ТРИ ЛЕДАРІ
В одного короля було три сини, яких він однаково любив. Тому не знав старий король, кому з них після своєї смерті залишити в спадок королівство.
Коли прийшов час умирати, покликав він синів до себе й сказав:
— Любі діти, думав я, думав, кого посадити на королівський трон, і вирішив — той із вас буде королем, хто найледачіший.
Тоді старший сказав:
— Тату, коли так, то королівство моє, бо я такий ледачий, що як лежу і хочу спати, а мені впаде краплина дощу в око, то я й спати не буду, аби лиш не втиратися.
Другий сказав:
— Тату, королівство по праву належить мені, бо я такий ледачий, що як, буває, сиджу взимку вечірком біля вогню й гріюся, то краще п’яти попечу собі, ніж ворухну ногою, щоб відсунутись.
Третій сказав:
— Тату, королівство моє, бо я такий ледачий, що якби мене вішали і вже зашморг був на шиї, і мені б дали ножа в руки, щоб перерізати мотузку, то я б краще дозволив себе повісити, ніж ворухнув би рукою, щоб перерізати мотузку.
Як почув це батько, то сказав:
— Ти з усіх трьох найбільший ледар, отже, сину, ти й повинен стати королем.
ВЕРЕТЕНО, ЧОВНИК І ГОЛКА
Жила собі на світі одна бідна дівчина. Батько й мати її повмирали, ще як вона була маленька. Край села в невеличкій хатині мешкала її тітка, сама-самісінька. Вона пряла, ткала й шила і тим заробляла собі на хліб.
Стара взяла сирітку до себе. Привчила її до праці й виховала скромною та чесною.
Коли дівчині було вже п’ятнадцять років, стара захворіла. Покликала її до свого ліжка, ніжно поглянула на неї й сказала:
— Донечко, я почуваю, що вже не підведуся — надходить мій смертний час. Залишаю тобі хатину — тут ти матимеш притулок од вітру й негоди,— а до того ще веретено, човника й голку — ними ти зароблятимеш собі на хліб щоденний.
Потім поклала руки їй на голову, благословила її й сказала:
— Будь доброю, то й тобі буде добре.
Потім склепила очі та й померла. Коли її несли ховати, дівчина йшла за труною й гірко плакала, віддаючи їй останню шану.
Тепер дівчина зосталася в хатині зовсім сама. Вона старанно пряла, ткала й шила, і в усякому ділі їй щастило. Льону в коморі наче прибувало само собою, а як, бувало, витче вона полотно або килимок чи пошиє сорочку, то зараз знаходиться покупець і щедро платить. Отож вона не бідувала, а ще й іншим трохи уділити могла.
А в той час королівський син мандрував по країні, шукаючи собі наречену. Бідної він не смів вибрати, а багатої не хотів. І він сказав собі:
— Дружиною мені буде та, котра і найбагатша, і найбідніша.
Приїхавши в село, де жила та дівчина, він спитав, як і скрізь робив, котра відданиця тут найбагатша, а котра найбідніша.
Спочатку йому назвали найбагатшу. А найбідніша, певне, та, сказали, що в маленькій хатині аж край села. Багата сиділа перед своєю хатою набундючена, в пишному вбранні, і тільки-но королевич під’їхав до двору, встала, вийшла йому назустріч і низько вклонилася. Він подивився на неї, але не промовив і слова й поїхав далі. А коли під’їхав до хатини бідної дівчини, та не сиділа перед хатою, а була в кімнатці.
Королевич зупинив коня, заглянув у вікно, куди ясно світило сонце, й побачив, що дівчина сидить за прядкою і старанно пряде.
Коли вона підвела голову й помітила, що на неї дивиться королевич, то вся зашарілась, як троянда, опустила очі і ще пильніше стала прясти. Чи нитка й далі прялася тонка та рівна, я цього не знаю, але дівчина пряла доти, аж доки королівський син поїхав далі.
Тоді вона підійшла до вікна, відчинила його й сказала: «Ой, як же душно в кімнаті!» І дивилася вслід королевичу, поки зникла вдалині біла пір’їна на його шапці.
Дівчина знову сіла до роботи і пряла далі. І пригадалась їй одна пісенька, що її стара тітка іноді співала, сидячи за роботою. От вона й собі заспівала ту пісеньку:
Тонку ниточку, веретенечко, спряди,
Мого милого під віконце приведи.
Та що це? Веретенце вмить вистрибнуло у неї з рук, тоді у двері, надвір; і коли здивована дівчина встала подивитись, куди ж воно побігло, то побачила, що веретенце жваво потанцювало полем, а за ним простяглася блискуча, золота нитка, і врешті воно зникло з очей.
Дівчина, не маючи більше веретена, сіла за верстак, узяла човника і почала ткати.
А веретенце стрибало все далі й далі, і саме тоді, коли нитка закінчилась, воно спинилось біля королевича.
— Що це таке? — вигукнув він.— Чи не хоче веретено показати мені дорогу?
Повернув свого коня і поїхав, куди його вела золота нитка. А дівчина сиділа за роботою й співала:
Витчи, човнику, ти гарнесенький килимок,
Хай до хатоньки завітає женишок.
І раптом човник вистрибнув з рук, плигнув на поріг, а з порога надвір. А перед порогом він став ткати килим, та такий гарний, якого ще й ніхто не бачив. З боків на ньому цвіли троянди й лілеї, а посередині на золотому тлі плелися зелені рослини, стрибали зайчики, танцювали журавлі, з кущів вистромляли голови олені й сарни, зверху на вітах сиділи барвисті птахи — як живі, тільки що не співали. А човничок стрибав сюди-туди, і здавалося, ніби килим росте сам собою.
Зоставшись без човника в руках, дівчина взяла голку й сіла шити. А кладучи стібки, заспівала:
Гостра голочко, ший рівненько, вишивай,
Іде милий мій— гарно хату прибирай.
Враз голка вистрибнула в неї з пальців і, як блискавка, стала метатись сюди-туди по хаті. Але насправді то поралися невидимі духи. Вони позастеляли столи, ослони зеленим сукном, стільці оксамитом, а на вікнах повісили шовкові завіси.
Тільки-но голка зробила останній стібок, як дівчина побачила в вікні біле перо на шапці в королевича, що його веретено вело золотою ниткою. Він зіскочив з коня, пройшов по килиму до хати і, вступивши досередини, побачив дівчину в убогій одежині, але та дівчина в ній цвіла, наче троянда на кущі.
— Ти відразу найбідніша й найбагатша,— сказав він до неї,— іди зі мною і станеш мені дружиною.
Вона нічого не промовила, тільки подала йому руку. А він поцілував її, вивів надвір, посадив на коня і привіз у королівський палац, де бучно й весело справили весілля.
А веретено, човника й голку поклали в скарбницю, де вони й досі зберігаються з великою шаною.
МОРСЬКА СВИНКА
Жила колись на світі королівна. І була в її палаці, у високій вежі, зала з дванадцятьма вікнами, що дивились на всі сторони світу білого. Як вона, бувало, зайде в ту залу і гляне навкруги, то бачить усе своє королівство.
Гляне в перше вікно — бачить краще, ніж усі люди, гляне в друге — ще гостріше, третє — ще ясніше, і так аж до дванадцятого; крізь те вікно вона могла бачити все і на землі, і під землею, і ніщо від неї не могло заховатися.
А що вона була дуже гарна, не хотіла нікому коритися, а лише сама над усіма панувати, то й оголосила: тільки той буде її чоловіком, хто зуміє так сховатися, що вона’ його не знайде.
Але хто заховається так, що вона його відшукає, тому зітнуть голову і на палю настромлять.
Перед замком стояло вже дев’яносто сім паль із мертвими головами, і довгий час ніхто не з’являвся, щоб спробувати щастя.
Королівна була задоволена і думала: «Ось тепер я вже буду довіку вільна».
Коли раптом приїжджають три брати спробувати щастя. Старший надумав, що найпевніше буде сховатися в печі, де випалюють вапно.
Але королівна помітила його в перше вікно, звеліла витягти й відтяти голову.
Другий сховався в палацовому льоху, вона й того відразу побачила, і голова його прикрасила дев’яносто дев’яту палю.
Тоді виступив перед нею третій і попросив, щоб дала йому день на роздуми і щоб його помилувала два рази, як знайде, і лише за третім разом, коли йому не пощастить, хай робить із ним що хоче.
Він був такий гарний і прохав так щиро, що вона сказала/
— Гаразд, я згодна, але ніщо тобі не зарадить.
Другого дня він довго думав, де б сховатися, але не придумав нічого. Тоді взяв рушницю і пішов полювати. Побачивши ворона, він націлився в нього і тільки-но хотів вистрелити, як ворон крикнув:
— Не стріляй, я тобі в пригоді стану!
Він не вистрелив і пішов далі. Аж бачить — озеро, а в озері величезна рибина, що випливла з глибни на поверхню. Коли він прицілився, рибина гукнула до нього:
— Не стріляй у мене, я тобі в пригоді стану! Він не вистрелив, і рибина пірнула в воду.
Йде він далі, аж назустріч йому шкутильгає лисиця й просить його:
— Любий мисливцю, витягни мені тернину з ноги.
Тернину він витяг, але лисицю хотів убити і здерти з неї шкурку. Та вона сказала:
— Не вбивай мене, я тобі в пригоді стану! Юнак пустив її, а ввечері вернувся додому.
Другого дня він мусив уже ховатися, та хоч як сушив собі голову, а не придумав нічого.
От він пішов у ліс до ворона та й каже:
— Я тебе пощадив, тепер ти порятуй мене, навчи, де мені сховатися, щоб королівна не побачила.
Ворон схилив голову й довго-довго думав. Нарешті прокрякав:
— Придумав!
Приніс яйце зі свого гнізда, розбив його на дві половини й сховав туди юнака. Потім стулив обидві половинки докупи й сів на яйце.
Подивилась королівна в перше вікно — не побачила, подивилась у друге, третє — не видно, і вона злякалась неабияк. Аж коли глянула в одинадцяте, тоді вгледіла, де він. Звеліла застрелити ворона, а яйце принести й розбити, і юнакові довелося звідтіль вийти. Королівна сказала:
— Один раз я тебе помилую, але як не придумаєш чогось кращого, ти пропав.
Другого дня пішов юнак на озеро, покликав рибину й сказав:
— Я тебе пощадив, тепер ти порадь мені, де сховатися так, щоб королівна не знайшла.
Рибина думала, думала, нарешті каже:
— Є таке місце! Я сховаю тебе в своєму череві. Проковтнула його рибина і пірнула на самісіньке дно озера.
Королівна дивилась у всі вікна і, не побачивши його навіть крізь одинадцяте, дуже стурбувалась, проте в дванадцяте таки побачила, де він.
Вона звеліла рибу впіймати, розпороти й вийняти юнака з черева. Можете здогадатися, що було в того бідолахи на серці. А королівна сказала:
— І вдруге я дарую тобі життя, та все одно твоя голова буде на сотій палі стирчати.
Третього дня йде він з важким серцем у поле і зустрічає там лисицю.
— Ти знаєш усі найтаємніші схованки,— сказав він,— я тебе пощадив, тепер ти порадь, де мені сховатись, щоб королівна не знайшла.
— Важка це річ,— сказала лисиця й задумалась. Нарешті скрикнула: — Придумала!
Повела юнака до одного джерельця, пірнула в нього і виринула вже не лисицею, а крамарем, що торгує товарами.
Юнак також пірнув у воду й став маленькою морською свинкою. Тоді крамар пішов до міста на базар продавати славне звірятко. Зібралось багато людей подивитись на нього.
Нарешті прийшла й королівна. Тваринка дуже сподобалась їй, і вона купила свинку за великі гроші. А крамар шепнув свинці:
— Як королівна підходитиме до вікна, то ти швиденько залізь їй під косу.
І ось настав час, коли королівна мала його шукати. Вона підходила до всіх вікон підряд, від першого до одинадцятого, і не побачила його. А коли і в дванадцяте не побачила, то її охопив великий страх і гнів; вона так брязнула по вікнах, що всі шибки порозлітались і задвигтів увесь палац.
Відступивши од вікна, вона шйула, що під косою в неї сидить морська свинка. Королівна схопила її, жбурнула додолу й крикнула:
— Геть мені з очей!
Свинка побігла до крамаря, тоді обоє мерщій подалися до джерела, де обмились і вернули собі звичайну свою подобу.
Юнак подякував лисиці й сказав:
— Ворон і рибина — дурні бовдуряки проти тебе. Тільки ти вмієш як слід викрутитись.
І пішов просто до палацу. Королівна вже чекала його і змирилася зі своєю долею. Справили весілля, і юнак став королем, владарем цілого королівства. Він так ніколи й не сказав дружині, куди заховався третього разу і хто йому допомагав.
Отож королівна гадала, що то була його власна вигадка, а тому дуже поважала його, бо думала: «Він розумніший за мене!»
ЛЕДАЧИЙ ГАЙНЦ
Жив собі ледачий Гайнц. І хоч у нього тільки й роботи було, що день у день пасти козу, він щоразу зітхав, коли ввечері повертався з вигону додому.
— Яка ж це тяжка праця,— казав він,— і яка велика морока рік у рік до пізньої осені пасти козу. Аби хоч можна було лягти й поспати на вигоні. А то ж ні, треба глядіти, щоб вона не пообгризала деревця, не пролізла крізь огорожу в садок чи взагалі не втекла. Ніколи нема спочинку, не радий, що й живеш на світі.
Сів Гайнц і почав міркувати, як би скинути з себе те ярмо. Думав, думав і нічого не міг придумати.
Та враз йому як полуда спала з очей.
— Знаю, що я зроблю! Одружуся з гладкою Тріною. В неї теж є коза, от вона й пастиме мою разом зі своєю. І мені не треба буде мучитись.
Гайнц підвівся, випростав свої натруджені ноги й почвалав через вулицю, бо до батьків гладкої Тріни була недалека дорога. І посватався до їхньої роботящої, доброчесної дочки.
Батьки довго не зволікали. «Яке брело, таке й стріло»,— подумали вони і дали свою згоду.
Гладка Тріна стала Гайнцовою дружиною і відтепер пасла обидві кози. Для Гайнца настали щасливі дні. Він уже відпочивав лише від свого ледарювання. Тільки подеколи йшов з Тріною на вигін і казав:
— Я йду лише для того, щоб відпочинок був ще солодший. А то вже й забуваєш, яка це втіха.
Проте гладка Тріна була не беручкіша до роботи за нього. Якось вона й каже йому:
— Милий Гайнце, навіщо нам без потреби отруювати собі життя й марнувати найкращі свої молоді роки? Щоранку, коли сон найсолодший, кози своїм меканням будять нас. Віддаймо їх краще сусідові, а за них попросимо в нього вулик бджіл. Поставимо вулик на осонні за хатою, і весь клопіт. Бджіл не треба стерегти і гнати на пасовисько, вони самі вилітають, самі дорогу додому знаходять і самі збирають мед. Нам не доведеться й пальцем рушити.
— Золоті твої слова,— відповів Гайнц,— ми негайно ж так і зробимо. Крім того мед смачніший і поживніший за козяче молоко та й стоїть довше.
Сусід залюбки дав їм за дві кози вулика. Бджоли невтомно літали від ранку до пізнього вечора й наносили у вулик найкращого меду. Гайнц восени вибрав його звідти цілий глек. Вони поставили глек на полицю в спальні, але боялися, щоб хтось його не вкрав або щоб до нього не добралась миша, тому Тріна принесла ліщинову палицю й поклала коло ліжка — простягнені руку, і вже є чим прогнати непроханих гостей, не треба й уставати.
Ледачий Гайнц не любив вилазити з ліжка до полудня.
— Хто рано встане, той більше з’їсть,— казав він.
Одного ранку, хоч сонце вже підбилось високо, він лежав собі на перинах і відпочивав після довгого сну. Отак лежачи, надумав він щось та й каже дружині:
— Жінки люблять солодке, і ти напевне куштуєш потайки мед. Краще, поки ти його весь не виїла, купімо за нього гуску з гусеням.
— Купимо аж тоді,— відповіла Тріна,— як матимем дитину і буде кому пасти гусей. Щоб я оце дарма вбивала на них своє здоров’я!
— А ти думаєш, хлопець пастиме гусей? — сказав Гайнц.— Тепер діти стали неслухняні, не хочуть робити того, що їм загадують, думають, що вони розумніші за батьків. Як той наймит, що його послали по корову, а він гайда в малину.
— Еге,— сказала Тріна,— хай тільки не зробить того, що я загадаю, я йому покажу, як слухатись! Візьму палицю та по спині, та по спині! Отако, дивись, Гайнце!
Вона схопила палицю, яку тримала на мишей, замахнулась нею і зачепила глек, що стояв над ліжком. Глек упав з полиці, розбився на друзки, і смачний мед розтікся по долівці.
— Тепер наша гуска з гусеням лежить долі, і не треба її пасти,— сказав Гайнц.— Добре, що глек не впав мені на голову. Бачиш, як нам пощастило.— Він угледів в одному черепку ще трохи меду, сягнув по нього рукою і задоволено мовив: — А цей залишок ми, жіночко, виїмо, потім трохи відпочинемо, бо он якого страху набралися.— Нічого, що встанемо пізніше, ніж звичайно, день ще довгий.
— Так,— погодилась Тріна,— наше від нас не втече. Знаєш, як равлика запрошували на весілля? Він ледве встиг на хрестини, а перед хатою ще й спіткнувся та й каже: «Поспішиш — людей насмішиш».
ГОРЩИК КАШІ
Жила собі в одному селі бідна й добра дівчинка. Мала вона тільки матір, і от прийшов такий день, коли в них зовсім не стало хліба. Пішла дівчинка до лісу назбирати ягід і зустріла там бабусю. Та бабуся подарувала дівчинці горщик. Досить було сказати:
— Горщику, вари! — і він варив смачну, солодку; пшоняну кашу. А коли скажеш:
— Горщику, не вари! — він враз переставав варити.
Дівчинка принесла горщик додому, до своєї матері, і відтоді вони назавжди забули про голод і їли солодку кашу, коли їм тільки хотілося.
Одного разу дівчинка пішла десь із дому, а мати захотіла їсти й сказала:
— Горщику, вари!
І горщик наварив каші, і мати наїлася досхочу. Тоді вона хотіла спинити горщик, але забула, які слова треба для цього сказати.
А горщик варив собі й варив, і от уже каша перелилася через вінця, і текла й текла без упину. Ось уже тієї каші повна кухня, повна хата, вже й вулицю заливає. От ніби горщик захотів увесь світ донесхочу нагодувати. Це загрожувало справжнім лихом, адже ніхто не знав, як його спинити хоч на часину.
Нарешті, коли каша вже заливала останню хату, прийшла додому дівчинка.
І тільки-но вона гукнула:
— Горщику, не вари! — як він ураз перестав варити.
А кому треба було до міста, той мусив проїдати собі дорогу крізь кашу.
