ТЕЛЕГРАМА-БЛИСКАВКА
Вночі за вовчими ярами
зайці давали телеграми.
І прочитала так сосна:
«Чекайте квітами Весна».
ПОЛЬОВІ ДЗВІНОЧКИ
Піднімає джміль фіранку.
Каже: — Доброго вам ранку!
Як вам, бджілко, почувалось?
Чи дощу не почувалось?
Виглядає бджілка з хатки:
— У дзвіночку добре спатки.
Цей дзвіночок — як намет.
Тільки дощ — як кулемет.
ЧАРОДІЙНЕ СЛОВО
Хлоп’я у полі стежкою прошкує.
Метелик білий в маки залетів.
Чорненький котик в снопиках мишкує,
вони такі під сонцем золоті!
Він ловить шурхіт, шелест, шарудіння,
хапає снопик лапками двома.
А миша знає слово чародійне,
і він її ніколи не спійма.
БАБУСЯ-ЯГУСЯ
Сьогодні ця паличка буде чарівна.
Це жаба не проста, це жаба-царівна.
Он котик-воркотик, он Баба-Яга
між добрих людей на мітлі сновига.
Одне ж бо дівчатко, як біле гуся,
сказало їй раптом: — Бабуся-Ягуся.
А баба як тупне на нього ногою!..
Ото щоб Ягу називало Ягою.
СУНИЧКИ
Пiд маленькими яличками
У смарагдовiй травi
Лiто виросло суничками —
То по однiй, то по двi.
Ой, сестриченько-яличко,
Ти не дряпай моє личко,
Я суничок назбираю
Жменьку мамi i собi!
СОЛОВЕЙКО ЗАСТУДИВСЯ
Дощик, дощик, ти вже злива!
Плаче груша, плаче слива.
Ти періщить заходився,
соловейко застудився.
А тепер лежить під пледом,
п’є гарячий чай із медом.
ГОРОБЕЦЬ IЗ БIЛОЮ БОРОДОЮ
Розбiгайтесь, людоньки, хто кудою!
Горобець iз бiлою бородою!
Що за диво дивнее? На вiку
Вперше бачу бороду отаку.
Може, вiн старiйшина чи мудрець?
Може, вiн заслужений горобець?
Нi, несе у дзьобику вiн пiр’ïнку.
Пригодиться дiточкам на перинку.
ЗДИВОВАНI КВIТИ
Сю нiч зорi чомусь колючi,
Як наляканi ïжачки.
Сю нiч сойка кричала в кручi,
Сю нiч ворон сказав: “Апчхи!”
Сю нiч квiтка питала квiтку:
— Що ж це робиться, поясни?
Тiльки вчора було ще влiтку,
А сьогоднi вже восени!
ВЖЕ БРАМИ ЛІТА ЗАМИКАЄ ОСІНЬ…
Задощило. Захлюпало. Серпень випустив серп.
Цвіркуни й перепілочки припинили концерт.
Чорногуз поклонився лугам і садам.
Відлітаючи в Африку, пакував чемодан.
Де ж ти, літо, поділось, куди подалось?
Осінь, ось вона, осінь! Осінь, ось вона, ось.
Осінь брами твої замикала вночі,
погубила у небі журавлині ключі.
ДІД РЕВИЛО
Вікно. Туман. І гілка горобини.
Із ночі груш нападало в траву.
І дід Рєвило ходить без торбини,
тому що я сьогодні не реву.
Город і поле. Довжик і стернисько.
Кудлатий пес біжить, як сіроман.
Літає голуб, і чомусь так низько.
Мабуть, крило поважчало. Туман.
Візьму я пензель і паперу клапоть
і намалюю всю цю акварель.
Туман і мжичка. І не можна плакать,
бо дід Ревило в торбу забере.
ОСІННІ ХМАРИ, СІРІ, ЯК СЛОНИ
Великі хмари холодом нагусли.
Червоне листя падає в гаю.
Летять у вирій дуже дикі гуси,
а я слонам привіт передаю.
ЛІС НА СВІТАНКУ
Ростуть опеньки у тумані
серед сосонок та беріз.
В жабо й атласному каптані
стоїть грибочок, як маркіз.
І сіє дощ дрібнесенький.
Оце уже грибнесенькии!
БIЛОЧКА ВОСЕНИ
На гiллячках, на тоненьких,
Поки день ще не погас,
Сироïжки та опеньки
Бiлка сушить про запас.
Так нашпилює охайно,
Так ïх тулить на соснi
I мiркує: а нехай-но
Ще побудуть тут менi!
Поки днi iще хорошi,
Поки є iще тепло,
А як випадуть порошi,
Заберу ïх у дупло.
Буде холодно надворi,
Снiг посиплеться з дубiв,
Буде в мене у коморi
Цiла в’язочка грибiв!
Але бiлочцi не спиться.
Дятел тукає: тук-тук!
Щоб не вкрала ïх лисиця
Або хитрий бурундук.
МУРАШКИ ДУМАЮТЬ ПРО ЗИМУ
Знайшов мурашка гарну бадилину.
Везе-везе… везе-везе…
I так, i сяк, i вгору, i в долину! —
Така важка, нiяк не доповзе.
Прийшла на помiч рiзна комашина,
Ще й коника гукнули стрибунця.
Три днi, три ночi царство мурашине
Рубало бадилинку на дровця.
БЕРЕЗОВИЙ ЛИСТОЧОК
Іще не сніг і навіть ще не іній,
ще чути в полі голос череди.
Здригнувся заєць — ліс такий осінній,
куди не ступиш., все щось шарудить!
Чи, може, це спинається грибочок?
Чи, може, це скрадається хижак?
То пролетить березовий листочок,
то пробіжить невидимий їжак…
БАБА ВIХОЛА
Баба Вiхола, сива Вiхола
На метiльнiй мiтлi приïхала.
В дверi стукала, селом вешталась:
— Люди добрiï, дайте решето!
Ой просiю ж я бiле борошно,
Бо в полях iще дуже порожньо.
Синi пальчики — мерзне житечко.
Нема решета, дайте ситечко!
Полем ïхала, в землю дихала
Баба Вiхола, сива Вiхола…
ЗАЯЧИЙ КАРНАВАЛ
Вiтре, вiтре, ти не вий!
У звiряток рiк Новий.
Зорi свiтять на ялинцi.
Дiд Мороз принiс гостинцi.
Прометем собi дорiжки.
Потанцюємо хоч трiшки!
Маски зробим з будякiв.
Налякаємо вовкiв!
ЗИМОВІ ГОРОБЦІ
Ріка заснула в берегах.
Село сотається димками.
Як чорні черги у снігах,
стоять похнюплені паркани.
А на малому деревці
з такою гілкою рогатою
лузають зиму горобці
і літо-літечко пригадують…
СИНИЧКИ НА СНIГУ
Синицi голодом намлiлись —
Така зима, така зима!..
Оце б у вирiй полетiти, —
Так батькiвщини ж там нема.
МІСЯЦЬ УПОВНІ
Вибіг місяць з-за діброви,
погубив на вітрі брови,
заховав за спину руки,
ходить лисий, без перуки.
Смуток зорям невимовний:
ой, який тепер він повний!
А як був молодиком,
був худесеньким серпком.
ПРЯЛЯ
Сидить пряля та й пряде —
сніг іде — іде — іде —
нитка рветься де-не-де —
а вона пряде й пряде.
Вже напряла хуртовин
на шапки для верховин —
на сувої полотна —
на завіску для вікна,
на хустину й укривало —
мало — мало — мало — мало
сніг іде — іде — іде —
а вона пряде й пряде…
ВЕРБОВI СЕРЕЖКИ
Бiля яру, бiля стежки
Одягла верба сережки.
Головою хилитала,
Потихесеньку питала:
— Де ота бiленька хатка,
Що гарнесенькi дiвчатка?
Хай би вибiгли до стежки.
Подарую ïм сережки.
ПЕРШИЙ ПАРОПЛАВ
Було це вранцi. Я ще трохи спав.
На землю скочив босими ногами,
Як привiтався перший пароплав
Далеко десь з Днiпром i з берегами.
— Ту-ту! Ту-ту! — вiн подих перевiв
I знов: — Ту-ту! — гукав менi щосили.
— Ту-ту! Ту-ту! — йому я вiдповiв. —
Бувай здоровий i пливи щасливий!
ВЕСЕЛИЙ ДОЩ
Дощ полив, і день такий полив’яний.
Все блищить, і люди як нові.
Лиш дідок старесенький, кропив’яний
блискавки визбирує в траві.
Струшується сад, як парасолька.
Мокрі ниви і порожній шлях…
Ген корів розсипана квасолька
доганяє хмари у полях.
ЗЕЛЕНІ ДЗЬОБИКИ БРУНЬОК
Ворони каркали у кронах.
Світило сонце з висоти.
Бруньки мовчали при воронах,
що завтра хочуть розцвісти!
БЕРІЗКИ ПО КОЛІНА У ВОДІ
Переярками та узлісками,
по розлитій з весни воді,
гуси плавають між берізками,
білі-білі, як лебеді.
Ані шелесту, ані бризочки,
ні далекого шуму коліс.
Лиш гусей лебедина низочка
огинає струни беріз.
ПЕРЕКИНУТА ШПАКIВНЯ
Плаче шпак уранцi пiсля зливи,
Де шумлять на греблi явори,
Що шпакiвню вiтер чорногривий
Перекинув денцем догори.
Борсаються бiднi шпаченята,
Як його зарадити бiдi?
Клiпають iз пiтьми оченятами:
— Випадемо, татку, що тодi?
Ще якби ïм день чи пiвтораднi,
Ще якби ïм днiв хоча б iз п’ять!
Бо вони ще ж зовсiм безпораднi, —
Падаючи, ще не полетять.
Як же, хлопцi, хатку ви прибили,
Що ïï порушили вiтри?!
Плаче шпак уранцi пiсля зливи,
Де шумлять на греблi явори…
БУЗИНОВИЙ ЦАР
У садочку-зеленочку
Ходить вишня у вiночку.
Хтось ïй грає на дуду,
Подивлюся я пiду.
Баба каже: — Не ходи!
Темнi поночi сади.
Там, де вiтер шарудить,
Бузиновий цар сидить.
Брови в нього волохатi,
Сивi косми пелехатi.
Очi рiзнi, брови грiзнi,
Кiгтi в нього як залiзнi,
Руки в нього хапуни —
Так i схопить з бузини!
Я кажу ïй: — Бабо, нi!
Очi в нього не страшнi.
На пеньочку, як на тронi,
Вiн сидить собi в коронi.
Грає в дудку-джоломiю,
Я заграв би, та не вмiю.
А навколо ходять в танцi
Квiти — всi його пiдданцi.
Є оркестри духовi,
Равлик-павлик у травi.
Є у нього для настрашки
Славне воïнство — мурашки.
Три царiвни бузиновi
Мають кожна по обновi.
Невсипущi павуки
Тчуть серпанки i шовки.
На царевiй опанчi
Зорi свiтяться вночi.
Вiн сидить у бузинi,
Усмiхається менi!
Читайте також інші вірші Ліни Костенко
