився Яготин —
Ніжин мені побратим”.
А до нього славний Ніжин:
“Я красою не обижен.
У степу стоїть Ромен,
та й той мені не ровен”.
Від Обухова до Ічні —
жарти, дотепи зустрічні
Від Красилова до Варви —
все нові квітчасті барви:
мак, любисток і ласкавець —
не будяк і не осот —
бо найкращий мовознавець
мудрий рідний наш народ.
ПОЩАСТИЛО
Пісенька-жарт
У неділю нашій Варі
пощастило на базарі
Для курей золотокоса
підкупила гречки й проса.
А для себе — босоніжки,
стало легше тюпать пішки.
Легко серцю молодому,
йде співаючи додому:
“Трошки гречки, трошки проса,
трошки взута, трошки боса”.
БІЖИТЬ БЕЗ НІГ
Загадка
Біжить без ніг в ярки, в рови,
без рук, а має рукави.
Я відгадав уже, а ви?
Що це таке?
(Річка)
СИРОТА ДО НАРОДЖЕННЯ
Загадка
А відгадайте, що за дивовина
в умові загадки незвичні дані:
іще не народилася дитина,
а вже у мачухи на вихованні
Що воно?
(Зозулине яйце)
ДИВНИЙ ПОЛІГЛОТ
Загадка
Що не скажеш їй — повторить
з гарною вимовою.
І не вчила, а говорить
будь-якою мовою.
Що це таке?
(Луна)
ВИМОВ СКОРО СКОРОМОВКУ
Вимов скоро: тітка, квітка,
крига, кринка, бровка,
скроня, скриня, сковорідка
буде скоромовка!
БАБИНЕ ЛІТО
Стала осінь луками ходити,
наснувала з павутин антен… [7]
Літо, літо бабине, куди ти
захурчало в триста веретен?
Ох, бабусям, дідусям до серця
ця теплінь (підмічено давно)!
Чом же літо бабиним зоветься
і чому не дідове воно?
Кажуть люди: то літає в ступі
баба вітрогониста Яга:
всі шляхи, усі стежини любі
скоро біла замете юга.
Може, то на бабиних маршрутах
прядива тонкого ниточки?
Ні, летять на срібних парашутах
на нові домівки павучки.
І Яга тут, мабуть, ні при чому,
бо тоді від бабиного зла
у ясному небі голубому
павутина б чорною була…
Пригріває сонечко потрішки,
і сьогодні здогадались ми:
то бабусі Осені усмішки
в передодень білої зими.
ВІД МАЛОГО
ДО ВЕЛИКОГО
Загадка
Я суцвіття злаків, де плоди на мливо
достигають жовті, наче віск.
З наголосом іншим — велетенське диво,
статуя, колона, обеліск.
Хто я?
(Колос)
ТІПУН ТОБІ НА ЯЗИК!
Дідусь вируша в кожусі,
онук подає башлик:
— Простудитесь ви, дідусю…
—Тіпун тобі на язик!..
Недавно читав я нарис,
дізнався наприкінці:
тіпун — хрящуватий наріст
у птаха на язиці
І на язиці в людини
вискакує прищ — тіпун.
Звичайно, не без причини,
коли людина — брехун.
Поводься завжди зразково.
Якщо ж, пустий балакун,
сказав ти брехливе слово —
то й сів на язик тіпун!..
Коли щось лихе віщуєш,
галдикнеш, як той індик, —
одразу ж на це почуєш:
— Тіпун тобі на язик!
ЧОМУ ДЕСНА?
Люблю я завзятих хлоп’ят і дівчат
за те, що до знань вони ласі;
люблю завітати й розмову почать
з кмітливими в класі:
— А що, коли, друзі, спитаю я вас:
що значить, приміром, десниця —
І весело й дружно гукає весь клас:
— Правиця! Правиця!
—Десниця, — кажу, — знає й бабця стара, —
є правою дійсно рукою.
Чому ж тоді ліва притока Дніпра
зоветься Десною!
— Колись я по радіо чула одне
пояснення, — каже Марічка, —
Десна — це від скіфських словечок спо, сне —
вода, тобто річка.
— Чудово! Міркуйте, шпаркі, молодь…
дітей заохочую знову.
Принишкли, мовчать. І я далі тоді
веду свою мову:
— Є ще одна версія, друзі мої,
що теж нам цікавою буде:
угору ішли по Дніпра течії
селитися люди.
Дорога на північ була нелегка,
немало зазнали клопоту.
А назва Десна — бо була їм ріка
праворуч по ходу.
НАВЧИЛА
Жарт
Ох ці шпаки-витівники!
їм пишуть слово ворон,
вони читають навпаки,
виходить слово норов.
Сороко, ти не скрекоти
даремно коло хати.
У гай за вчительку лети,
навчи шпаків читати.
Сорока вчить, усе як слід
шпачки на вус мотають.
Черкнула їм: потоп і дід,
дід і потоп читають.
Дай ще урок шпачкам своїм,
сороко-білобоко!
Черкнула слово око їм,
вони читають: око!
Про неї слава навсебіч —
недарма скре-ке-чила.
— О, — кажуть, — зовсім інша річ,
як правильно навчила!
* * *
Читать слова звичайно і навспак
цікаво так, що не списать пером.
У нас це зветься літеральний рак,
а греки називають паліндром.
ХТО Я?
Загадка
Річкою красивою я взяла розгін,
раптом перша літера попливла в затоку,
а коли поставили іншу навзамін —
стала несподівано я… порою року.
Хто я?
(Десна, весна)
“КОЗАЦЬКІЇ КОНИ
НЕ ТОПЧУТЬ БАРВІНКУ”
Т. Сергійчуку
Є речі на світі суціль загадкові:
звідкіль срібні цоки в звичайній підкові?
Поляже козак, повний сили і моці, —
звідкіль людські сльози в коневому оці?
Головоньку клонить… Жалобна година…
Казав було батько: “Не кінь, а людина”.
Недарма в народі говориться, синку:
“Козацькії коні не топчуть барвінку…”
А я не спитав, хоч ішли тоді поряд:
“Скажіть мені, тату, чому так говорять?”
МОРОЧИТЬ ГОЛОВУ
Не буду зайвого торочить,
щоб не сказали: чув десь дзвін…
Є вираз: голову морочить.
Але звідкіль походить він?
На це знавець лінгвіст-історик
відкаже (сумніву нема):
“Морочить — це від слова морок,
а морок — це туман, пітьма”.
Тоді й синоніми нам стануть
ясніші — що вже говорить —
такі слова, як затуманить,
як спантеличить, одурить.
Отож коли підкреслить хочуть,
що водить хтось когось за ніс —
“От, — кажуть, — голову морочить,
ошукує, як сущий біс!”
ДІСТАНЬ ІЗ ПІД ЗЕМЛІ
До мене запитання
в листівках і листах.
Питає Шендрик Таня,
питає Ваня Стах:
“Відкіль походить вислів
із-під землі дістать?”
Подумав я, помислив —
доводилось читать,
що в люду, хай і бідність,
лиш дрантя та торби, —
буває необхідність
ховать якісь скарби.
Крадіжки. І стихії.
Й навали ворогів.
Які ж були надії
не втратити скарбів?
Тоді ж не те, що нині,
у наш новітній час —
таж не було в помині
ніяких ощадкас.
Був спосіб для людини
свої скарби сховать
надійний і єдиний —
у землю закопать.
До слушного їх часу
і клали всі туди,
в підземну “ощадкасу”,
подалі від біди.
Пан накладав податки,
а не внесеш — тюрма.
Бідак стогнав: нестатки,
бо грошей же нема,
А посіпака строго,
здиравши з бідних дань:
“Мені то що до того —
хоч з-під землі дістань!”
В країні лад змінився,
старе розтало в млі
А вислів залишився:
дістань хоч з-під землі!
ПОТРІЙНЕ ЗНАЧЕННЯ
Загадка
Ану прикиньте розумом:
яке словечко воднораз
республіка, і озеро,
й задушливий отруйний газ?
(Чад)
Є ТАКА КРАЇНА В БІЛІМ СВІТІ
Шарада
Ось країни назва. В ній — п’ять літер;
ви їх розділіть на три і дві —
в листі зашумить одразу вітер,
застрибають коники в траві,
бо оті три літери одні —
невеликий ліс у множині,
другі дві — зазначу при нагоді —
вказівний займенник з ними в згоді.
Є така країна в білім світі
й називається вона
(Гаї-ті))
ЩОБ УЗНАЛИ УКРАЇНКУ
Не було імення в пресі
Білозерської Олесі,
хоча твори з її рук
вже давно ішли у друк.
В неї прізвище — озерне:
в ньому — білки гострий зір,
і пшениця білозерна,
й тихий місяць-білозір.
Мала жінка свій ужинок,
власним іменем красна.
Чом же Ганною Барвінок
нарекла себе вона?
Крига тиснула імперська,
і прибрала Білозерська
барвінковий псевдонім
(скільки рідного у нім!).
Підказала ймення “Хата” [8]
чи котрийсь порадив брат? [9]
Там, де хата — рута-м’ята,
барвінковий зелен-сад.
І взяла з того барвінку
барви, віно і вінок,
щоб узнали українку
з-поміж тисячі жінок.
МОВЧАЗНІ НАВЧАТЕЛІ
Загадка
Хоч в усній мові нас немає,
а на папері мовчимо,
та все, що ти читаєш, друже,
сприймати правильно вчимо.
Хто ми?
(Розділові знаки)
КРАЇНА Й… ГОЛОВНИЙ УБІР
Загадка
— Ой, цікаве слово! — каже Ніна.
В словнику, як хочеш, перевір:
напиши з великої — країна,
а з малої — головний убір.
Що це за слово?
(Панама)
ІВAН НОСИТЬ ПЛАХТУ,
А НАСТЯ—БУЛАВУ?
Ви чули примовку,
і досі ще живу:
Івaн носить плахту,
а Настя булаву?
Так люди говорять
(і правильно цілком)
тоді, коли в Насті
Іван під каблуком.
А факт історичний
в основі тут лежить.
Загляньмо в минуле —
побачим вочевидь.
На Лівобережжі
у той прадавній час
Іван Скоропадський
став гетьманом у нас.
Любив надмір жінку —
отож не дивина,
що правила Настя,
вродливиця-жона.
Вона і в державні
втручалася діла.
Тож Настина влада
безмежною була.
Й пішло поміж людом
(бо видно ж наяву):
lван носить плахту,
а Настя булаву!
ТАЄМНИЦЯ
ЗВИЧАЙНОГО СЛОВА
Я запитую учнів,
чом рослина будяк,
красень гордий колючий,
називається так?
Запитально дивлюся,
раптом чую:— Будяк? —
обізвалась Ганнуся, —
Бо росте він будь-як!
— Молодець ти, що маєш
власну думку про це.
Але зараз узнаєш,
звідки дивне слівце.
У Франка є це слово
в написанні бодяк.
Може, це випадково?
Ні, не просто це так!
В слові кожна карлючка
мов підказка, мов код.
Я згадав, що колючка
по-болгарському — бод.
А рогами колоти —
по-російськи — бодать
(не лише поліглоти
можуть щось розгадать!).
Мови дивний разочок
нам підказує, як
слів сукавсь мотузочок:
бод, бодяк і — будяк!
ЯК ЗАЧЕПИТЕ — ПОКОЛЕ
Загадка
Свитка сива, аж біляста.
На одній нозі стоїть.
І, здається, ніби хваста,
знаний протягом століть.
Малинова на все поле
шапка сяє, мов корона.
Як зачепите — поколе.
Й це не напад — оборона!
Що це таке?
(Будяк)
ОТ ТАК ШТУКА!
Метаграма
Для всіх була я люба-мила
вгорі всередині кімнати.
Як першу літеру згубила —
на лузі почала брикати.
Ще згодом літеру згубила —
зробилась іменем дівчати.
Та — що за лихо? — ще згубила
і стала нотою звучати.
Передостання ж утекла —
лишилось я.
Хто ж я була?
(Стеля, теля, Еля, ля, я)
БАРВІНОК НЕЗНИЩЕННИЙ
Скільки є на світі квітів,
стільки є на світі мов.
“Дивне розмаїття”
Скажіте, чому це повинно так бути,
щоб стільки зела і барвистих суцвіть —
і раптом не стало барвінка чи рути, —
чому це повинно так бути, скажіть?
А скільки ж було ворогів знавіснілих,
жорстоко топтали барвінковий цвіт;
топтали на схилах, батьківських могилах,
а він кучерявивсь, дивуючи світ.
Чи то закодовано, може, чи звикнув,
але незнищенний таки, далебі
Бо скільки не никнув, зі світу не зникнув,
зоріють очиці його голубі
І хай там найтяжча біда а чи скрута,
все рідне ми будем плекать і любить.
Не зникне уже ні барвінок, ні рута,
покіль є земля і небесна блакить.
ЯМ КРАЇНИ І СТОЛИЦІ?
Загадка
Ану, філологи натхненні,
з допитливими лицями:
які країни однойменні
із їхніми столицями?
(Алжир, Туніс, Люксембург,
Мехіко, Бразилія та ін.)
ПЕРЕКЛАДАЦЬКИЙ ГОРІШОК
В редакційній кімнатці
видавництва “Дніпро”
метикують завзятці,
кожен гострить перо.
А поетом же хвацьким
був із них не один.
Та сидять над Словацьким
кілька добрих годин.
Б’ються ентузіасти,
спільний в них інтерес:
як рядок перекласти —
ці то пес, ці то бес?
Так на так — зникне рима:
чи то пес, чи то біс —
втрата неприпустима, —
хто по дрова, хто в ліс.
Варіант: “нечистяка
чи собака?” — не те.
Де таланту ознака?
Діло наче й просте?
Й мова наша спроможна
відтворити вповні
Чи по-польському можна,
а по-нашому — ні?
Вже і сум, і зажура,
й пошук знову і знов…
Аж тут раптом Сосюра
до кімнати зайшов.
Пера всі відіклали,
гурт — до нього увесь.
— Як би ви переклали —
ці то пес, ці то бєс?
— Як? — І тут же розв’язка
поетичний рекорд, —
Дуже просто: будь ласка,
чи то хорт, чи то чорт?
БІЛУГОЮ РЕВІТИ
Тепер, звичайно, весь народ —
дорослі, навіть діти
прекрасно знають цей зворот:
білугою ревіти.
Та звідки помилка така
в східнослов’янських мовах?
Адже рибина це морська
з родини осетрових!
Лінгвісти свідчать недарма,
що тут у мові хиба:
“В білуги голосу нема —
вона німа…
як риба!”
Ох, ці таїни, хай їм грець!
Тут нашорошуй вуха:
у морі є такий ссавець
з дельфінових — білуха!
Він справді із морських глибин
реве, немов корова.
І дивно, як цих двох тварин
змогла поплутать мова? .
Подібність винна звукова!
Та знають навіть діти
і розуміють ці слова —
білугою ревіти!
ЩО МОЖЕ ЛІТЕРА
Загадка
Букву З поставим між складами —
буде любий нам фольклорний твір,
С поставим — матимемо з вами
металевий головний убір.
Що це таке?
(Казка, каска)
БЕРЕЗОВА КАША
Син одбивається од рук.
Ракетки. Самокати.
Батьківським правом до наук
почав я спонукати:
— Щось ти уроки занедбав, —
все ігрища ті вражі
Гляди, щоб ти не скуштував
березової каші!
На це всміхається не зле
синок довготелесий:
— Я знаю, — каже, — сік, але
щоб каша із берези?
А я йому: — Того, хто вчивсь,
любили предки наші
й несли за те, що не лінивсь,
до школи горщик каші
Хто ж не обтяжувавсь нічим,
суворі предки наші
всипали добрих різок тим —
березової “каші”.
А знав би ти, які були
з берези пруття голі,
що ними дітвору сікли
в старій церковній школі.
О, там старались що не крок
“підвищувати” бали
і за невивчений урок
безжалісно стьобали.
Тож батько наш і нам казав
за витребеньки наші:
— Гляди, щоб ти не скуштував
березової каші!
ЛОХВИЦЯ
Коли ми їдем Київ — Суми,
побіля Лохвиці — місток.
Обабіч — зарості. Внизу ми
аж відчуваєм холодок.
Вже й Лохвиця. Чи не рослина
дала їй назву отаку?
Адже росли тут лох, лохина,
що є в Грінченка в словнику.
Та головне, що річка в’ється
повз давні насипи, вали.
Сухою Лохвицею зветься
і є притокою Сули.
Снігами живиться й дощами,
й, буває, так пересиха,
що, мов калюжка між кущами,
стає воістину суха.
Та назва не дає спокою:
що ж Лохвиця в собі таїть,
що може бути і сухою —
як тайну слова зрозуміть?
Щоб дивну назву розтлумачить,
нас може виручить слівце —
слов’янське локва. Що це значить?
А означає слово це —
калюжа, рудочка, болітце
(а зменшувальне — локвица).
І докажіть ви, що не звідси
походить назва Лохвиця!
ДУМАЙТЕ, ЧИТАЙТЕ
Слова рідні, питимії
ще раз пригадайте:
“Учітеся, брати мої,
думайте, читайте…”
А чи геній випадково
в час важкої стуми
повторяв пекуче слово:
“Думи мої, думи”?..
“В Україну, — мовив сумно, —
ідіть, думи-діти”.
Щоб розумно, не бездумно
ми жили на світі
Тож не нидіть нам, не скніти —
йти, не знавши втоми.
Розуміть, чиї ми діти,
пам’ятати, хто ми.
“ДІДУ МІЙ, ДУДАРИКУ”
У селі з давнім другом
в тиху пору теплісіньку
над Сулою, над лугом
рідну слухаю пісеньку:
“Діду мій, дударику,
ти ж, було, селом ходиш,
ти ж, було, в дуду граєш,
тепер тебе немає,
дуда твоя гуляє…”
А Сашко мені: — Друже,
в співах — рідні бувальщини.
І пісні не байдужі
до духовної спадщини:
“…і пищики зостаються,
казна-кому дістаються”…
Хай звучить і не модно
сопілчина небіжчика,
не для кого завгодно
зоставалися пищики.
Як сказати Сашкові,
чим я пісні завдячую?
Полюбив її змалку
я душею дитячою:
“Діду мій, дударику,
ти ж, було, селом ходиш…”
Виклика кожним звуком
почуття в нас незвідані,
що дідами онукам
з правіків заповідані…
ЗНАЧЕННЯ ПОБІЛЬШИТЬСЯ
Метаграма
Це слово часто стрінете:
три літери у нім;
та першу з них заміните
в цім слові чарівнім —
і значення побільшиться
одразу в сто разів.
І будете ви тішиться
з двох зовсім різних слів.
Які це слова?
(Рік, вік)
ЛИСИЙ І БОСИЙ
Загадка
Ану, хто з вас відгадає
(може, хто й не вчеше):
згори лисий поглядає,
знизу — босий бреше.
Що це таке?
(Місяць і собака)
НЕ ЛИШЕ ЗАПЕРЕЧУВАЛЬНА
Загадка
А хто порадує мене —
скажіть мені, будь ласка:
в якому слові частка не —
підсилювальна частка?
(Нехай)
І ТАКЕ БУВАЄ
Загадка
Хто жіноче ймення відгадає,
дуже миле у своїй природності,
що в пестливій формі означає
представницю іншої народності?
(Марійка, марійка)
ПТИЦЯ Й ПАРАСОЛІ
Загадка
Летить птиця на роздоллі,
випускає парасоль
Що це таке?
(Літак і парашути)
МЕТАЛЕВА ЖИРАФА
Загадка
Хоч не слон я і не робот,
а жирафа металева,
вантажі беру у хобот —
цеглу, рейки і дерева…
Хто я?
(Підйомний кран)
158
ДИВЛЯТЬСЯ СЕСТРИЧКИ
Загадка
Дивляться сестрички
так, немов живії:
жовті в них очички,
білі у них вії.
Хто вони?
(Ромашки)
ЖИТИ ПА ШИРОКУ НОГУ
Прислухаємось до слів потроху.
Часом кажуть про якихсь друзяк:
“Звикли жити па широку ногу,
розкошує так тепер не всяк!”
Що то за нога така широка?
Де у нашім вислові взялась?
Дошукатись — немала морока,
а бува, і встановити зась.
Треба знать середньовічну моду
і тодішніх багачів буття:
у Європі моді на догоду
величезне шилося взуття.
Це взуття носили і слов’яни,
козиряла в нім усяка знать:
що ботинки довші — більше шани,
можна багача по них пізнать.
Як, бувало, йде цабе велике —
зразу видно, що воно “з панських”:
ледве не з півметра черевики,
широко ступати треба в них!
Щоб ходить зручніше — неодмінно
мали щось робити мудраки:
в носаках тримать набите сіно
або ще загнути носаки.
У Парижі про панів великих
і сьогодні можна ще почуть:
“О, ці мають сіно в черевиках!”,
тобто добре, в розкоші живуть.
Тож і ми простежить маєм змогу
і потвердити для читачів:
вислів жити на широку ногу
породила мода багачів.
Є вона й сьогодні, рать не боса,
правда, вгору носака не пне.
Але глянь: іде, задерши носа,
або, ще як кажуть, кирпу гне.
ПИЛИП ІЗ КОНОПЕЛЬ
Перш ніж лізти, люди важать,
на який ступить щабель.
Щось невлад зморозиш, кажуть:
як Пилип із конопель.
Хто такий Пилип той дивний
і чого він там сидів? —
Інтерес уже спортивний
до таких крилатих слів.
Жив пан Філіп (з книг я знаю).
Шляхтич, з польських був земель
з Сандомирського десь краю,
із містечка Конопель.
Якось він прибув на раду
(сеймик саме скликав їх),
щось там бевкнув не до ладу —
у присутніх подив, сміх:
— Хто то? — всі питають.—Пробі! —
Та на нього оком стрель.
— То пан Філіп із Конопі!
(пан Пилип із Конопель).
І піїпов Пилип у люди
аж за тридев’ять земель.
І пішов гулять усюди
той Пилип із конопель.
А можливо, що й не в цьому
слів крилатих справжня суть.
Бо Пилипом, як відомо,
у народі зайця звуть.
Може, істина так близько,
не за тридев’ять земель:
просто вискочив зайчисько
із звичайних конопель.
Вам цікаво, — тема, звідки?
Із Міцкевича узята.
Придивіться до примітки —
“Пан Тадеуш”. Пісня п’ята.
РОБИ, ЩОБ НЕ ПЕРЕРОБЛЯТЬ
Казав татусь — робити треба,
не виглядать, що зробить хтось.
“Роби, та так, щоб після тебе
перероблять не довелось”.
Бо всі пра-пра і дід, і баба —
в калюжу ще ніхто не сів.
А виросте якась незграба,
то підведе Білоусів.
Іще навчаючись у школі,
запраг, щоб діло йшло на лад.
Я колоски збирав у полі,
я прислухався до порад.
А радили вставати зрання,
порада ж ця — великий плюс.
І я збагнув: секрет — старання,
і нині з іншими ділюсь:
“Роби, і не зважай на втому,
і не чекай, що зробить хтось.
Коли ж зробив, то щоб нікому
перероблять не довелось!”
І ЧОГО ВОНО ТАК?
Наяву чи вві сні десь верба чи смерека,
чи з лататтям ставок чи болітце грузьке,
але раптом побачиш — на хаті лелека —
щось таке українське, щось рідне, близьке.
Наяву чи вві сні десь тополі над шляхом,
чи село, повз яке проїжджав разів сто, —
а приліплене десь у куточку під дахом
так оселю теплить ластів’яче гніздо.
І чого воно так, що на рідній стежині
чи на довгих шляхах неймовірно трудних,
так бентежать серця нам ключі журавлині,-
може, предківські душі вселилися в них?
МОЄ СЕЛО
Моє село — ні гір, ні круч, —
рівнина, рівнина.
Пусти — покотиться обруч
до самого Ромна.
І від стрімких роменських круч
дорога вздовж ланів:
пусти — покотиться обруч
до самих Курманів.
Чому обруч? Як атрибут
він, може, й застарів.
Та я — і це підкреслю тут —
із роду бондарів.
— Ми не якісь, — казав мій дід, —
заблуди-пришелепки.
У тих, хто забува свій рід,
не вистачає клепки.
СЛОВО НАШЕ РІДНИ
Акростих
Роде наш красний, роде наш прекрасний,
Іншого в світі не шукаєм ми;
Дух український, вольний, незагасний,
Не подолати силам зла і тьми:
Ери нової вже гримлять громи.
Слово погідне, слово наше рідне,
Любим тебе ми, будем вік любить,
Обрій відкрився, всім світам ти видне,
Видне як сонце, як ясна блакить;
О рідне слово, хай тобі щастить!
