— Лелеко, лелеко, до осені далеко?
Лелека, задерши дзьобату голову, незмигливо дивиться на дітей. А потім починає клекотати.
Про що він клекоче? Спробуй, розбери.
Лелека і лелечиха враз знімаються і летять на луги, до Десни. Лелеченята топчуться в гнізді, перебирають цибатими ногами, але злетіти не наважуються.
— Лелеко, лелеко, до осені далеко? — знову прибігають до в’яза діти.
Лелека й лелечиха заклопотані. їм ніколи відповідати. Вони щось говорять до своїх лелеченят, а потім беруться штовхати їх на край гнізда.
— Ой, вони ж розіб’ються! — злякано шепоче Тетянка.
— У них же крила є! — заспокоює її Тарасик.
Лелечата, неохоче відірвавшися від гнізда, злинають у небо.
Плавно летять над садом, над городами, туди, де голубіє річка. А за ними — старі лелеки.
Діти полегшено зітхають і весело галасують.
Ідуть дні за днями. На зеленому човні пропливає літо.
— Лелеко, лелеко, до осені далеко? — виспівують під в’язом Тарасик, Гриць, і Миколка, й Тетянка.
Тиша. У гнізді порожньо. З в’яза зривається жовтий листочок і, кружеляючи в повітрі, поволі опускається на землю.
