А щойно вона і ввійшла в двір, півень злетів на цямрину і заспівав:
Кукуріку, кукуріку!
Наша дівчина іде,
на ній золота без ліку.
Ввійшла дівчина до хати, а мачуха й сестра, побачивши на ній золото, зраділи, не знають, де й посадити.
Дівчина розповіла про все, що з нею трапилось, і коли мачуха почула, як падчірка дослужилася до такого великого багатства, то аж загорілася бажанням добути таке щастя й своїй рідній, гидкій та ледачій доньці.
Отож пішла ледарка до криниці, сіла та й пряде, а щоб починок був у крові, вколола собі пальця, всунувши руку в густий терен. А потім кинула починок у колодязь і стрибнула сама туди.
Вона опинилась, як і сестра, на чудовій луці й пішла тією самою стежкою. Дійшовши до печі й почувши, як хліб кричить: «Ох, витягни мене, витягни, бо згорю, я вже давно спікся!» — вона відповіла: «Тільки мені й охоти бруднитися біля тебе!» — і пішла далі.
Незабаром дійшла вона до яблуні й, почувши, як та кричить: «Ох, обтруси мене, обтруси, мої яблука давно вже достигли!» — вона відповіла: «От не мала роботи! Ще якесь яблуко на голову мені впаде!» — і пішла далі.
Прийшовши до хатини пані Метелиці, вона не злякалася її зубів, бо вже чула про них, і відразу найнялася до неї.
Першого дня вона дуже старалася, слухалась пані Метелицю, коли та їй загадувала роботу, бо в неї тільки й думки було, що про золото, яке стара їй подарує, але другого дня почала лінуватися, третього ще більше — навіть уставати вранці не захотіла. Вона й постелі пані Метелиці не постелила як слід, і подушок не позбивала, щоб аж пір’я летіло.
Це скоро набридло старій, і вона сказала дівчині, що її служба скінчилася. Ледащиця дуже зраділа, гадаючи, що тепер на неї лине золотий дощ.
А пані Метелиця привела її до брами, і щойно дівчина ступила на поріг, як на неї перекинувся великий казан смоли.
— Оце тобі твій заробіток,— сказала пані Метелиця і замкнула ворота.
І прийшла ледащиця додому, вся вкрита смолою, а півень, побачивши її, злетів на цямрину і загорлав:
Кукуріку, кукуріку!
Наша ледащиця йде,
що брудна буде довіку!
І справді, смола так пристала до ледащиці, що не відмилася, скільки вона жила на світі.
ЧЕРВОНА ШАПОЧКА
Жила собі на світі маленька славна дівчинка. І така вже була вона мила, що всі її любили, хто на неї тільки гляне. А найдужче любила її бабуся — вже, бувало, й не знала, що дитині дати. От якось подарувала їй бабуся червону оксамитову шапочку. Та шапочка була так дівчинці до лиця, що іншої вона й носити не хотіла.
Через те й прозвали дівчинку Червона Шапочка. Одного разу мати каже до неї:
— Іди-но, доню, сюди. Ось тобі пиріг, пляшка соку, віднеси бабусі, вона вже старенька, нездужає, то нехай трохи підживиться. Рушай зараз, поки сонечко ще не припікає. Іди тихенько, спокійненько, з дороги не звертай,— бо ще впадеш та розіб’єш пляшку, тоді з чим прийдеш до бабусі? А як увійдеш до хати, то по кутках не роздивляйся, а перше привітайся чемненько.
— Я, мамо, все зроблю так, як ти велиш,— сказала Червона Шапочка, попрощалася з матір’ю і пішла.
А бабуся жила в лісі, за півгодини ходи від села. І щойно Червона Шапочка увійшла в ліс, так і зустріла вовка. Вона й не знала, що то за клятий звір, а тому зовсім не злякалася його.
— Добридень, Червона Шапочко,— сказав вовк.
— Красно дякую, вовче, добридень і тобі.
— А куди це ти чимчикуєш так рано, Червона Шапочко?
— До бабусі.
— А що ти несеш у фартушку?
— Пиріг і сік. Вчора мама напекла пирогів, то нехай і старенька недужа бабуся трохи поласує та підживиться.
— А де ж твоя бабуся живе?
— Трохи далі в лісі, з чверть годинки ходи звідсіль. Там під трьома великими дубами стоїть її хатка, а кругом хатки ліщина. Та ти, мабуть, сам знаєш де,— мовила Червона Шапочка.
А вовк собі й подумав: добрий обідець був би з цього дівчатка. Воно, певне, смачніше, ніж стара бабуся. Але треба добре поміркувати, щоб обох запопасти.
Він трохи пройшовся поруч із Червоною Шапочкою, а тоді й каже такі слова:
— Червона Шапочко, а подивись-но, які гарні квіточки ростуть навколо. Чому ти й не глянеш на них? І невже ти не чуєш, як гарно співають пташечки? Все йдеш та йдеш, ніби до школи поспішаєш. А в лісі можна так любо погратися!
Глянула Червона Шапочка і справді побачила, що навкруги вся земля вкрита прегарними квітами, а по них танцюють сонячні зайчики. От вона й подумала: «А добре було б принести бабусі й свіжих квіточок, вона ще дужче зрадіє. Ще ж рано, я не забарюся».
І вона побігла з дороги в ліс нарвати квітів. Зірве одну квітку, а там далі ще краща, і біжить, біжить, та все далі в ліс.
А вовк тим часом не гаявся — подався просто до бабусиної хатки. Прибіг та й постукав у двері.
— А хто там?
— Це я, Червона Шапочка, принесла тобі пиріг і сік, відчини.
— Натисни клямку,— гукнула бабуся,— я слаба, нездужаю встати. Вовк натиснув клямку, двері відчинились і він, не промовивши й слова, стрибнув до бабусі та враз проковтнув її.
Потім натяг на себе її вбрання, посадив на голову чепець, умостився в бабусиній постелі й закрив ліжко запоною.
А Червона Шапочка все бігала за квітками. Коли вже нарвала стільки, що насилу могла піднести, згадала знову про бабусю і подалася до неї. Дівчинка здивувалася, що двері розчинені навстіж, а коли ввійшла до хати, то їй стало аж моторошно і вона подумала: «Чого це мені так страшно сьогодні? Раніш я з такою охотою гостювала в бабусі!»
Дівчинка голосно гукнула:
— Доброго ранку!
Але ніхто не обізвався. Тоді вона підійшла до ліжка і розсунула запону. А там у ліжку лежить бабуся, але якась чудна, і чепець її насунувся аж на обличчя.
— Ой, бабусю, чого це в тебе такі великі вуха?
— А щоб краще тебе чути!
— Ой, бабусю, а чого це в тебе такі великі очі?
— Щоб тебе краще бачити!
— Ой, бабусю, а чого в тебе такі великі руки?
— Щоб краще тебе схопити!
— Бабусю, а чого це в тебе такий страшенно великий рот?
— Щоб краще тебе зжерти!
Тільки-но вовк це сказав, як прожогом схопився з постелі й проковтнув бідну Червону Шапочку.
Наситившись, вовк знову ліг у ліжко, заснув і почав так гучно хропти, що далеко було чути.
А саме на ту пору йшов повз хату мисливець та й подумав:
«Щось стара так гучно хропе, піду гляну, чи не сталося чого з нею».
Він зайшов до світлиці, глянув на ліжко — а там лежить вовк.
— А, старий лиходію, то ось де ти! — сказав мисливець.— Давненько я тебе шукаю!
Хотів був застрелити його з рушниці, та подумав, що вовк міг ковтнути бабусю живцем, то, може, якось пощастить її врятувати, і не вистрелив, а взяв ножиці й почав пороти черево сонному вовкові.
Розпоров трохи і бачить, щось там ясніє червоне — оксамитова шапочка! Розпоров ще далі—аж звідтіль вискочила дівчинка й скрикнула:
— Ох, як же я злякалася! Як було темно у вовка в череві!
А потім вийшла й стара бабуся. Вона вже ледве дихала. А Червона Шапочка принесла каміння, вони напхали його вовкові в черево і зашили. Тим часом вовк прокинувся й хотів чкурнути навтікача, та каміння було таке важке, що він стрибнув, упав додолу і здох.
Усі троє дуже зраділи. Мисливець оббілував вовка і поніс шкуру додому. Бабуся з’їла пиріг, випила соку, що принесла Червона Шапочка, і додалося старенькій сили, а Червона Шапочка подумала: «Доки житиму, не буду більше звертати сама з дороги і бігати в лісі, коли мама не дозволяє».
А то ще розказують, якось, коли Червона Шапочка знову понесла бабусі пирога, здибав її дорогою інший вовк, заговорив з нею, і хотів, щоб вона звернула в ліс. Але Червона Шапочка була тепер обережна, не послухалась його і пішла далі своєю дорогою, а потім розповіла бабусі, як зустрів її вовк, навіть сказав їй «добридень», але так блимнув очиськами, що коли б це не на битій дорозі, то напевне з’їв би її.
— Ну, то йди замкни добре двері,— сказала бабуся,— щоб часом він знову не прийшов.
Тільки-но вони замкнули двері, як приходить вовк і гукає:
— Відчини, бабусю, я Червона Шапочка, принесла тобі пирога. Та вони мовчать, дверей не відчиняють.
Покрутився сірий коло хати, обійшов її кілька разів, потім стрибнув на стріху і став чекати, поки Червона Шапочка ввечері вертатиметься додому: тоді він її наздожене поночі і з’їсть.
Але бабуся здогадалася, що, в нього на думці.
А під стріхою стояв великий кам’яний кадіб. От бабуся й каже дитині:
— А вилий-но у кадіб ту воду, що в ній я вчора варила ковбасу. Червона Шапочка доти носила воду, поки великий-великий кадіб став ущерть повний. Запах ковбаси залоскотав вовкові в носі, він став принюхуватись і поглядати вниз, аж нарешті так витяг шию, що не втримався, гепнув із хати просто в кадіб і втопився.
А дівчинка весело пішла додому, і дорогою більш ніхто її не зупиняв.
БРЕМЕНСЬКІ МУЗИКАНТИ
Один чоловік мав осла, який багато років покірно возив йому лантухи до млина. Та під старість сили покинули осла, і він став нездатний до роботи. Тоді господар почав думати, як би здихатися його, щоб не годувати. Зрозумів осел, що лихим вітром віє, втік від господаря та й подався до Бремена. Там думав він стати вуличним музикою. От пройшов він трохи і бачить — лежить при дорозі пес гончак, висолопив язика і насилу дихає, наче після важкої гонитви.
Осел його й питає:
— Агов, Хапку, чого ти так важко сопеш?
— Ох,— відповів пес,— старий я став, що не день, то більш занепадаю на силі, на полювання ходити вже не можу, от мій хазяїн надумав мене вбити. А я втік од нього. Але як же мені тепер на хліб собі заробити?
— Знаєш що,— сказав осел,— я йду ось до Бремена, хочу там стати музикою. Гайда зі мною, то й ти влаштуєшся музикантом. Я гратиму на лютні, а ти битимеш у барабан.
Пес радісно погодився, і воші пішли далі разом. Недовго вони йшли, коли дивляться — сидить при дорозі кіт, і такий сумний, наче три дні не їв нічого.
— Ось і кіт-воркіт! — гукнув осел.— Гей, старий воркоте, що з тобою приключилося, чого насупився, наче середа на п’ятницю?
— А чого ж мені веселому бути? — відповів кіт.— Постарів я, зуби затупились, уже радніший би на лежанці погрітися, ніж ганяти за мишами, от хазяйка, бач, і надумала мене втопити. Я ледве втік од неї. І що тепер мені робити? От коли б хто дав добру пораду.
— Гайда з нами в Бремен, ти ж мастак давати нічні концерти, от і станеш вуличним музикантом.
Котові це сподобалося, і вони пішли далі втрьох. Ось ідуть троє втікачів повз одну оселю, а там на воротях сидить півень і кукурікає, аж луна розлягається.
— Чого розкукурікався, наче тебе ріжуть? — запитав осел.— Що там таке сталося в тебе?
— Та це я кукурікаю на гарну годину,— відказав півень,— бо завтра неділя, завітають гості, і наша господиня звеліла куховарці відрубати мені ввечері голову, а завтра зварити суп, гостей частувати. От я і горлаю, поки ще можу.
— Слухай, гребенястий,— мовив осел,— ходімо з нами в Бремен. Все-таки краще, ніж отут прийняти смерть. Голос у тебе гарний, а як підеш із нами, то ми разом утнемо такої музики, що буде любо слухати.
Півневі сподобалась рада, і вони вже учотирьох рушили далі.
Але Бремен був далеко, за один день не дійти. Надвечір вони добулися до великого лісу і вирішили там переночувати. Осел і пес лягли під великим деревом, кіт заліз на гілля, а півень вилетів на самий вершечок, бо там почував себе найбезпечніше.
Але перш ніж заснути, він пильно озирнувся на всі чотири боки, і йому видалося, ніби вдалині блимає світельце. Він гукнув до своїх товаришів, мовляв, десь тут недалеко є оселя, коли видно світло.
— То чого ж ми тут сидимо? — сказав осел.— Ходімо туди, бо притулок під деревом зовсім нікудишній.
Пес додав, що на вечерю не завадило б кілька маслаків та трохи м’яса на них, і друзі вирушили в дорогу, туди, де блимало світло. Що ближче вони підходили, то все яснішало, більшало те світло, аж нарешті опинилися біля розбійницького дому — це тут так яскраво світилося.
Осел, як найбільший серед них, підійшов до вікна і заглянув у дім.
— Ну, сірий, що там видно? — запитав півень.
— Ого, що я бачу! — відповів осел.— Стіл накритий білою скатертиною, на столі предобрі наїдки й напої, а навколо сидять розбійники і п’ють-їдять собі.
— От би й нам так! — сказав півень.
— Добре було б, що й казати! — погодився осел.
І почали вони радитись, як їм звідтіля розбійників прогнати. Думали, думали і нарешті придумали: осел передніми ногами стане на підвіконня, пес вискочить на осла, кіт на пса, а півень злетить котові на голову. Постававши так, вони в один голос завели свою музику: осел ревів, пес гавкав, кіт нявчав, півень кукурікав. Потім усі як гунуть крізь вікно в кімнату, аж шибки забряжчали.
Від цього гвалту перелякані розбійники посхоплювалися з-за столу, бо думали, що то якась мара, і, до краю перелякані, дременули в ліс.
А наше товариство посідало собі за стіл і почало напихатися так, ніби хотіло наїстись на цілий місяць.
Коли ті четверо музикантів наїлись, напились, то погасили світло і полягали спати, кому де зручніше. Осел ліг на купі гною, пес за дверима, кіт на припічку біля теплого попелу, а півень на сідалі. А що в дорозі всі добре натомилися, то скоро міцно поснули.
Десь після півночі розбійники побачили здалеку, що світло в домі погасло і все начебто затихло, то отаман і каже:
— Та чого ми полякалися?
І послав одного глянути, що там у домі робиться.
Той пішов і роздивився, що біля хати все тихо, зайшов на кухню засвітити світло, побачив, як у темряві світяться котові очі, і подумав, що то дві жарини. Тоді взяв сірника і хотів запалити та й тицьнув коту в око. Але кіт таких жартів не любив. Він стрибнув розбійнику просто в обличчя, засичав, почав дряпатись. Розбійник страшенно злякався, кинувся навтікача, а за дверима пес схопився й угородив йому зуби в ногу. Розбійник надвір, а тут осел як хвицне його. А від галасу прокинувся й півень на сідалі та як крикне: «Кукуріку!»
Тікає розбійник щодуху, прибігає до отамана та й каже:
— Ох, пане отамане, там таке робиться! В хаті сидить страшнюча відьма! Як засичала на мене, як учепилась довгими пазурами — всю пику подряпала, а в дверях чоловік з ножем як штрикне мене в ногу! А надворі якесь чорне чудовисько як уперіщить мене довбнею! А вгорі сидить, мабуть, суддя, бо кричить: «Розбишаку сюди!» То я ледве вирвався.
Відтоді розбійники боялись і близько підійти до свого дому. А наші четверо музикантів так уподобали те місце, що не захотіли більше нікуди йти.
МІЗИНЧИК
Жив на світі бідний селянин. Якось увечері розпалював він вогонь у грубці, а жінка його саме пряла. Ось він і каже:
— Сумно мені, що в нас нема дітей. У нашій хаті так тихо, а по сусідських он як гамірно та весело!
— Атож,— зітхнула жінка,— якби нам хоч однісіньке, хоч завбільшки з мізинчик дитятко, і то б я була рада. Ми б його щиро любили!
І трапилось так, що жінка занедужала, а через сім місяців у неї знайшовся хлопчик. Був він гарненький і здоровенький, тільки невеличкий — завбільшки з палець. Вони й сказали:
— Так і сталося, як ми бажали, є в нас тепер любе дитя, малесенький синочок.
І назвали хлоп’я Мізинчиком — адже воно було таке малесеньке.
Батько й мати добре годували й доглядали хлопчика, але він не підростав анітрішечки — лишався такий, як і народився. Та оченятка в нього були розумні, і незабаром став він кмітливий і спритний — хоч за що візьметься, в усьому йому щастить,
Одного разу зібрався Мізинчиків батько в ліс нарубати дров та й каже сам до себе:
— От якби хто услід приїхав возом по дрова!
— Таточку,— вигукнув Мізинчик,— я приїду возом, коли вам треба, не забарюсь і на хвилинку!
Батько тільки засміявся:
— Як же ти поїдеш, такий маленький? Ти й віжок у руках не вдержиш.
— Дарма, таточку, хай тільки мама запряже, а я сяду коневі у вухо і гукатиму, куди йому їхати.
— Ну, гаразд,— сказав, усміхнувшись, батько,— чом не спробувати? Як настав час їхати, мати запрягла коня, посадовила Мізинчика йому в вухо, і почав малючок правувати, гукаючи:
— Вйо, тпру, гаття!
І все йшло у нього як слід, наче в справжнього погонича: віз їхав просто до лісу.
Сталося так, що, коли Мізинчик загукав: «Гаття, гаття!», мимо проходили двоє чужих людей.
— Що воно за мана? — сказав один чоловік.— їде віз, хтось погукує на коня, а на возі нікого не видно!
— Тут щось непевне,— мовив другий.— Ходімо за цим возом і побачимо, де він зупиниться.
А віз приїхав просто в ліс, якраз до того місця, де Мізинчиків батько рубав дрова. Побачив Мізинчик батька та й гукає до нього:
— Бачиш, таточку, ось я і приїхав возом! Тепер зсади мене. Батько взяв лівою рукою коня за вуздечку, а правою вийняв з конячого вуха свого синочка, і той хвацько вмостився на соломинці.
Як побачили чужі люди Мізинчика, то з подиву їм аж дух захопило. Тоді один одвів другого трохи вбік і шепнув йому:
— Слухай, це хлоп’я — справжній скарб для нас! Давай купимо його — будемо показувати по великих містах за гроші.
Підійшли вони до селянина й кажуть:
— Продай нам цього малючка, йому в нас добре житиметься.
— Ні,— відповів батько,— це мій любий синочок, я не продам його ні за які гроші в світі.
А Мізинчик, почувши, що його хочуть купити, виліз по одежі на плече батькові й шепоче йому на вухо:
— Тату, віддай мене їм, я все одно вернуся до вас.
І батько продав його тим двом незнайомцям за добрі гроші.
— Де тебе посадити? — запитали вони малого.
— Посадіть мене собі на бриль, там я гулятиму собі та довкола поглядатиму. Я не впаду відтіль, не бійтесь.
Так вони й зробили. Мізинчик попрощався з батьком, і рушили в дорогу. Йшли вони, йшли, поки стало в полі вечоріти, а тоді хлоп’я і каже тим людям:
— Зсадіть мене на землю, мені треба надвір.
— Е, залишайся там,— відказав той, на чийому брилі він сидів.— Нічого мені не станеться. Адже буває, що й пташка на бриль капку впустить.
— Ні,— сказав Мізинчик,— так не годиться, я знаю. Зсадіть мене швиденько додолу.
Тоді чоловік зняв з голови бриля і посадив малятко на полі край дороги. А воно стрибнуло поміж груддям сюди-туди, знайшло мишачу нірку і шасть у неї.
— Бувайте здорові, панове, йдіть тепер додому без мене! — гукнуло воно й засміялося.
Ті підбігли до нірки, почали штрикати в неї паличкою, та дарма: Мізинчик залазив усе глибше й глибше, і коли вже зовсім смерклося, мусили чужинці, сердиті, з порожніми гаманцями, йти додому без нього.
А Мізинчик, як помітив, що ті вже пішли, видряпався з нірки. «В полі вже темно,— подумав він,— і поночі йти страшно, ще в’язи скручу або ногу зламаю». На щастя, поблукавши трохи, незабаром він знайшов порожню равликову шкаралупку.
— От добре,— сказав малюк,— маю де спокійно переночувати,—і вліз туди.
Тільки був задрімав, аж чує — йдуть якісь двоє, і один каже:
— Як би це нам у багатого попа гроші вкрасти?
— Я вас навчу! — гукнув Мізинчик.
— Що це? — перелякався злодій.— Чи не причулося мені? Наче хтось озвався!
Обидва стали й прислухались. А Мізинчик до них знову:
— Візьміть мене з собою, я вам поможу!
— А де ж ти?
— Шукайте на землі, де чуєте голос,— відповів він.
Нарешті злодії знайшли його і підняли.
— Ах ти ж, горобчику, як же ти нам поможеш? — запитали вони.
— А так,— відказав він.— Я пролізу між гратами до попівської комори і подаватиму вам надвір усе, що захочете.
— Гаразд,— сказали вони,— побачимо, що з цього вийде.
Ось прийшли до попівського дому, Мізинчик заліз до комори та як закричить на все горло:
— Чи ви хочете забрати все, що тут є?
Злодії полякалися і кажуть тихенько:
— Та не кричи так, а то почують!
Але Мізинчик, ніби не зрозумів, кричить знову:
— Ну що вам подавати? Все, що тут є?
Той крик розбудив наймичку, що спала в комірчині. Вона підвелася в ліжку й стала прислухатися. А злодії з переляку відбігли далеченько, та скоро оговталися. Вони подумали: «Це малюк хоче нас подражнити». Вернулися і шепочуть йому:
— Годі жартувати, подавай, що там є.
Та Мізинчик знову закричав, скільки було голосу:
— Я вам усе подам, тільки руки наставляйте!
Тепер наймичка розчула все як слід, схопилася з ліжка та до дверей. Злодії дременули навтікача, наче за ними сто вовків гналось, а наймичка, нікого не побачивши, пішла засвітити світло. Поки вона вернулась із свічкою, Мізинчик вибрався непомітно з комори й шмигнув у повітку на сіно. А наймичка обшукала всі закутки і, не знайшовши нікого, лягла знову спати, певна, що це їй просто примарилось.
Тим часом Мізинчик, умостившись гарненько в сіні, вирішив поспати до ранку, а тоді вже вернутися додому, до тата й мами. Але йому судилося ще натерпітись біди. Авжеж! Чимало є на світі горя й лиха!
Коли розвиднілось, наймичка встала нагодувати худобу. Найперше вона пішла в повітку, взяла оберемок сіна, а з сіном захопила й бідного Мізинчика.
Він так міцно спав, що й не чув, як його несли з сіном, і прокинувся лише тоді, коли опинився у роті в корови.
— Ой лихо! — перелякано скрикнув Мізинчик.— Як же я потрапив у цю дивну сукновальню? — Але швидко здогадався, де він, і став берегтися, щоб не потрапити корові в зуби, бо тоді пропав би.
Нарешті йому пощастило якось прослизнути разом із пережованим сіном у шлунок корови.
— У цій кімнаті забули зробити віконце,— сказав він,— сюди й сонечко не заглядає, і світла не засвітиш.
І взагалі помешкання Мізинчику не сподобалось, а тут іще в двері напихалося дедалі більше сіна, і бідоласі стало вже зовсім тісно. Нарешті його взяв страх, і він почав щосили кричати:
— Досить мені сіна! Досить мені сіна!
А наймичка саме доїла корову. Почувши, що хтось кричить, а не видно нікого, та ще й кричить тим самим голосом, що й уночі кричало, вона так злякалася, що впала з ослінчика й розлила молоко. А тоді схопилась і щодуху побігла до господаря, репетуючи:
— Ой лишенько, панотче, наша корова заговорила!
— Чи ти не з’їхала з глузду? — мовив піп, а проте сам пішов до хліва подивитися, що там таке сталося.
Та ледве він ступив на поріг, як Мізинчик закричав знову:
— Досить мені сіна! Досить мені сіна!
Тепер уже й сам піп злякався — подумав, що в корову вселився злий дух, а тому звелів її зарізати.
Корову зарізали, а шлунок, де сидів Мізинчик, викинули на смітник.
Мізинчик добре намучився, шукаючи виходу, та коли врешті йому пощастило вистромити голову, його спіткало нове лихо: біг мимо голодний вовк, ухопив шлунок і враз проковтнув ЙОГ.О.
Але Мізинчик і тут не розгубився. «Нічого,— подумав він,— якось до мовлюся з вовком». І гукнув з вовчого черева: > *
— Вовчику любенький, я знаю одне місце, де тобі можна добряче поживитись!
— А де ж це? — спитав вовк.
— В отакій і отакій хаті, там є і пироги, й сало, й ковбаса, їж, хоч лусни, тільки треба залізти крізь дірку, в яку помиї виливають.
І точнісінько описав вовкові батькову хату.
Вовка не треба було вмовляти: тієї ж ночі проліз він діркою на кухню, тоді до комори і нажерся так, що мало не луснув. Тоді хотів утекти, але від їжі боки йому так розперло, що він уже не міг пролізти назад тим самим лазом.
Цього й сподівався Мізинчик. Одразу він зчинив страшенний галас у вовчому череві.
— Ану замовкни! — крикнув вовк.— А то людей побудиш!
— Еге, ти нажерся, то хай і я повеселюся,— відповів Мізинчик і знову зарепетував щосили.
Від галасу прокинулися батько й мати, прибігли до комори і зазирнули в щілину. Як побачили вони, що там вовчисько, то батько побіг одразу по сокиру, а мати по косу.
— Стань за мною,— сказав батько матері, увійшовши до комори,— коли я його рубону і не вб’ю, ти косою розпанахай йому черево.
Почув Мізинчик батьків голос і гукнув:
— Таточку, це я тут, я у вовчому череві!
Батько як почув, то страшенно зрадів:
— Слава богу, наша люба дитина знайшлась.
І він звелів жінці поставити косу, щоб не поранити синка. А тоді замахнувся та як рубоне вовка по голові — так той і покотився.
Потім принесли ножа й ножиці, розпороли вовкові черево і витягли малюка.
— Ох синочку наш дорогенький,— сказав батько,— як же ми з матінкою потерпали за тебе!
— Еге, таточку, і я чимало набрався лиха в світі. Добре, хоч зараз на вільне повітря потрапив.
— А де ж ти досі тинявся?
— Ох, татусик, побував я і в мишачій норі, і в коров’ячому шлункові, і в вовчому череві. Тепер я від вас нікуди й на крок не ступлю.
— А ми більш не продамо тебе ні за які скарби в світі,— сказали батько й мати, цілуючи й пригортаючи свого любого Мізинчика.
Дали йому їсти й пити і справили нове вбрання, бо старе геть зносилося в мандрах.
ШІСТЬ ЛЕБЕДІВ
Один король поїхав якось у велику пущу на полювання, угледів звіра і так швидко погнався за ним, що всі ловчі повідставали.
Як стало вечоріти, король зупинився і, озирнувшись на всі боки, побачив, що заблукав. І хоч як пильно шукав він дороги з лісу, та не знайшов.
Коли бачить — іде назустріч йому баба, стара-престара, аж голова в неї трясеться. То була відьма.
— Бабусенько,— звернувся король до неї,— чи не покажеш ти мені дороги, щоб вибратися з цього лісу?
— Чом ні, ваша королівська величносте,— відповіла баба,— можу, тільки з однією умовою. Якщо ви її не виконаєте, то ніколи не вийдете з цього лісу й помрете тут з голоду.
— А що ж це за умова? — спитав король.
— Є в мене донька,— мовила стара,— і така красуня, що й у світі кращої не знайти. Вона якраз годиться вам за дружину. Як зводите зробити її королевою, я вам покажу дорогу з лісу.
Король був такий наляканий, що погодився на ту умову. Стара повела його до своєї хижі, де біля припічка сиділа донька. Дівчина зустріла короля так, ніби давно його чекала. Король побачив, що вона таки справді дуже вродлива. А проте дівчина йому не сподобалась, і він не міг дивитися на неї без таємного жаху. Король посадив дівчину на коня, стара показала їм дорогу, і вони щасливо прибули до королівського палацу, де незабаром і справили пишне весілля.
Король був уже раз одружений, від першої дружини мав семеро дітей — шість хлопчиків і сьому дівчинку — й любив їх понад усе на світі. Отож, боячись, щоб мачуха не заподіяла їм якого лиха, він одвіз їх до відлюдного замку, схованого серед густого лісу. Замок стояв у такому потаємному місці, і шлях до нього так важко було знайти, що й сам король не втрапив би туди, якби одна чарівниця не подарувала йому клубок чарівної пряжі. Досить було кинути той клубок перед себе, як він сам розмотувався і показував дорогу.
Одначе король так часто навідувався до своїх любих діток, що королева нарешті звернула увагу на його від’їзди і зацікавилась, що ж він робить сам у лісі. Вона не пошкодувала грошей для своїх прислужників, і ті виказали їй таємницю й розповіли про клубок, що тільки й міг допровадити до лісового замку.
Відтоді вона не мала спокою, не могла собі місця знайти, поки не дошукалася, де король ховає той клубок. Тоді пошила маленькі сорочечки з білого шовку, а що від матері навчилася чаклунства, то позашивала в них чари. І коли одного разу король поїхав на лови, вона взяла ці сорочечки й пішла в ліс, а клубочок показував їй дорогу до замку. Діти, побачивши здалеку, що хтось іде, подумали, що то їхній любий татусь, зраділи й вибігли назустріч. А мачуха хутенько надягла на кожного сорочечку, і вони одразу обернулися в лебедів, знялися високо над лісом і полетіли.
Королева вернулася додому задоволена, що позбулася пасинків. Але дівчинка не вибігла з братами її зустрічати, і королева цього не знала.
Другого дня король пішов навідатись до своїх дітей, та не знайшов нікого, крім дочки.
— А де ж твої братики? — запитав він.
— Ах, любий таточку,— відповіла вона,— їх нема, вони полетіли й залишили мене саму,— і далі розповіла йому, що вона зі свого віконця бачила, як її брати полетіли над лісом лебедями, і показала йому те пір’ячко, що лебеді погубили, а вона позбирала. Зажурився король, але йому й на думку не спало, що то королева вчинила такий злочин, і, боячись, щоб не сталося такого лиха й з донькою, хотів забрати її з собою. Але дівчинка зі страху перед мачухою попросила батька, щоб ще хоч на цю ніч залишив її в лісовому замку.
Бідне дівча думало: «Недовго я тут буду, піду шукати своїх братів».
І коли настала ніч, королівна втекла і подалась просто в пущу.
Йшла вона, йшла цілу ніч і цілий день, поки здолала її втома. Коли гляне — перед нею хатинка. Вона ввійшла туди й бачить: стоять у комірчині шість ліжечок. Проте на жодне вона не посміла лягти, а залізла під одне і лягла там на тверду долівку, щоб переночувати. А коли стало заходити сонце, вона почула якийсь шурхіт і побачила, як у вікно влетіли шість лебедів. Вони посідали на землю, почали дмухати один на одного і дмухали доти, поки поздували геть усе пір’я, а їхня лебедина шкура спала з них, мов сорочка. Дівчина глянула на них, упізнала своїх братів, страшенно зраділа і вилізла з-під ліжка. Брати, побачивши її, пораділи й собі.
Але недовго тривала їхня радість.
— Тобі не можна лишатися тут,— сказали вони сестрі,— це розбійницьке кубло. Як розбійники повернуться й застануть тебе тут, то вб’ють.
— А хіба ви не зможете мене оборонити? — спитала сестричка.
— Ні,— відповіли вони,— ми можемо щовечора скидати лебедину шкуру й приймати людську подобу тільки на чверть години, а тоді знову мусимо лебедями стати.
Сестра заплакала й сказала:
— А чи не можу я вас якось розчаклувати?
— Ой, ні,— відповіли вони,— надто важко це зробити. Тобі треба цілих шість років не промовити й слова, не засміятися ні разу і за той час пошити для нас із айстр шість сорочок. А як ти зрониш хоч одне слово, то все піде намарне.
Поки брати це розповіли, минуло чверть години; вони знову перекинулися в лебедів і вилетіли у вікно.
А дівчина твердо вирішила врятувати братів, хоч би навіть довелося за це й головою накласти. Вона негайно покинула розбійницьку хатину, пішла в пущу, вилізла на дерево і там переночувала. Другого дня вранці вона вийшла з лісу, назбирала айстр, вилізла на дерево і почала шити. Говорити їй не було з ким, а сміятися вона не мала охоти. Отож вона тільки сиділа й шила. Так минуло чимало часу, і сталось, що король тієї країни поїхав на лови в ліс, і королівські ловчі натрапили на дерево, де сиділа дівчина. Вони гукнули до неї.
— Хто ти така?
Та вона нічого не відповідала.
— Спустися до нас,— мовили вони,— ми тобі нічого лихого не зробимо.
Вона тільки головою похитала.
Коли вони почали й далі допитуватися, вона кинула їм своє золоте намисто, думаючи, що вони цим задовольняться. Але вони не відчепилися від неї. Тоді вона кинула їм свій пояс, а як і це не допомогло — ще й підв’язки від панчіх, а потім поскидала все, що мала, зосталася у самій сорочці. Та мисливці й тепер не облишили дівчини, а полізли на дерево, зняли її й привели до короля. Король запитав:
— Хто ти така? Що ти робиш на дереві?
Але вона не відповіла. Він питав її всіма мовами, які тільки знав, та дівчина зоставалася німа, наче риба. Проте вона була така гарна, що зворушила його серце, і він палко її покохав.
Король угорнув дівчину в свій плащ, посадив на коня і привіз до палацу. Там звелів одягти її в розкішні шати, і її краса засяяла, як ясний день, але й тоді вона не зронила жодного слова. Король посадовив її за стіл поруч себе, і її скромність та лагідність так йому сподобалися, що він сказав:
— Одружуся тільки з нею і нікого в світі більш не хочу.
І за кілька днів по тому справді одружився з нею.
Але король мав лиху матір; вона була незадоволена цим шлюбом і зненавиділа молоду королеву. Вона сказала:
— Хто її знає, звідкіля ця дівка взялася. Хіба це королева, що й слова не вимовить? Вона не гідна бути королевою.
Минув рік, і, коли молода королева породила першу дитину, стара вночі вкрала немовлятко, намазала молодій губи кров’ю й сказала королю, що його дружина людожерка. Король не повірив матері й наказав, щоб ніхто не смів учинити ніякого зла дружині.
А королева ні на що не зважала, все сиділа та шила сорочки.
Коли вона знову народила дитя, підступна свекруха зробила те саме. Але король і цього разу не повірив материним словам, лише сказав:
— Вона така скромна й добра, що не могла цього вчинити. Якби вона могла говорити і виправдовуватись сама, то невинність її вийшла б на яв.
Та коли і втретє стара вкрала немовлятко й наговорила на королеву, що й словом не могла виправдатися, то король хоч-не-хоч мусив її віддати до суду. А судді присудили спалити її на вогні живою.
Настав день, коли мали виконати вирок, а того дня саме кінчалися шість років, протягом яких вона не сміла ні говорити, ні сміятись, бо тільки так могла врятувати своїх любих братів від злих чарів. П’ять сорочок були вже готові, лише в останньої бракувало лівого рукава.
Повели її на страту, а вона взяла сорочки на руку і, ставши вгорі на стосі дров, що їх мали ось-ось підпалити, глянула довкола себе й бачить — летять до неї шестеро лебедів. І зрозуміла, що рятунок близько, і серце її забилося з радощів.
Лебеді спустилися й сіли навколо неї, а вона швиденько накинула на них сорочки. Ту ж мить з усіх лебедів поспадала лебедина шкура, перед нею стали її брати в людській подобі, гарні, здорові. Тільки в найменшого не було лівої руки, а замість неї він мав на спині лебедине крило. Брати стали обійматися та цілуватися, а королева підійшла до короля, що стояв, мов громом уражений, і сказала:
— Любий чоловіче, тепер я можу говорити і скажу тобі всю правду. І вона розповіла королю, як обманювала його стара мати, як вона вкрала в неї й сховала трійко дітей.
Король безтямно зрадів, коли діток привели до нього. Лиху свекруху спалили на вогні, а король і королева з шістьма її братами жили довгі роки у щасті й згоді.
ЗАЧАРОВАНА КРАСУНЯ
Давно, давно колись жили собі король і королева, і не було в ни» дітей. Щодня вони бідкалися:
— Ах, якби нам дитинку! Але дітей не було та й не було!
І ось одного разу королева купалась, а з води вилазить жаба і каже до неї людським голосом:
— Твоє бажання справдиться. Не мине й року, як буде в тебе донечка.
І сталося так, як сказала жаба: королева народила дівчинку, та таку вже гарну, що король нетямився з радощів і справив пишний бенкет. На родини він запросив не тільки родичів, друзів, знайомих, а й чарівниць, щоб вони були прихильні до дитини.
В його королівстві жило їх тринадцять, а золотих тарілок, на яких їм мали подавати страву, було в короля тільки дванадцять, отже одна чарівниця мусила зостатися дома.
Бенкет був надзвичайно пишний, а наприкінці чарівниці стали обдаровувати дитину чудесними дарунками: одна дала їй доброчесність, друга — красу, третя — багатство — одне слово, дівчинка дістала все, чого тільки в світі можна забажати.
Коли одинадцята сказала свої побажання, раптом увійшла тринадцята. Вона хотіла помститися за те, що її не запросили, і, ні з ким не привітавшись, навіть не глянувши ні на кого, сказала на весь голос таке:
— Як дійде королівна п’ятнадцяти років, то вколеться веретеном і помре.
І, ні словечка більше не промовивши, лиха чарівниця пішла геть.
Всі полякались. Тоді виступила дванадцята, котра ще не висловила свого побажання. І хоч зовсім знешкодити злі чари було їй не до снаги, проте вона могла пом’якшити їх, а тому сказала:
— Хай королівну спіткає не смерть, а тільки глибокий столітній сон. Король, щиро бажаючи вберегти любу дитину від нещастя, видав наказ: спалити всі веретена в цілому королівстві.
А побажання всіх інших чарівниць цілком справдилися. Бо королівна росла така прекрасна, цнотлива, привітна і розумна, що була кожному люба, хто тільки гляне на неї.
І ось того дня, коли їй сповнилося п’ятнадцять років, трапилось так, що короля й королеви не було вдома, і королівна залишилась самісінька. От вона й почала ходити скрізь та обдивлятися палац. Обдивилася всі кімнати й покої і нарешті прийшла до однієї вежі. Почала вона підійматися вгору крученими сходами, аж бачить — перед нею невеличкі двері. В замку стримить іржавий ключ. Вона повернула ключ, двері відчинилися, а там у невеличкій комірчині сидить якась бабуся з веретеном і жваво пряде кужіль.
— Добридень, бабусю,— привіталася королівна,— що це ви робите?
— Пряду,— відповіла стара і кивнула головою.
— А що це у вас в руках, що так весело крутиться? — запитала королівна, взяла в руки веретено і хотіла спробувати й собі прясти.
Та ледве торкнулась вона веретена, як справдилися лихі слова чарівниці: королівна вколола собі палець. Вмить вона впала на ліжко, що там стояло, і оповив її глибокий сон. Цей сон охопив і весь замок. Король і королева, які щойно вернулися і ввійшли до зали, раптом заснули, а разом із ними всі придворні та челядь. Поснули й коні в стайнях, і пси на подвір’ї, і голуби на даху, і мухи на стінах, навіть вогонь, що горів у печі, заснув, а печеня перестала шкварчати. Кухар, який хотів був смикнути кухарчука за чуба, щоб не ловив гав, пустив його й заснув. Вітер ущух, і на деревах перед замком не ворухнувся більш жоден листочок.
А навкруги почав розростатися терен — що рік, то вище, і нарешті виріс такий високий, що закрив собою цілий палац, навіть прапора на даху не видно було.
І пішла по країні поголоска про зачаровану красуню, бо так прозвали королівну, і час од часу різні королевичі намагались пробитися до палацу крізь терновий живопліт, але ніяк не могли, бо терни так міцно сплелися, наче мали руки, і не пускали юнаків. Ті зависали на колючках і вмирали лютою смертю.
Так минуло багато, багато років. І ось приїхав у цю країну ще один королевич і почув, як старий дід розповідає про тернову огорожу, що за нею буцімто стоїть палац, а в палаці спить прекрасна королівна і з нею разом сплять король і королева і всі придворні та челядь. Дід чув ще від свого діда, що приїздило багато королевичів і хотіли продертися крізь терни, та не могли — гинули, зависнувши на колючках.
Тоді юнак мовив:
— Я нічого не боюсь, крізь терни продерусь і зачаровану красуню побачу.
Добрий дід хотів відрадити його, та королевич не послухався.
