А саме тоді й минуло сто років, і настав день, коли зачарована красуня мала прокинутись.
Прегарний духмяний цвіт укривав тернові кущі, і тільки-но королевич підійшов до них, терни самі розступилися перед ним і вільно пропустили його вперед, а позад нього зімкнулися знову. На подвір’ї палацу він побачив коней і рябих гончаків, що лежали й спали. На даху сиділи голуби, сховавши голови під крила. У палаці, куди він вступив, на стінах спали мухи, кухар на кухні підняв руку, наче хотів схопити кухарчука за чуба, служниця сиділа над чорним півнем, немов збиралася його обскубти. Він пішов до зали й побачив там придворних, що лежали й спали, а вище на троні, схиливши голови, спали король і королева. Він пішов ще далі. Скрізь стояла така тиша, що йому чути було власний віддих. Нарешті прийшов королевич у вежу й відчинив двері до маленької комірчини, де спала на ліжку зачарована королівна. Вона була така прекрасна, що юнак очей не міг одвести від неї. Королевич схилився і поцілував її. І тільки-но він її поцілував, красуня розплющила очі, прокинулась і привітно глянула на нього. А потім устала, а за нею повставали всі: прокинувся король і королева, прокинулись придворні і здивовано подивилися одне на одного.
Пробудилися надворі коні й зацокали копитами, посхоплювались гончаки й замахали хвостами. Голуби на даху повиймали голови з-під крил, озирнулися навкруги й полетіли в поле. Стали повзати мухи по стінах, спалахнув у печі вогонь, і кухар дав такого ляпаса кухарчукові, що той аж заревів. Служниця вмить доскубла півня.
А незабаром королевич і королівна взяли шлюб. Вони справили пиш-не-препишне весілля і жили щасливо аж до самої смерті.
КОРОЛЬ ДРОЗДОБОРОД
В одного короля була дочка, і така красуня, що й не сказати, але ж горда та пишна: жоден жених їй не подобався. Хоч би хто посватався — вона його відпровадить та ще й поглузує.
Якось улаштував король великий бенкет і запросив на нього і зблизька, і здалека чоловіків, які б хотіли одружитися. Вони всі вишикувалися в один ряд за своїм званням: спершу королі, потім герцоги, князі, графи, барони і, нарешті, звичайні дворяни,
Повели королівну вздовж того ряду, щоб вибрала жениха, але жоден із них їй не сподобався, в кожного вона знайшла якийсь гандж.
Один був затовстий, і вона сказала:
— Барило з вином!
Другий зависокий:
— Довгий до неба, а дурний, мабуть, як не треба!
Третій замалий:
— Короткий, гладкий, не потрібен такий.
Четвертий надто білолиций:
— Блідий як смерть. П’ятий дуже червонощокий:
— Печений рак.
Шостий не зовсім рівно стояв:
— Сире поліно, хай за грубкою підсохне.
І ось так кожного вона зуміла висміяти, а надто дошкулила одному доброму королю, що стояв у ряду перший -і мав трохи криву бороду.
— Ха-ха,— реготала вона,— в нього борода, наче дзьоб у дрозда! І відтоді прозвали його Дроздобородом.
Але старий король, побачивши, що дочка тільки глузує з людей і гребує всіма женихами, які заради неї тут зібралися, страшенно розгнівався і заприсягся, що віддасть її заміж за першого жебрака, котрий підійде до дверей палацу.
А через кілька днів під вікном зупинився мандрівний співець і заспівав пісню, сподіваючись дістати хоч невелику милостиню.
Король почув ту пісню і сказав:
— Покличте сюди співця!
Ввійшов чоловік у брудній подертій одежі, заспівав перед королем та його донькою, а докінчивши пісню, попрохав, щоб дали йому з ласки своєї милостиню.
Король відказав:
— Твій спів так мені сподобався, що я тобі віддам свою доньку за дружину.
Королівна злякалась, але король суворо промовив:
— Я заприсягся, що віддам тебе за першого жебрака, і не відступлюся від своєї присяги.
І ніякі благання їй не допомогли: покликали священика і королівну примусом негайно звінчали зі співцем. А тоді король сказав:
— Не годиться, щоб жебракова жінка залишалася далі в моєму палаці. Забирайся зі своїм чоловіком геть звідсіль.
Жебрак узяв її за руку й повів, і вона мусила пішечки йти за ним. Ось прийшли вони до великого, темного лісу; вона й питає:
— Чий це ліс, чия земля?
— Дроздоборода-короля. Якби ти вийшла за нього, була б твоя.
— Ох, я нещасна, нащо мені врода? Чом я не вийшла за Дроздоборода?
Потім вибрели вони на гарну луку. Королівна знову питає:
— Чиї це луки, чия земля?
— Дроздоборода-короля. Якби ти вийшла за нього, була б твоя.
— Ох, я нещасна, нащо мені врода? Чом я не вийшла за Дроздо-борода?
— Мені зовсім не до вподоби,— мовив нарешті співець,— що ти так жалкуєш, чом не вийшла за іншого. Хіба я такий уже поганий для тебе?
Нарешті прийшли вони до маленької-малесенької хижки, і королівна запитала:
— Ой лишенько! Ой ненько! Чия це хатка така маленька? Співець відповів:
— А це ж моя й твоя хатина, в ній ми житимемо з тобою. Королівна мусила нахилитися, щоб увійти в низенькі двері.
— А де слуги? — запитала вона.
— Які слуги? — здивувався жебрак.— Ти мусиш сама робити все, що треба. Розпали в печі, постав воду та звари мені їсти. Я дуже натомився.
Але королівна не вміла ні в печі розпалити, ні їсти зварити, і жебрак мусив сам докласти рук, хоч і в нього не дуже виходило.
З’ївши нужденну вечерю, обоє полягали спати.
Назавтра жебрак збудив її ще вдосвіта, щоб поралася в хаті.
Так бідували вони кілька днів, поки поїли всі припаси. Тоді чоловік і каже:
— Жінко, довше так не можна, щоб ми тільки їли й нічого не заробляли. Берися плести кошики.
Пішов нарізав лози, приніс додому, і дружина почала плести, але цупка лоза подряпала їй ніжні руки до крові.
— Бачу я, що з цього не буде діла,— сказав чоловік,— візьмись-но прясти, може, це в тебе вийде краще.
Вона сіла за прядку й спробувала прясти, але тонка нитка незабаром так порізала їй ніжні пальці, що аж кров потекла.
— От бачиш,— сказав чоловік,— ти нездатна ні до якої роботи, наберусь я з тобою горя. Спробуймо ще торгувати горщиками та всяким череп’яним посудом. Я закуплю крам, а ти поїдеш на базар і продаватимеш.
«Ой лишенько,— подумала вона,— таж на базарі будуть люди з батькового королівства, як побачать мене, то засміють!»
Та ніщо не помогло, мусила вона послухатись — не вмирати ж із голоду. Першого дня їй торгувалося добре, бо в такої вродливої жінки люди купували охоче й платили стільки, скільки вона загадає. Чимало було й таких, що гроші заплатять, а краму й не візьмуть, залишать їй.
Прожили вони скількись там днів на вторговані гроші, а потім чоловік знову закупив у гончарів багато посуду.
Вона сіла собі скраю на базарі, виставила крам і продає. Аж тут де не взявся п’яний гусар, наїхав конем на її посуд і потовк, потоптав його на череп’я. Гірко заплакала жінка і не знала, що робити.
— Ох, я нещасна,— бідкалася вона,— що ж тепер мені чоловік скаже! Побігла додому і розповіла про, нещастя.
— А хто ж сідає з горщиками край базару? — відказав чоловік.— Годі плакати, я вже добре бачу, що ти нездатна ні до якої путящої роботи. Ось був я в королівському палаці й там питав, чи не треба їм служниці на кухню. Мені сказали, що можуть тебе взяти за самий харч.
І ось королівна стала служницею на кухні, мусила слухатися кухаря і робити найчорнішу роботу. Під фартушком ховала двоє горняток, складала туди всякі недоїдки й приносила додому, щоб і чоловік мав що їсти.
Та ось король того королівства оженив старшого сина, і в палаці справляли гучне весілля. Бідна служниця пішла нагору і стала біля дверей, щоб хоч трохи подивитися.
Запалили світло, стали входити гості, один за одного кращий, і всі зодягнені пишно та розкішно, а вона з жалем і сумом думала про свою долю, проклинаючи себе за пиху та гордість, що довели її до такої ганьби, в такі злидні вкинули.
Слуги вносили до зали всякі страви, від яких смачно-пресмачно пахло, а, виносячи тарелі, часом кидали і служниці недоїдений шматочок, і вона ховала все те у свої горнятка, щоб однести додому.
Аж ось вийшов і сам королевич, весь у шовк та оксамит убраний, з золотим ланцюжком на шиї. Угледівши вродливу служницю, що стояла біля дверей, він узяв її за руку і хотів з нею потанцювати, але вона всіляко відмагалась. А коли побачила, що це сам король Дроздобород, який до неї сватався і якого вона немилосердно висміяла, то й зовсім перелякалася. Та Дроздобород не слухав ніяких відмовок, а силоміць потяг її до зали. І враз шворка, на якій держалися кишені під фартушком, урвалась, горнята впали, розлилася юшка, розсипались недоїдки. Гості, побачивши це, вибухнули реготом, а вона так засоромилася, що рада була на тисячу сажнів у землю провалитись.
Вирвалась, вискочила у двері й хотіла втекти, але на сходах її наздогнав якийсь юнак і вернув назад. Глянувши на нього, вона побачила, що це знову король Дроздобород. А він їй ласкаво сказав:
— Не бійся мене. Це ж я — твій жебрак, що жив з тобою в халупі. Заради тебе я перебрався на жебрака. І той гусар, що потоптав тобі горщики, також був я. Все це я робив, аби зламати твої гордощі та покарати тебе за насміх, якого зазнав од тебе.
Вона гірко заплакала й сказала:
— Я тебе тяжко образила і не гідна бути тобі дружиною.
Але він відказав:
— Не плач, усе лихо вже минулося, тепер ми справимо наше весілля. Тоді до неї підійшли покоївки, вбрали її в розкішні шати. Прийшов
і батько її, і всі придворні, побажали їй щастя в шлюбі з королем Дроздобородом, і аж тоді почалося справжнє радісне весілля.
Якби і ми з вами там були, солодко попоїли б і всмак попили!
ЗОЛОТА ГУСКА
В одного чоловіка було три сини — два розумні, а третього прозвали дурником, зневажали його, висміювали і кривдили при всякій нагоді.
От якось старший син пішов у ліс нарубати дров. На дорогу мати дала йому смачного пирога і пляшку вина, щоб він там не був голодний і мав чим запити.
Прийшовши в ліс, він здибав малого сивого чоловічка, що чемно привітався й сказав:
— Дай мені шматок пирога, що в торбі у тебе, і ковток того вина, бо я дуже хочу їсти й пити.
Але розумний сип відповів:
— Аякже, дай тобі пирога й вина, то й самому нічого не залишиться. Йди собі своєю дорогою!
І сам пішов далі.
Ось почав він рубати дерево, та й рубнув якось невдало, сокира вирвалась, ударила по руці, і він мусив вертатися додому перев’язувати рану. І все це наробив йому невеличкий сивий чоловічок.
Тоді пішов другий, середущий, у ліс, і мати дала йому, як і старшому, смачного пирога та пляшку вина. І цьому зустрівся маленький сивий чоловічок, попросив у нього шматок пирога та ковток вина. Але й цей відповів дуже розумно:
— Як кожному давати, то й самому нічого буде їсти. Йди своєю дорогою.
І пішов собі далі.
Кара не минула й цього: не встиг він рубнути кілька разів, як поранив собі ногу, та ще й так, що його довелося нести додому. Тоді сказав дурний:
— Тату, дозволь мені піти нарубати дров. Батько відповів:
— Коли твої брати наробили собі лиха, то що вже казати про тебе? Краще сиди вдома.
Але дурний доти прохав, поки батько сказав:
— Та йди вже. Як скалічишся, то, може, порозумнішаєш.
На дорогу мати дала йому коржа, на воді замішаного і в попелі спеченого, і пляшку скислого пива.
Прийшовши до лісу, він також здибав старого сивого чоловічка, що привітався з ним і сказав:
— Дай мені шматочок твого коржа та ковток пива, бо я дуже хочу їсти й пити.
Дурний відповів:
— Але ж у мене корж на воді замішаний, у попелі печений, а пиво кисле. Якщо тобі до смаку, то сядьмо поснідаймо.
Вони сіли, і коли дурник вийняв сніданок, то побачив, що в руках у нього прегарний смачний пиріг, а замість кислого пива — добре вино.
А як поснідали, чоловічок сказав:
— За те, що ти маєш добре серце і ділишся останнім, я дарую тобі щастя. Он там, бачиш, стоїть старе дерево. Зрубай його, і в корінні щось знайдеш.
І попрощався.
Дурний зрубав дерево, а коли воно впало, бачить: сидить між корінням гуска, і все пір’я на ній з чистого золота. Він дістав гуску, взяв із собою й пішов до заїзду переночувати.
А в хазяїна заїзду було три доньки. Вони побачили гуску і дуже зацікавились, що це за дивина — гуска з золотим пір’ям, і їм захотілося дістати хоч одну таку пір’їну.
Старша подумала: «Я таки прихитрюся й вискубну одну пір’їну»,— і коли дурник вийшов кудись, схопила гуску за крило, але пальці й рука раптом міцно прилипли до гуски, і дівчина ніяк не могла відірвати їх.
Незабаром прийшла й друга з такою самою думкою — вискубнути одну золоту пір’їну. Та ледве доторкнулася вона до сестри, як і сама наче прикипіла до неї. Нарешті прийшла й третя з таким самим наміром. Тоді дві старші закричали:
— Не підходь, не підходь!
Але менша не зрозуміла, чому їй не можна підходити, і подумала: «Коли вони скубуть гуску, то чому я не можу?» — підбігла, торкнулась їх, та так і прилипла.
І мусили вони ночувати біля гуски.
Другого дня взяв дурник гуску й пішов собі, а про трьох дівчат, що чимчикували позаду, йому й байдуже. Так і бігли всі три за хлопцем — куди він, туди й вони.
Вийшли вони в поле, а назустріч піп. Побачивши ту вервечку, він закричав:
— Як вам не сором, негідниці, бігти полем за молодим парубком? Чи це личить дівчатам?
А тоді схопив найменшу за руку й хотів одірвати, та щойно торкнувся до неї, як сам міцно прилип і мусив четвертим чимчикувати за ними.
Незабаром зустріли вони паламаря. Той побачив панотця, що чимчикував за трьома дівчатами, мало не наступаючи їм на п’яти, і здивовано скрикнув:
— Гей, панотче! А куди це ви так квапитеся? Не забувайте, що сьогодні ми маємо хрестити дитину.
Підбіг до нього й схопив за рукав, але й сам міцно прилип до цієї вервечки.
Ось так чвалаючи вп’ятьох по полю, спіткали вони двох селян, що з мотиками йшли додому. Піп гукнув до них, щоб вони звільнили його й паламаря від цієї халепи, та, ледве торкнувшись паламаря, селяни також міцно прилипли. Тепер їх стало вже семеро.
Ось приходять вони всі до одного міста. Король, що правив там, мав одну доньку, і вона була така сумна, що ніхто не міг її насмішити. Король оголосив по всій країні, що той, хто насмішить королівну, стане її чоловіком.
Почувши таке, дурник прийшов зі своєю гускою та сімома, що до неї прилипли, до королівської доньки. Як побачила королівна тих сімох, що дріботіли одне за одним, то так зареготала, що й упину їй не було.
Тоді дурник забажав, щоб його одружили з королівною. Але королю не сподобався такий зять, і він удався до різних викрутів.
По-перше, загадав він, хай дурник знайде такого чоловіка, що зміг би випити повний льох вина.
Дурник згадав сивого чоловічка — чи не допоможе той йому? І пішов у ліс, на те місце, де колись зрубав дерево. Аж бачить — сидить там чоловік і тяжко журиться.
От дурник і питає, чого він так зажурився.
— Я хочу пити і ніяк не можу вгамувати спраги. Холодної води терпіти не можу; правда, я випив бочку вина, та це для мене все одно, що крапля на гарячий камінь.
— Тоді я тобі поможу,— сказав дурник,— ходи лиш зі мною і вгамуєш свою спрагу.
І повів його в королівський льох.
Чоловік одразу приступив до найбільшої бочки і дудлив, поки в боці закололо, а відпочивши, почав знову пити, і ще сонце було на небі, як він спорожнив усі бочки.
Дурник знову зажадав, щоб віддали йому наречену, та король розгнівався, що якийсь голодранець, кого всі за дурника мають, зазіхає на його доньку, і поставив нову умову: він повинен знайти чоловіка, який міг би з’їсти гору хліба.
Дурник, не довго думаючи, пішов одразу в ліс, знов на те саме місце. Глянув — а там сидить чоловік, туго стягує ремінним поясом живіт і, скривившись, як середа на п’ятницю, каже:
— Я щойно з’їв цілу піч хліба, але хіба це поможе такому голодному, як я? Мій шлунок порожнісінький, і я мушу туго підперізуватися, щоб не здохнути з голоду.
Дурник дуже зрадів і сказав йому:
— Ану збирайся та ходімо зі мною, то наїсися досхочу.
І привів його на королівський двір, куди позвозили борошно з усієї держави і напекли хліба цілу гору. Та чоловік із лісу як почав наминати, то ще сонце не зайшло, а гора хліба зникла.
Дурник утретє зажадав, щоб йому віддали його наречену, але король ще раз захотів викрутитись і сказав йому, щоб збудував корабель, який би міг іти і морем, і суходолом.
Дурник подався просто в ліс. Там сидів старий сивий чоловічок, з яким він колись поділився своїм коржем. Старий сказав йому:
— Я за тебе їв і пив, я тобі дам і корабля. Я все для тебе зроблю, бо ти був до мене добрий.
І дав йому корабля, що міг рухатися по воді й по сухому. Як побачив це король, то довше не міг затримувати доньку. Справили весілля, а після смерті короля дурник успадкував королівство і довго-довго жив щасливо зі своєю дружиною.
ВОВК І ЛИСИЦЯ
Лисиця була у вовка в наймах, і чого лише вовк забажає, те вона мусила робити, бо була слабкіша за нього. От вона й почала думати, як би здихатися такого хазяїна. Якось довелося їм іти через ліс, а вовк і каже:
— Гей, руда, дістань мені чого-небудь на вечерю, бо як не дістанеш, то тебе саму з’їм.
Лисиця відказує:
— Я знаю один хуторець, там є кілька славних ягняток. Якщо маєш охоту, ходімо туди.
А вовкові тільки того й треба. Вони й пішли.
Лисиця вкрала ягнятко, принесла вовкові, а сама накивала п’ятами. Зжер вовк ягнятко, та одним не наситився. Захотілося ще одне з’їсти. От він і пішов — вайло вайлом, поліз у кошару, а овечка-матка як почала жалібно бекати на весь хутір. Зачули те селяни, позбігалися та й ну лупцювати вовка. Так надухопелили, що він насилу вирвався, прибіг, шкутильгаючи й виючи, до лисиці й каже:
— Ну й підвела ж ти мене!
Лисиця відповіла:
— Не будь таким ненажерою.
Другого дня пішли вони знов у поле, і жаднющий вовк каже:
— Гей, руда, дістань чого на вечерю, бо як не дістанеш, то зжеру тебе саму.
Лисиця й відказує:
— Он там на хуторі одна господиня сьогодні ввечері пече млинці, ходімо туди.
Пішли вони. Лисиця обережненько скрізь облазила, винюхала, де стоїть миска з млинцями, поцупила з півдесятка і принесла вовкові.
— На, жери,— сказала й пішла. А вовкові підвесятка млинців — як собаці муха: проковтнув і нема. От він і каже собі:
— Які ж бо смачні! Піду ще дістану.
Пішов та як допався, а миска геп на підлогу — та й розлетілася з грюкотом на череп’я.
Господиня почула, вибігла, скликала людей. Вони поназбігалися та й ну вовка лупцювати чим попало, аж він насилу втік. Прибіг до лисиці, виючії й шкутильгаючи на дві лапи, та й каже:
— Ну й підвела ж ти мене, ще гірше, ніж учора. Селяни застукали мене та так прочесали спину!
А лисиця відповіла:
— Я ж тобі казала — не будь такий зажерливий.
Третього дня, коли вони вийшли з дому, вовк, ледве-ледве шкутильгаючи за лисицею, знову сказав їй:
— Гей, руда, подбай-но про вечерю, бо як ні, то тебе саму з’їм. Лисиця відповіла:
— Я знаю одного дядька, він зовсім недавно заколов кабана, і в нього в льоху повна бодня солонини. Ходімо добудемо.
Вовк на те:
— Тільки заліземо разом, щоб ти мені помогла, як доведеться тікати.
— Про мене,— мовила лисиця і показала йому всі лази, а тоді вони пробралися в льох. А там м’яса — їж, хоч лусни.
Вовк як допався — жере та й думає: «Поки всього не з’їм — із місця не рушу. Маю часу досить».
Лисиця також добре поласувала, але їсть та й озирається, на діру поглядає, кудою вони влізли, та все то вилізе, то знов улізе, приміряється, чи пролізе тулуб, як доведеться тікати. Вовк і питає її:
— А скажи мені, руда, чого це ти все бігаєш сюди-туди, то надвір, то назад?
— Та треба ж глянути, чи не йде хто. Ти не їж так багато.
Вовк відповів:
— Поки не виїм усього з бодні, з місця не зрушу.
Тим часом хазяїн, почувши лисиччину шамотню, підійшов до льоху. Побачивши його, лисичка вмить вистрибнула надвір, і вовк теж хотів вискочити, та його так розперло, що він застряг у дірці.
Хазяїн схопив дрюка і так учесав сірого, що той і дуба дав.
А лисичка подалась до лісу, радіючи, що здихалася старого ненажери.
ЩАСЛИВИЙ ГАНС
Сім років прослужив Ганс наймитом у одного господаря, а наприкінці сказав:
— Хазяїне, мій строк скінчився, я хочу вернутися додому, до матері. Заплатіть мені те, що я у вас заробив.
Хазяїн відповів:
— Ти служив мені вірно й чесно; яка була служба, така буде й плата. І дав грудку золота завбільшки з Гансову голову.
Ганс вийняв з кишені хусточку, зав’язав у неї золото, завдав на плечі й рушив додому.
Ішов він отак нога за ногою, аж назустріч йому весело й хвацько їде вершник на баскому коні.
— Ох,— сказав голосно Ганс,— як же любо отак їздити! Сидить собі чоловік, наче в кріслі, не збиває ніг об каміння, черевики в нього цілісінькі, а проте їде вперед і знати нічого не знає.
Вершник почув ті слова, зупинився і гукнув:
— Агов, Гансе, чого це ти йдеш пішки?
— Бо мушу,— відповів Ганс,— треба занести додому оцю грудяку. Вона, правда, золота, але ні через неї я не можу голови підвести, не межу розігнутися, та й плечі ж як болять!
— Знаєш що,— каже вершник,— давай поміняємось. Я дам тобі коня, а ти віддай мені цю грудку.
— З дорогою душею, — відказав Ганс, — тільки знай, що вона важенна.
Вершник зіскочив з коня, взяв золото, допоміг Гансові сісти в сідло, дав йому повід, щоб міцно тримав у руках, і сказав:
— Коли захочеш їхати швидко, то цмокни язиком і гукни: «Вйо, вйо!» Ганс був дуже радий, що сидить на коні й так легко їде вперед.
Трохи перегодом йому здалося, що він їде надто помалу, треба. їхати швидко. Він прицмокнув язиком, гукнув: «Вйо, вйо!» — і кінь пішов учвал. Але Ганс і незчувся, як полетів шкереберть із сідла в придорожній рівчак. А кінь би втік, якби його не затримав один селянин, що йшов дорогою і гнав корову.
Ганс помалу прочумався, встав, сердитий-сердитий, і озвався до селянина:
— Ніякої тобі втіхи, коли їдеш, а надто на такій шкапі, як оця: то трусить, то скидає, недовго і в’язи скрутити. Щоб я ще коли сів на коня? Та нізащо в світі. Інша річ ваша корова. Спокійненько собі йде, та ще й дає Щодня молоко, масло, сир. Ех, чого б я тільки не дав, аби лиш мати таку корову.
— Що ж,— мовив селянин,— як вона тобі так до вподоби, то я можу поміняти корову на коня.
Ганс із великою радістю погодився. Тоді селянин скочив на коня і швидко поїхав геть.
Нога за ногою брів Ганс, поганяючи корову, а сам думав, як вигідно він помінявся. «Аби тільки мати шматок хліба, а він у мене завжди знайдеться, і їж собі масло, сир, скільки твоя воля. Захочеться пити — подоїш корову і пий молоко. Чого ж мені ще бажати?»
Він зупинився в одному заїзді та на радощах поїв геть усе, що було в нього на обід і на вечерю, а за кілька мідяків, що мав при собі, купив півкухля пива. Тоді поволеньки почимчикував з коровою далі додому, до матері.
Що ближче до полудня, то дужче дошкуляла спека. Ганс із коровою саме йшли степом, а до найближчого затінку було ще з годину ходи.
Та ось сонце так припекло, що в Ганса від спраги аж у роті пересохло.
«Ну, цьому легко зарадити,— подумав він,— подою корову — і нап’юся молока».
Прив’язав корову до сухого дерева, а не маючи дійниці, став доїти у свою шкіряну шапку! Та хоч як він силкувався, а не надоїв і краплини. Та ще й доїв так невміло, що тільки мучив тварину. І врешті вона не стерпіла: так луснула його задньою ногою по голові, що він аж покотився і довго лежав без тями, неспроможний збагнути, куди це його занесло.
На щастя, трапився дорогою різник, що віз на візку підсвинка.
— Що тут скоїлось? — гукнув він і допоміг добрязі Гансові підвес тися. Ганс розповів усе, що з ним сталося.
Різник подав йому свою баклагу й сказав:
— На ось, випий, підкріпися. Ця корова не дасть тобі молока, вона дуже стара й годиться хіба в плуг запрягати або на заріз.
— Ай-яй-яй! — зойкнув Ганс і почухав голову.— І хто б міг подумати! Воно, звісно, добре було б зарізати корову дома. Стільки м’яса! Але я не полюбляю яловичини, вона тверда. От інша річ, якби отакий підсвинок! Оце смак, то смак. А ковбаса яка!
— Слухай, Гансе,— мовив різник,— я залюбки проміняю тобі підсвинка на корову, коли тобі так подобається свинина.
— От спасибі вам за таку добрість! — сказав Ганс. Дав різникові корову, попросив його висадити підсвинка з візка, взявся за мотузку, на яку підсвинок був прив’язаний,, і пішов далі, розмірковуючи про те, як йому щастить у всьому, чого він лиш забажає: навіть коли яка прикрість трапиться, то вмить усе виходить на добре.
Дорогою пристав до нього якийсь молодик, що ніс під пахвою прегарну білу гуску. Щоб скоротати час, Ганс почав розповідати, як йому щастить у всьому і як вигідно він мінявся.
Молодик розповів йому, що несе свою гуску на хрестини.
— Ось візьми,— мовив він, схопивши гуску за крила,— яка важенна, два місяці відгодовував! Як смаженої гусятинки скуштуєш, то смалець так і потече по щоках.
— Ого! — гукнув Ганс, зваживши гуску на руці.— Оце-то гуска! Але й мій підсвинок неабищо.
Тим часом молодик почав тривожно позирати на всі боки та крутити головою і нарешті сказав:
— Слухай-но, з твоїм підсвинком діло не зовсім чисте. Ось я щойно йшов через село, то чув там, що цієї ночі у старости вкрали підсвинка з хліва. Ой, боюсь я, чи це не той самий підсвинок у твоїх руках? Уже розіслано всюди людей, щоб шукати, і кепсько тобі доведеться, як тебе з ним упіймають. Добре, як відбудешся в’язницею.
Добряга Ганс дуже злякався.
— От лихо! — скрикнув він.— Поможи мені виплутатися з біди. Ти краще знаєш тутешню околицю, то візьми мою свиню і дай мені гуску.
— Воно страшненько,— відповідає молодик,— та я не хочу, щоб із моєї вини тебе спіткало нещастя.
Він узяв мотузку і хутенько звернув із підсвинком на путівець. А добряга Ганс, здихавшись клопоту, пішов собі далі шляхом із гускою під пахвою.
— Коли поміркувати як слід,— сказав він сам собі,— то я не програв, а виграв. По-перше, буде смачна гусятина, далі — з гуски натопиться чимало смальцю, вистачить до хліба на чверть року, і, нарешті, з гарного білого пір’я мені вийде подушка, і як буде добре на ній спати! От зрадіє моя матуся!
В останньому селі, яке він проходив, на вулиці стояв точильник із своїм точилом. Колесо хурчало, а точильник приспівував:
Кручу точило, гострю ножі,
Коли свої, коли чужі!
Став Ганс і задивився. Нарешті озвався до точильника:
— Мабуть, вам добре живеться, коли ви такий веселий.
— Авжеж,— відповів той,— моє ремесло — це золоте дно. Справдешній точильник — це такий чоловік, що хоч би коли сягнув у кишеню, то завжди знайде там свіжий гріш. А де це ти купив таку прегарну гуску?
— Та я не купував її, а виміняв на підсвинка.
— А підсвинка?
— Виміняв на корову.
— А корову?
— Взяв за коня.
— А коня?
— Та була в мене грудка золота, завбільшки з мою голову, от я й віддав її за коня.
— А золото?
— Е, то був мій заробіток за сім років служби.
— І щастить же отак чоловікові, щоразу він уміє викрутитись,— сказав точильник.— Але справжнього щастя ти зазнаєш тільки тоді, коли встанеш уранці, а в тебе в кишені грошики бряжчать.
— А що для цього треба зробити? — спитав Ганс.
— Стати точильником, як я. Для цього небагато треба — лише точильний камінь, а решта саме знайдеться. В мене є один зайвий, щоправда, трохи пощерблений, але я зате й візьму за нього небагато — твою гуску. Хочеш?
— Ще й питаєш! — відповів Ганс.— Я тоді буду найщасливіший чоловік у світі. Хоч коли лапнеш за кишеню, а там є гроші, то про що ж мені ще турбуватися?
І віддав точильникові гуску, а сам узяв точильний камінь.
— На ще один,— сказав точильник, піднявши звичайний польовий камінь, що лежав біля нього,— це тобі на додачу. На ньому добре вирівнювати старі гвіздки. Бери його та добре гляди.
Ганс завдав на плечі дві каменюки й весело помандрував далі. Очі в нього аж блищали з радощів.
— Я, мабуть, у сорочці народився! — вигукнув він.— Чого тільки за бажаю, все справджується, наче в казці.
Тим часом відчув він, що притомився: адже з самого ранку був на ногах. Та й голод дошкуляв, бо на радощах, коли так вигідно поміняв корову, він поїв усе, що в нього було. Отож він уже насилу плентався і щохвилини зупинявся перепочити. А ще й камені були страшенно важкі.
І йому не давала спокою думка, що добре було б звільнитися від цього тягаря. Він якось доповз до польової криниці й тут хотів відпочити, напитися свіжої водички. Але, щоб не пошкодити каменів, поклав їх не на землю, а на цямрини. Тоді нахилився до води, але якось необережно зачепив камені, і вони булькнули в криницю. Ганс, побачивши, як камені пішли на дно, схопився радий і веселий, бо ж так легко позбувся останньої мороки.
— Такого щасливця, як я,— вигукнув він,— немає більш на світі! З легким серцем, вільний від будь-яких тягарів, рушив він у дорогу і незабаром прийшов додому, до своєї матері.
РОЗУМНА ДОЧКА СЕЛЯНСЬКА
Жив колись на світі один бідний селянин. Він не мав і клаптика землі, була в нього лиш маленька хижка та єдина донька. От вона й каже батькові:
— Давай випросимо в короля хоч трохи землі та будемо її обробляти. Король чув уже про їхню бідність і подарував їм клаптик облогу.
Вони вдвох заходились його орати, щоб посіяти трохи жита й посадити городини.
І ось, доорюючи нивку, вони раптТш знайшли в землі ступку з чистого золота.
— Слухай-но,— сказав батько дочці,— наш король був такий ласкавий, що подарував нам поле, і ми повинні віддати йому оцю ступку.
Дочка на те не згодилася й сказала:
— Тату, як ми принесемо саму ступку, без товкачика, нас ще примусять і товкачика дістати, то вже мовчіть краще.
Але батько не послухався, взяв ступку, поніс до короля і сказав, що знайшов її на полі, як орав, то нехай король зробить йому таку ласку — візьме ступку від нього в подарунок.
Король узяв ступку й запитав, чи не знайшов він іще чого-небудь.
— Ні, більше не знаходив нічого,— відповів йому селянин.
Тоді король сказав, щоб він приніс йому й товкачика до ступки.
Селянин побожився, що товкачика він не знаходив, але його й слухати не схотіли: кинули у в’язницю і сказали, що сидітиме там доти, поки не дістане товкачика.
А сторожа, що приносила йому щодня хліб і воду — тюремний харч,— почула, як він раз у раз кричить:
— Ох, чом я не послухався доньки! Ох, ох, чом я не послухався доньки!
Тюремники пішли до короля й розповіли, що в’язень безперестанку бідкається: «Ох, чом я не послухався доньки!» — і не хоче ні їсти, ні пити. Тоді король наказав тюремникам привести в’язня і поцікавився, чого це він раз у раз кричить: «Ох, чом я не послухався доньки!»
— І що ж казала твоя донька? — спитав король.
— Вона не радила мені нести вам ступку, бо тоді ви зажадали б од мене, щоб я дістав і товкачика.
— Коли в тебе така розумна донька, то нехай і вона прийде сюди. От мусила й вона з’явитися до короля. Він її всіляко випитував, щоб дізнатися, чи вона справді така розумна, і нарешті сказав, що загадає їй загадку: якщо вона відгадає, то він одружиться з нею.
Вона погодилася.
Тоді король сказав:
— Прибудь до мене не вдягнена й не гола, приїдь не верхи й не на возі, не дорогою і не без дороги, і коли ти так зумієш, я з тобою одружусь.
Вернулася дівчина додому, роздяглася зовсім і стала не одягнена, потім закуталася у велику рибальську сіть і стала не гола, тоді позичила осла, прив’язала сіть йому до хвоста, і він мусив її тягти; отже, їхала вона і не верхи, і не на возі. Осел мусив її тягти по колії, і вона торкалася землі тільки великим пальцем ноги; отже, їхала і не по дорозі, й не без дороги.
Так вона й прибула до короля, і той сказав, що загадку вона відгадала і виконала все.
Він звелів випустити батька з в’язниці, взяв її за дружину і звірив на неї всі королівські маєтки.
Минуло кілька років, і от якось селяни привезли дрова на продаж і зупинилися перед палацом. У декотрих вози були запряжені кіньми, а в декотрих волами. В одного селянина було троє коней і лошатко. Воно відбігло від коней і лягло між двома волами, запряженими в віз. Зібралися селяни і почали сперечатися, чиє це лоша. Хазяїн волів казав, що це його лоша, воно від його волів, а хазяїн коней кричав, що лоша від його кобили і належить йому. Доповіли королю про ту сварку, і він розсудив їх так: де лоша лежало, того хазяїна воно й буде. Отже, лоша дісталося тому, хто мав воли і кому воно не належало.
А хазяїн коней пішов додому плачучи, бо шкода йому було лошатка.
Але він чув, що королева дуже ласкава до селян, бо й сама вийшла з бідного селянського роду.
Отож він пішов до неї і попросив, щоб вона допомогла йому вернути лошатко.
Вона відповіла:
— Гаразд, якщо ти мені пообіцяєш, що не викажеш мене, я навчу тебе, як зробити. Вранці-рано, коли король їхатиме на зміну вартових, стань посеред дороги, де він буде проїжджати, візьми велику сітку і роби так, наче ловиш рибу, закидай сітку, витрушуй рибу, ніби її там повно.
І навчила вона його також, що треба відповідати, як король його питатиме.
І от став селянин другого дня серед вулиці й почав ловити рибу на сухому. їде король і, побачивши те, посилає спитать, що цей телепень робить.
Селянин відповідає:
— Ловлю рибу.
Посланець питає, яка ж тут може бути риба, коли немає води. А селянин на те:
— Тут така сама риба, як і від двох волів лоша.
Посланець пішов до короля і переказав йому цю відповідь.
Король звелів покликати селянина і сказав:
— Це ти не сам вигадав, признавайся, хто навчив тебе так робити. Але селянин не признавався:
— Присягаюсь, це я сам придумав!
Тоді його поклали на солому і шмагали доти, аж поки він признався, що навчила його сама королева.
Прийшовши додому, розгніваний король сказав до своєї дружини:
— Чому ти така нещира зі мною? Не треба мені такої дружини, іди собі, звідкіля прийшла, у свою селянську хижу.
Одначе дозволив їй узяти з собою те, що їй найдорожче і наймиліше.
— Гаразд, мій милий, як ти велиш, так і буде,— відповіла вона. Тоді обняла його, поцілувала і сказала, що хоче попрощатися з ним як слід. Наказала принести вина, запити розлуку, а в вино влила сонного зілля. Король випив повний келих, а вона тільки пригубила свій. Незабаром короля зморив сон. Упевнившись, що він міцно спить, королева покликала слуг, узяла гарне біле покривало, слуги закутали в нього короля і занесли в карету, що стояла перед брамою, та й одвезли їх обох у її хатину. Поклали його там у постіль, і він спав цілий день і ніч непробудно, а як прокинувся й озирнувся навколо себе, то злякано скрикнув:
— Ой лишенько, де це я? — І покликав слуг, але ніхто не з’явився. Тоді підійшла до нього дружина й каже:
— Мій любий, ти дозволив мені, щоб я взяла з собою те, що мені найлюбіше, а що ж у мене є любіше за тебе? Ось я і забрала тебе.
Король утер сльози на очах і мовив:
— Люба дружино, будеш ти моя, а я твій.
Забрав її з собою назад до палацу, справили ще раз весілля, і живуть вони, мабуть, досі, як не повмирали.
ЛІКАР ВСЕЗНАЙ
Колись давно жив на світі один бідний селянин. І прозивали його Рак. Якось він запріг пару волів, одвіз до міста хуру дров і продав одному лікареві за два таляри.
Скинув дрова на подвір’ї й зайшов до світлиці по гроші, а лікар якраз сидить обідає. Селянин побачив, як він смачно їсть та солодко п’є. ї йому самому закортіло стати лікарем. Отож постояв він трохи та й питає, чи не можна б і йому лікарем зробитися.
— Чом ні! — відказав лікар.— Це не таке хитре діло.
— А що ж для цього потрібно? — спитав селянин.
— Насамперед купи букваря, що в ньому намальовано півника, тоді продай воза з волами й на ті гроші купи лікарське вбрання і все, що належить мати для лікарювання, а наостанку замов собі вивіску, щоб написали там: «Я лікар Всезнай» — і прибий її на воротях.
Селянин зробив усе так, як порадив йому лікар, і почав лікарювати. І трапилось так, що в одного багатого вельможного пана вкрали гроші. Йому сказали, що в такому й такому селі живе лікар Всезнай, то він, певне, і про вкрадені гроші знає, де вони.
Наказав пан запрягати коні, приїхав просто до селянина й питає, чи це він лікар Всезнай.
Селянин відповів, що це він і є. Пан сказав йому, щоб ішов за ним і знайшов украдені гроші.
— Гаразд, пане,— відповів той,— але нехай зі мною їде й моя жінка Грета.
Панові байдуже — хай їде й жінка. Посадив обох у карету, і поїхали. А як приїхали до пана, то там на них чекав уже накритий стіл, і пан запросив лікаря пообідати разом.
— Гаразд, — сказав селянин, — але жінка моя також нехай сідає. — І вони сіли їсти.
Коли перший слуга вніс смачну страву, селянин штовхнув жінку під бік і сказав:
— Грето, це перший.
Він хотів сказати, що це перший приніс їжу, а слуга подумав, що лікар хотів сказати: «Це перший злодій». Воно й справді було так, отож слуга страшенно злякався і сказав своїм приятелям, із якими разом украв гроші:
— Лікар усе знає, кепська справа, він сказав, що я був перший. Другий зовсім не хотів нести їжу, але мусив. Щойно він увійшов із таріллю, селянин знову штовх свою жінку й каже:
— Грето, це вже другий.
І цей слуга неабияк злякався та хутчій вийшов з кімнати. І з третім вийшло те саме. Селянин знову сказав:
— Грето, це третій.
Четвертий уніс накриту покришкою миску. Пан тоді обернувся до лікаря й мовить:
— Ану покажи тепер своє мистецтво і вгадай, що лежить в цій мисці. Звідкіль же сердешному було знати, що в тій накритій мисці? Він подивився на миску і скрушно вигукнув:
— Ох, бідний Раче, попався нарешті!
А в мисці якраз і справді були раки.
Пан скрикнув у подиві:
— Ти ба! Та він же знає все! І де мої гроші, також знає!
Слугу взяв великий страх. Він моргнув лікареві, мовляв, вийди на хвилинку, і коли той вийшов, усі четверо слуг признались йому, що це вони вкрали гроші, й пообіцяли показати, де вони сховані, а його добре винагородять, тільки хай їх не виказує, бо вони тоді пропащі. І вони справді повели його туди, де були сховані гроші.
Лікар, радісінький, вернувся до пана, сів за стіл і сказав:
— Пане, тепер я хочу попитатися в своєї книги, де саме заховано гроші.
Тим часом п’ятий слуга заліз у піч, щоб підслухати, чи справді лікар ще щось знає. А той сів собі, гортає буквар, шукаючи півника, і ніяк не може його знайти. Нарешті каже:
— Чого ще й ти ховаєшся, все одно вилізеш!
А слуга в печі подумав, що це про нього, з переляку вискочив і кричить:
— Він знає все!
Ну, тоді лікар показав панові, де його гроші, але не сказав, хто їх украв, отримав і від пана й від злодіїв чималу винагороду і прославився на весь край.
