ДУХ У ПЛЯШЦІ
Жив колись на світі бідний дроворуб, працював він з ранку до пізньої ночі. Наскладавши нарешті трохи грошей, він сказав своєму синові:
— Сину мій, єдина моя дитино, на ці гроші, що я заробив гірким потом, я хочу віддати тебе в науку. Як вивчишся чогось путнього, то й мене годуватимеш на старості, коли я вже не зможу працювати і муситиму сидіти вдома.
Пішов юнак у школу і вчився так старанно, так наполегливо, що й учителі пишалися ним, і він довгенько пробув там.
Проте до кінця довчитись не міг, бо ті гроші, що наскладав батько, кінчились, і хлопець мусив вернутися додому.
— Біда, синку,— мовив засмучений батько.— Несила мені щось більше тобі дати, бо в наші тяжкі часи я можу заробити лише на хліб щоденний.
— Таточку,— відповів син,— не турбуйся про це. Якщо так судилося, то воно, може, для мене й на краще вийде. Якось та житиму.
І коли батько знову пішов у ліс рубати дрова на продаж, син сказав:
— І я піду, помагатиму вам.
— Е, синку,— мовив батько,— важко тобі буде, ти ж не звик до такої роботи. Та й сокира в мене лиш одна, а другої катма за що купити.
— А ви сходіть до сусіди,— відказав син,— позичте сокиру, поки я зароблю на свою власну.
Батько позичив у сусіди сокиру, і назавтра, вранці-рано, пішли обидва в ліс. Син ревно допомагав батькові, працював бадьоро й завзято. А коли сонечко аж над головою стало, батько сказав:
— Треба відпочити й пообідати, то потім робота піде ще краще. Син узяв свій кусень хліба й сказав:
— Ви, тату, відпочивайте, а я не втомився, піду трохи в лісі погуляю, пошукаю пташиних гнізд.
— От уже невсидющий, чого б я ото бігав! Ти ж так натомився, що потім і сокири не піднімеш. Сиди краще біля мене й відпочивай.
Але син пішов-таки в ліс, з’їв свій хліб, повеселішав і почав шукати в кущах пташиних гнізд. Так ходив сюди-туди, поки врешті натрапив на величезного страховинного дуба, якому, напевно, було вже кількасот років; його, мабуть, і п’ять чоловік не обійняло б. Юнак став, подивився на дуба й подумав: «Тут, напевно, не один птах змостив собі гніздо».
Аж раптом йому почувся людський голос. Він прислухався — і справді якийсь приглушений голос благає:
— Випусти мене, випусти мене!
Він озирнувся навколо, але не помітив нікого, та й голос ішов неначе з-під землі. Тоді він гукнув.
— Де ж ти?
Голос відповів:
— Отут, між корінням дуба. Випусти мене, випусти!
Хлопець почав шпортатися під дубом та шукати між корінням, аж поки в невеликій нірці знайшов скляну пляшку. Він узяв її в руки, подивився проти світла і побачив там немов якесь жабеня, що стрибало всередині вгору-вниз.
— Випусти мене, випусти,— знову почало воно благати, і хлопчина, не думаючи ні про що лихе, відіткнув пляшку. Раптом звідтіль вирвався злий дух, на очах став рости і за одну хвилину вигнався в жахливого велетня, заввишки з півдуба, під яким стояв хлопець.
— А знаєш,— крикнув велетень моторошним голосом.— яка нагорода чекає тебе за те, що ти мене випустив?
— Ні, звідкіль же мені знати,— відповів безстрашно хлопець.
— Ну, то я тобі скажу,— проревів велетень,— я скручу тобі в’язи!
— Якби ти мені сказав це раніше,— мовив хлопець,— то я б не випустив тебе. Але перш ніж ти мені скрутиш голову, слід би й мене спитатись, чи я згоден.
— Ет, ще я тебе питатиму! — зареготав велетень.— Що заробив, від того не втечеш. Ти гадаєш, це була мені велика милість, що я просидів так довго в пляшці? Ні, це була мені кара. Я могутній Меркурій, і хто мене звільнить, тому я мушу скрутити в’язи.
— Стривай,— відповів хлопець,— не дуже квапся! Спершу я повинен упевнитись, чи ти справді міг уміститися в такій маленькій пляшці, себто чи ти справжній дух. Якщо влізеш назад, то я повірю, що ти таки справді дух, і тоді роби зі мною, що хочеш.
Велетень відповів бундючно:
— Це мені заіграшки,— згорбився, зіщулився і став такий тонкий та маленький, як і був раніше, а тоді прослизнув крізь шийку в пляшку. Та щойно проліз він туди, як хлопець швиденько заткнув пляшку й кинув між дубове коріння, де вона досі лежала. Отак дух пошився в дурні.
Хлопець хотів уже вертатися до батька, але дух жалісно заскиглив:
— Ох, випусти мене, випусти мене!
— Ні,— відповів хлопець,— як ти мене за першим разом хотів убити, то, вдруге спіймавши, я вже тебе не випущу.
— Якщо ти мене випустиш,— скрикнув дух,— я дам тобі стільки, що на ціле життя вистачить.
— Ні,— сказав хлопець,— ти мене обдуриш, як і першого разу.
— Ти прогадаєш своє щастя,— сказав дух.— Я не тільки не заподію тобі лихого, а навпаки, щедро винагороджу тебе.
Хлопець подумав: «А що, як ризикнути? Може, він додержить слова і не заподіє мені лихого».
Він відіткнув пляшку, дух вирвався звідтіль, як і перше, почав рости і вмить зробився велетнем.
— Ось тобі твоя нагорода,— і він подав хлопцеві невеликий клаптик полотна, схожого на пластир.
— Як потреш одним краєм будь-яку рану,— пояснив дух,— то вона вмить загоїться, а як другим краєм потреш сталь чи залізо — все це обернеться в срібло.
— Треба спершу випробувати,— сказав хлопець, підійшов до дерева, цюкнув сокирою по корі й потер те місце одним краєм клаптика. Кора вмить зрослася — рана загоїлась.
— Ну, все правда,— сказав він велетню,— тепер можемо попрощатись. Дух подякував йому за визволення, а хлопець духові за подарунок— і вернувся до батька.
— І де це ти вештаєшся?— сказав той.— А про роботу вже й забув? Я ж тобі зразу казав, що це робота не для твоїх рук.
— Не сердьтеся, тату, я своє надолужу.
— Аякже, надолужиш,— буркнув сердито батько,— нікуди це не годиться.
— Ось дивіться, тату, як рубону оце дерево, то тільки затріскотить.— Він узяв свою шматинку, потер нею сокиру, замахнувся щосили і вдарив по дереву, але сокира стала вже не сталева, а срібна, отож лезо враз погнулося.
— Ой, тату, гляньте-но, що це за сокиру ви мені дали? Вона ж зовсім погнулась.
Батько злякався і забідкався:
— Ох, що ж ти наробив! Тепер мені доведеться платити за сокиру, а звідкіль? Ось яка користь із твоєї роботи!
— Не сердьтесь,— відповів син,— за сокиру я сам заплачу.
— Чим же ти заплатиш, дурню,— сказав батько.— В тебе ж нема ні грошика свого. В голові твоїй самі школярські викрутаси, а дрова рубати ти не тямиш.
Та через хвильку син сказав:
— Тату, я вже не можу працювати, кінчаймо та ходімо додому.
— Аякже,— відповів батько,— гадаєш, що й я сидітиму згорнувши руки, як ти? Я ще мушу попрацювати, а ти біжи додому.
— Тату, я ж уперше тут у лісі й сам не втраплю, ходімо разом. Батько вже пересердився, і вони вдвох пішли додому. А дорогою старий сказав синові:
— Іди продай зіпсовану сокиру, та не продешеви; а решту я мушу заробити, щоб заплатити сусіді.
Син узяв сокиру і поніс у місто до одного золотаря. Той випробував її, зважив і сказав:
— Вона коштує чотириста талярів. У мене стільки готових грошей нема.
— Дайте мені скільки маєте, а решту віддасте потім.
Золотар дав йому триста талярів, а сто лишився винний. Хлопець вернувся додому й каже батькові:
— Тату, в мене є гроші, йдіть до сусіди й спитайте, скільки він хоче за сокиру.
— Я й так знаю,— відповів батько.— Один таляр і шість грошів.
— Ну, то дайте йому два таляри й дванадцять грошів. Це вдвічі більше—мабуть, вистачить із нього. Дивіться, грошей у мене повні кишені,— і дав батькові сто талярів: — Тепер вам нічого не бракуватиме, живіть і не тужіть.
— Лишенько! — вигукнув старий.— Звідкіль це в тебе таке багатство? Тоді син і розповів йому, що з ним трапилося в лісі і як йому по щастило добути багатство.
З такими грішми він знову пішов до школи доучуватись, а володіючи чудодійною шматинкою, міг вилікувати всяку “рану й прославився на весь світ як лікар.
КІТ У ЧОБОТЯХ
В одного мельника було три сини, а в господарстві був млин, ослик і кіт. Сини мололи, ослик возив зерно та борошно, а кіт, звісно, ловив миші.
Коли мельник умер, сини поховали його і почали спадщину ділити.
Старший узяв собі млин, середущий — осла, а молодшому дістався кіт.
Зажурився молодший та й каже сам до себе:
— Ох, дісталось мені найгірше: старший буде молоти, середущий їздитиме на ослику. А що я, бідний, робитиму зі своїм котом? Хіба пошию з його шкурки пару рукавиць, більш нічого.
— А послухай-но мене,— озвався кіт: він зрозумів усе, що сказав хлопець.— Навіщо тобі мене вбивати? Щоб пошити пару поганих рукавиць із моєї шкурки? Справ мені краще чоботи, щоб я міг у них між люди вийти й себе показати, тоді я скоро тобі в пригоді стану.
Мельників син дуже здивувався, почувши, що кіт говорить, як людина. Але вони саме проходили повз шевцеву хату, отож хлопець викликав шевця надвір і сказав зняти з кота мірку на чоботи. А коли швець пошив чоботи, кіт узувся, взяв торбу, посипав на дно зерна, а зверху прив’язав шворку, щоб зашморгувати, закинув торбу на плечі й пішов на двох ногах, як людина, з двору.
А король тієї країни дуже любив смажених куріпок. Та ось біда: жодної куріпки не можна було спіймати. В лісі їх аж кишіло, та вони були такі полохливі, що жоден мисливець не міг і підступитися до них. Кіт знав це і надумав зробити хитріше. Прийшовши в ліс, він розв’язав торбу з зерном, шворку протяг по траві за кущі, а сам причаївся і став ждати. Куріпки не забарилися, прилетіли, побачили зерно і одна по одній полізли в торбу ласувати. Коли їх там зібралося чимало, кіт смикнув за шворку і зашморгнув торбу.
Потім швидко побіг, поскручував куріпкам голови і, закинувши торбу на плечі, почимчикував прямо до королівського палацу.
Вартовий гукнув:
— Стій, куди йдеш?
— До короля,— сміливо відповів кіт.
— Ти що, здурів? Кіт — до короля?
— Та хай іде,— втрутився другий,— адже наш король часто нудьгує. Може, кіт його розважить, як потреться об ноги та повуркоче.
Увійшов кіт до короля, уклонився низенько й сказав:
— Мій господар, граф,— він назвав якесь довге й знамените ім’я,— передає вашій величності найщиріший уклін і посилає вам ось цих куріпок — він їх щойно впіймав на сильце.
Король дивом здивувався, побачивши розкішних жирних куріпок, з радощів аж нестямився і наказав насипати котові в торбу стільки золота зі скарбниці, скільки той підніме.
— Віднесеш оце своєму панові і дуже, дуже подякуй йому за подарунок.
А бідний мельників син сидів дома біля вікна, сперши голову на руки, і думав, що ось він витратив останні свої гроші котові на чоботи, а яку користь матиме з того? Аж раптом входить кіт, скидає торбу з плечей, розв’язує її і висипає золото перед хлопцем.
— Ось тобі дещиця за чоботи. Король вітає тебе й передає щиру подяку.
Молодий Мельниченко дуже зрадів з такого багатства, хоч і не втямив до ладу, звідкіль воно взялося.
Тоді кіт скинув чоботи і розповів йому все. А насамкінець сказав:
— Тепер у тебе грошей досить, але це ще не край. Завтра я знову взую чоботи, і ти станеш іще багатший. А ще я сказав королю, що ти вельможний граф.
Другого дня кіт, гарненько взувшись, знову пішов на полювання і приніс королю багату здобич. Так він ходив день у день і щодня приносив додому золото.
Король так полюбив кота, що дозволив йому приходити й виходили, коли його воля, і гуляти по всьому палацу, де захоче.
Одного разу сидів кіт на кухні в палаці й грівся біля вогню, коли входить королівський візничий і лається на всі заставки:
— А щоб воно запалося, сто кіп лиха і королю, і королівні. Хотів піти до корчми трохи випити, в картй^гуляти, а тут на тобі, їдь з ними на озеро.
Почув це кіт, вискочив із кухні й щодуху помчав додому, до свого господаря. Прибіг та й каже:
— Коли хочеш стати графом і бути багатим, то гайда зі мною на озеро, будеш там купатися.
Мельників син не знав, що на це й сказати, проте подався за котом до озера, роздягся і стрибнув у воду. А кіт узяв його одежу, заніс у кущі й сховав. Щойно він упорався з цим, аж їде король, А кіт як почне лементувати, та так голосно:
— Ох, найласкавіший королю! Мій пан купався тутечки в озері, а якийсь злодюга вкрав його одіж, що лежала на бережку. А тепер вель можний граф не може вилізти з води, бо голий, і як довго там пробуде, то застудиться і помре.
Почувши це, король звелів зупинитися й послав слугу назад до палацу, щоб привіз котресь із королівських убрань.
Гаданий граф зодягся в розкішні шати, і король запросив його сісти в карету, бо дуже полюбив його, думаючи, що то він посилав йому куріпок. Королівна не перечила, бо граф був молодий, гарний і дуже їй сподобався.
А тим часом кіт уже побіг далеко вперед.
Прибігає до великої сіножаті, а там сто косарів траву косять.
— Гей, люди, а чиї це луки? — питає кіт.
— А це великого чарівника.
— То слухайте мене: ось їхатиме король, і коли він запитає, чиї це луки, скажете, що графові. А як не скажете, то будете побиті на смерть.
І побіг далі. Прибігає до однієї ниви, такої великої, що й оком не оглянути. А на тій ниві двісті женців жнуть жито.
— Гей, люди, а чиє це жито?
— Чарівникове.
— Ну то слухайте: ось їде за мною король, то коли він запитає, чиє це жито, кажіть — графове. А як цього не зробите, то будете всі побиті на смерть.
Нарешті прибіг кіт до великого лісу, де триста дроворубів стинали величезні дуби на дрова.
— Гей, люди, а чий це ліс?
— Та чарівника.
— Ну то слухайте: ось зараз їхатиме король, і якщо він запитає, чий це ліс, кажіть, що графів. Якщо не скажете, то будете побиті на смерть.
І побіг далі.
А всі люди дивилися йому вслід перелякано, бо кіт був у чоботях і ходив, як людина.
Незабаром прибіг він до палацу, де жив чарівник, сміливо ввійшов і став перед ним. Чарівник зневажливо зиркнув на кота й запитав, чого йому треба. Кіт низенько вклонився і мовив:
— Довелося мені чути, що ти можеш перекинутись у всякого звіра, в якого лишень захочеш: у вовка, лиса чи собаку. Цьому я можу повірити. Але мені не віриться, що ти можеш обернутися на велику тварину, от хоч на слона.
— Це для мене дрібниця,— відказав чарівник і вмить обернувся в слона.
— Оце-то так! А на лева?
— І це для мене ніщо,— мовив чарівник і став перед котом у подобі лева.
Кіт удав, ніби злякався, і скрикнув:
— Це ж неймовірне, нечуване діло! Такого мені й не снилося! Але ще неймовірніш було б, якби ти перекинувся в якусь маленьку тваринку, ну, скажімо, в мишку. Ти, звісно, могутніший за всіх чарівників у світі, але таке, мабуть, і тобі не до снаги.
Чарівник аж розімлів від таких лестощів.
— Авжеж, любий котику, я можу й це,— приязно сказав він і перекинувся в мишку та й почав бігати по кімнаті. А кіт за мишкою, хапнув її з одного стрибка і вмить з’їв.
А тим часом король із графом та принцесою їхали собі неквапом далі й приїхали до великої луки.
— А чиє це сіно? — запитав король.
— Графове,— гукнули косарі, як навчив кіт.
— Гарний клапоть землі маєш, графе,— сказав король.
Потім приїхали до великої ниви.
— Гей, люди, а чиє це жито? — запитав король.
— Графове,— гукнули всі женці.
— О, графе, то й це ж неабиякий шматок земельки.
А тоді приїхали до лісу.
— Гей, люди, а чиї це дрова?
— Графські,— відповіли дроворуби. Король здивувався ще дужче і сказав:
— Та ви багатий чоловік, графе. Я й не знав, що в моєму королівстві є такі розкішні ліси.
Нарешті приїхали вони до палацу.
Кіт уже стояв на сходах, і тільки-но карета зупинилась унизу, прискочив, відчинив дверцята і мовив:
— Ваша величність, прошу вступити до палацу мого господаря — графа. Його така честь зробить щасливим на все життя.
Король вийшов з карети і не міг надивуватися розкішним палацом, що був, може, більший і прекрасніший, ніж його власний. А граф повів королівну в залу, що аж сяяла від золота й самоцвітів.
А потім граф одружився з королівною, і коли помер її батько, сам став королем, а кіт — першим міністром при ньому.
БЛАКИТНЕ СВІТЛО
Жив собі солдат. Довго й вірно служив він своему королю, та коли війна скінчилася і він, увесь ізране-ний, не міг далі служити, король сказав йому:
— Іди собі додому, ти мені більше не потрібний. Платити я тобі не буду. Гроші у мене отримує той, хто мені за них служить.
І солдат пішов, думаючи тяжку думу: як заробити собі на шматок хліба?
Йшов він цілий день, а надвечір прийшов до лісу.
Коли вже зовсім смерклось, він побачив світло й попростував туди, а там стояла хатина, де жила відьма.
— Пусти мене переночувати і дай трохи пити й їсти,— сказав солдат до неї,— бо я зовсім охляв.
— Он чого забажав! — вигукнула відьма. — Хто ж це годуватиме втеклого вояку? А проте я буду милостива і впущу тебе, коли зробиш те, чого я зажадаю.
— А чого ж ти жадаєш? — спитав солдат.
— Ну ось завтра вранці скопаєш мені город.
Солдат погодився і другого дня ревно копав цілий день, але до вечора не зміг усього скопати.
— Я вже бачу, що всього не скопаєш сьогодні. Ночуй іще одну ніч, а завтра нарубаєш і наколеш мені віз дров.
Другого дня солдат зробив цю роботу, а ввечері відьма звеліла йому залишитись іще на одну ніч.
— Завтра ти повинен зробити мені ще одну дрібну роботу: он там за хатою є старий безводний колодязь, туди впав мій каганчик, що світиться блакитним світлом і не гасне, от ти мені й дістанеш його.
Вранці повела його стара до колодязя і спустила в колодязь на дно. Солдат знайшов блакитне світло і подав знак відьмі, щоб піднімала короб. Вона потягла за мотузку, та коли короб уже піднявся мало не до самого верху, простягла руку вниз і хотіла взяти блакитне світло.
— Ні,— сказав солдат, здогадавшись про її лихий намір,— я тобі віддам світло тоді, як ступлю обома ногами на тверду землю.
Відьма страх як розлютилася, пустила мотузку й пішла геть, а солдат так і гепнув на дно колодязя. Правда, дно було вогке і м’яке, тому він не забився, і блакитне світло не погасло, та що з того? Солдат добре бачив, що смерті не минути. Трохи посидів, дуже засмучений, потім знічев’я лапнув за кишеню і намацав люльку — в ній ще було трохи тютюну.
«Це буде моя остання втіха»,— подумав він, припалив люльку від блакитного світла і пустив з рота дим. Коли того диму стало повно в колодязі, раптом з’явився перед солдатом маленький чорний чоловічок і спитав:
— Що накажеш, мій володарю?
— А що я тобі можу наказувати? — відповів солдат у великому подиві.
— Я мушу все робити, що ти забажаєш,— сказав чоловічок.
— Тоді гаразд,— мовив солдат.— Найперше допоможи мені вилізти з цього колодязя.
Чоловічок узяв його за руку й повів підземним ходом, але не забув прихопити блакитне світло. Дорогою він показав солдатові скарби, що їх нагромадила там відьма, і солдат набрав собі золота й інших коштовностей стільки, скільки міг піднести.
Вийшовши на денне світло, солдат сказав чоловічкові:
— А тепер іди зв’яжи стару відьму і відведи її на суд.
Невдовзі відьма, нестямно завиваючи, вихором промчала повз нього на дикому коті. За мить повернувся чоловічок і доповів:
— Усе виконано, володарю. Відьма вже висить на шибениці. Що робити далі?
— Поки що нічого,— відповів солдат.— Можеш іти додому. Тільки з’явись негайно, як покличу.
— Коли буду тобі потрібен,— сказав чоловічок,— то запали тільки люльку від блакитного вогника, і я вмить стану перед тобою.
І зник з очей.
Солдат вернувся до міста, звідкіль прийшов. Там купив собі найкраще вбрання, зайшов до заїзду й звелів хазяїнові якнайрозкішніше обставити кімнату. А як кімната була готова, оселився в ній, покликав чорного чоловічка й сказав:
— Я служив королю вірою й правдою, а він звільнив мене з війська, і довелося мені голодувати. Ось і я хочу йому помститися.
— Що ж я маю зробити? — спитав чоловічок.
— Пізно ввечері, як королівна ляже спати, принеси її сюди, хай мені служницею буде.
Чоловічок відказав:
— Для мене це легке діло, але для тебе це річ небезпечна. Коли довідаються, буде тобі лихо.
Як вибило дванадцяту годину, двері відчинилися навстіж, і чоловічок приніс королівну.
— Ага, ти вже тут? — гукнув солдат до королівни.— Ану швиденько до роботи. Бери віника й замети кімнату.
Коли вона впоралася, солдат сів у крісло, простяг ноги й наказав:
— Роззуй мене!
Потім звелів почистити й наваксувати чоботи. Королівна робила все, що їй було сказано, покірно, мовчки, з напівзаплющеними очима. А як заспівали перші півні, чоловічок відніс її назад до королівського палацу й поклав у ліжко.
Уставши вранці, королівна пішла до батька й розповіла, який дивний сон їй приснився.
— Ніби мене щось швидко перенесло вулицями до кімнати якогось солдата, і я мусила бути йому за служницю, робити всіляку чорну роботу: замітати кімнату, чистити чоботи. Це був лише сон, але я така стомлена, ніби й справді все це робила.
— А може, це й не сон, а правда,— сказав король.— Я тобі дам одну пораду. Набери гороху в кишеню і зроби в ній невеличку дірочку. Як тебе понесуть туди знову, горох сипатиметься крізь дірочку, і на вулиці залишиться слід.
Але під час тієї розмови чорний чоловічок стояв невидимий позад короля і чув усе. Отож уночі, коли він знову ніс вулицями сонну королівну, з кишені у неї хоч і сипався горох, але сліду ніякого не позначив, бо хитрий чоловічок ще звечора скрізь на вулицях понасипав гороху, і другої ночі королівна теж мусила прислуговувати солдатові до перших півнів.
А король уранці послав своїх людей шукати сліду, та марне діло: по всіх вулицях бідняцькі діти збирали горох і кричали:
— Сьогодні вночі горохвяний дощ ішов! Тоді король сказав:
— Треба придумати щось інше. Лягай спати не роззуваючись, і як будеш вертатися звідти, сховай там один черевичок, а я вже його розшукаю.
Чорний чоловічок і це підслухав і, коли солдат увечері наказав принести королівну, порадив йому не робити цього, бо проти таких хитрощів він не знає засобу. А як знайдуть у кімнаті черевичок, то буде солдатові непереливки.
— Роби, що тобі наказано, — відповів солдат, і королівна мусила й третю ніч прислуговувати йому, але перед тим, як вертатися, вона сховала черевичок під ліжком.
А вранці король звелів шукати по всьому місту черевичок своєї доньки,. Черевичок знайшли в солдатовій кімнаті. А сам солдат, за порадою чорного чоловічка, втік із міста. Та його скоро наздогнали й кинули у в’язницю. Втікаючи, він з поспіху забув у заїзді найголовніше — блакитне світло й гроші — і мав при собі в кишені лише одного червінця.
І ось стоїть він у важких кайданах біля вікна своєї темниці, коли бачить — іде вулицею його товариш. Солдат постукав у шибку і, коли товариш підійшов, сказав йому:
— Ось тобі червінець, будь ласкав, принеси мені невеличкий клуночок, що я забув у заїзді.
Товариш швиденько збігав і приніс клуночок.
Тільки-но солдат залишився сам, він запалив люльку і викликав чорного чоловічка.
— Не бійся нічого,— сказав той до солдата,— йди, куди тебе поведуть, не опирайся, тільки візьми з собою блакитне світло.
Другого дня солдата судили, і, хоч він не вчинив ніякого злочину, судді присудили його до страти.
А коли його повели до шибениці, він попросив у короля останньої ласки.
— Якої ж? — спитав король.
— Щоб дозволили мені дорогою викурити люлечку.
— Викури хоч і три люльки,— сказав король,— але не сподівайся, що я тобі подарую життя.
Солдат видобув люльку і припалив до блакитного світла, а як пустив з рота дим, перед ним з’явився чоловічок із кийком у руці й спитав:
— Що накажеш, мій володарю?
— Відлупцюй мені отих неправедних суддів та їхніх посіпак так, щоб на землі валялися. Не пожалій і короля, що так негарно зі мною повівся.
Як заходився чоловічок лупцювати! Кийок, наче блискавка, застрибав, сюди-туди, вправо-вліво, вгору-вниз, і кого лишень торкнеться, той на землю й валиться, впаде й боїться ворухнутись.
Король злякався, почав благати, щоб йому подарували життя, і віддав солдатові й своє королівство, і доньку за дружину.
ТРИ БРАТИ
Жив колись на світі один чоловік. Було в нього три сини, а з майна він мав тільки одну хатину. Кожен із синів хотів, щоб хата після батькової смерті дісталася тільки йому, але батько любив кожного однаково і не знав, що робити. Найлегше було б продати хатину й поділити гроші між ними, але робити цього він також не хотів, бо хата дісталась йому від баби й діда. Нарешті він зна-йшов-таки вихід, покликав їх до себе й сказав:
— Ідіть у світ і спробуйте навчитись якогось ремесла, а коли вернетеся додому, то хату матиме той, хто буде найкращим майстром у своєму ділі.
Синам це сподобалось. Найстарший вирішив стати ковалем, щоб підковувати коней, середущий — перукарем, а наймолодший —фехтувальним майстром. Потім вони домовилися, коли мають вернутися додому, і пішли.
І сталося так, що кожен із них потрапив до хорошого майстра і досконало вивчив своє ремесло.
Старший підковував королівських коней і думав собі: «Тепер мені не
бракує нічого, і хата буде моя». Перукар голив бороди поважному панству і також думав, що хата буде його. Фехтувальник дістав не один удар, але, зціпивши зуби, мовчав і не дратувався, бо думав собі: «Якщо боятимуся стусана, то хати ніколи не матиму».
Коли минув визначений час, вони знову зійшлися всі до батька, але не знали, як найкраще показати свою майстерність, і сіли вкупочці, щоб порадитись.
От сидять вони собі, коли раптом біжить полем заєць.
— Гей! — сказав перукар.— Біжить, наче його кликали.
Він узяв хутенько чашечку й мило, і поки заєць ближче підбіг, зробив піну, потім, на повному ходу, намилив, поголив йому бороду і ніде не врізав, не завдав ніякого болю.
— Це мені подобається,— сказав батько,— і коли брати тебе не пере вершать — хата твоя.
Трохи згодом бачать — їде якийсь пан у кареті, а кінь іде вчвал.
— Тепер, тату, побачите, що я вмію робити,— сказав коваль, стрибнув за каретою, зірвав на повному ходу всі чотири підкови з ніг у коня і прибив чотири нові, а кінь і на мить не спинився.
— І ти добрий зух, хлопче,— сказав батько,— впорався з роботою не гірше за брата, і я просто не знаю, кому віддати хату.
Тоді сказав і третій:
— Тату, то почекайте, подивіться ж, на що здатний і я.
Тут саме почав накрапати дощ. Фехтувальний майстер вихопив шпагу і почав вимахувати нею над головою, та так швидко, що жодна краплина не впала на нього.
А коли дощ припустив і нарешті полив як із відра, він почав вимахувати ще швидше і залишився сухий, наче сидів під дахом.
Побачивши це, батько дивом здивувався і сказав:
— Ти найкращий майстер, хата твоя.
Середущий і старший брати були задоволені, бо батько розсудив їх саме так, як обіцяв. А що вони любили один одного, то й залишились усі в батьковій хаті і там-таки займалися своїм ремеслом. Були вони добрими майстрами і заробляли добрі гроші.
Так жили вони у згоді до старості, і коли один із них захворів і вмер, то двоє інших так засумували, що теж захворіли і повмирали.
За їхню майстерність усі їх однаково любили й поважали, а тому й поховали в спільній могилі.
ГОРА ЗІМЕЛІ
Жили колись два брати, один багатий, а другий бідний. Багатий нічим не допомагав бідному, і той ледве животів на світі, часом доходило до того, що й шматка хліба не було для жінки та дітей.
Якось їхав він своїм візком через ліс, коли гляне — а при дорозі височить велика гола скеля. Досі він такої скелі ще не бачив, тож зупинився і почав її розглядати. Аж раптом із хащів виходять дванадцять великих страшних чоловіків. Він одразу збагнув, що то розбійники, сховав свого візка в кущах, а сам виліз на дерево і став чекати, що воно буде далі.
А розбійники підійшли до гори й гукнули:
— Гора Земзі, гора Земзі, відчинись!
Гола скеля вмить розсунулась, і дванадцятеро увійшли всередину. А тільки-но ввійшли, гора зачинилась. Трохи перегодом розбійники вийшли знову, несучи на спинах важкі лантухи. Опинившись надворі, вони гукнули:
— Гора Земзі, гора Земзі, зачинись!
Гора зачинилась, і не лишилося навіть знаку, де вхід.
А розбійники пішли собі.
Коли вже їх зовсім не стало видно, зліз бідняк із дерева, і закортіло йому дізнатися, що ж там заховано в горі. Отож він підійшов до гори і гукнув:
— Гора Земзі, гора Земзі, відчинись! — І гора відчинилася перед ним. Він увійшов досередини й побачив велику печеру, повну золота й
срібла, а трохи далі, наче великі купи зерна, насипано перлів і світло-сяйних самоцвітів. Бідолаха не знав, що йому й робити, чи можна хоч трохи взяти з тих скарбів. Нарешті напхав він повні кишені золота. А перлів і самоцвітів не зачепив. Вийшовши з печери, він сказав:
— Гора Земзі, гора Земзі, зачинись!
І гора зачинилась, а він зі своїм візком поїхав додому.
Тепер йому не треба було ні про що турбуватись, за взяте в печері золото він міг купити для жінки й дітей не тільки хліба досхочу, а навіть вина, жив весело, але чесно, не забував і бідних і кожному робив добро.
А коли гроші витратилися, він пішов до брата, позичив у нього мірку і знову набрав у печері трохи золота. Але з великих скарбів не зачепив нічого.
Ідучи туди втрете, він знову позичив у брата мірку. А багатий брат уже давно заздрив, що бідний став заможний, завів гарне господарство, і не міг зрозуміти, звідкіль у брата це багатство і навіщо йому мірка.
Ось він пішов на хитрощі — намазав дно мірки смолою, і до смоли прилип золотий червінець.
Побачивши того червінця, багатий зразу пішов до брата й питає:
— Що ти моєю міркою міряв?
— Жито й овес, що ж іще,— відповів той.
Тоді багатий показав йому золотого червінця. І погрозив донести на нього в суд, якщо не признається. І брат розповів усе, що з ним трапилось.
Тоді багатій наказав негайно запрягати воза й поїхав, щоб по-своєму розпорядитися скарбами.
Під’їхавши до гори, він гукнув:
— Гора Земзі, гора Земзі, відчинись!
Гора відчинилась, і він увійшов у печеру. Перед ним лежали такі скарби, що він розгубився і не знав, за що найперше хапатися.
Нарешті насипав у лантух стільки самоцвітів, що насилу підняв на плечі, й поніс надвір.
Але жадоба так заполонила всі його думки, що він забув, як називається гора, і, виходячи, гукнув:
— Гора Зімелі, гора Зімелі, відчинись!
Та гора й не ворухнулась, а стояла зачинена, бо то не була її справжня назва.
Багатія взяв страх. Та що довше він силкувався пригадати, як зветься гора, то більше плуталися думки у нього в голові.
Вже він і скарбам був не радий.
Ввечері гора відчинилася, і дванадцятеро розбійників увійшли до печери. Як побачили його, то всі враз закричали:
— А, попалась пташечка! Ти думаєш, ми не помітили, що ти вже двічі приходив сюди! Та, на жаль, нам не пощастило тебе впіймати, а тепер ти вже не викрутишся.
Він закричав:
— То не я був, то мій брат!
Але хоч що він казав, хоч як просив пустити його живого, нічого не помоглося. Розбійники відрубали йому голову.
