БРАТИК І СЕСТРИЧКА
Узяв братик свою сестричку за руку та й каже:
— Відколи матуся наша вмерла, ми не маємо просвітлої години: мачуха щодня б’є нас, а як підійдемо до неї, то тільки й дивиться, як би стусонути ногою. А їмо ми самі черстві скоринки. Цуценяті і то краще живеться, бо йому вона інколи смачніший шматок кине під стіл. Якби про це дізналася наша мати!.. Краще ходімо разом у світ.
І пішли вони з дому через луки, поля, кам’яні гори і йшли цілий день. А коли почав накрапати дощ, сестричка сказала:
— Це і небо, й наші серця разом плачуть!
Надвечір прибрели вони у великий ліс такі потомлені від горя, голоду та довгої дороги, що залізли в дупло товстенного дерева й поснули.
Другого дня вранці, коли вони прокинулись, сонце вже височенько стояло в небі й гріло їх, заглядаючи в дупло. Братик, і каже:
— Сестричко, мені дуже хочеться пити. Якби я знав, де тут криничка, то пішов би напитись. Мені здається, наче струмочок дзюркотить поблизу.
Братик підвівся, взяв сестричку за руку, і пішли вони шукати криниці. А їхня зла мачуха була відьма і добре бачила, як діти пішли з хати. От вона й пішла за ними назирці, як це вміють відьми, і заворожила всі кринички в лісі.
Отож коли вони знайшли одне джерельце, з якого вода срібним струмочком стрибала по камінцях, то братик хотів напитись, але сестричка почула, як струмочок дзюркотить-промовляє:
— Хто з мене нап’ється, той у тигра обернеться, хто з мене нап’ється, той у тигра обернеться!
Тоді сестричка скрикнула:
— Братику мій милий, не пий водиці з цієї криниці, бо диким звіром станеш і розірвеш мене!
Братик не став пити, хоч дуже йому хотілось, і сказав:
— Що ж, терпітиму до другого джерельця.
Знайшли вони другу криницю, а сестричка й чує, як вона промовляє:
— Хто з мене нап’ється, той у вовка обернеться. Знову скрикнула сестричка:
— Братику мій любий, не пий водички з цієї кринички, бо вовком станеш і з’їси мене!
Братик і на цей раз послухався і сказав:
— Я потерплю ще до другого джерельця, але тоді вже що хоч кажи, а я нап’юсь, бо вмираю від спраги.
Коли вони прийшли до третього джерельця, сестричка почула, як воно дзюркоче-жебонить:
— Хто з мене нап’ється, той у козлика обернеться. Хто з мене на п’ється, той у козлика обернеться!
Ось вона й каже до братика:
— Братику мій рідненький, не пий водиці з цієї криниці, бо в козлика обернешся і втечеш од мене.
Але братик не витерпів, припав до джерельця і почав пити. Та щойно перші краплини змочили йому губи, як він раптом став диким козликом.
Заплакала сестричка над своїм бідним зачарованим братиком, і козлик також гірко заплакав.
Нарешті дівчинка сказала:
— Не журися, милий козлику, я ніколи тебе не покину.
Зняла вона золоту підв’язку з однієї панчохи і пов’язала її козликові на шию. Потім нарвала міцної осоки, сплела м’якого мотузочка, прив’язала до нашийника і повела козлика з собою все далі й далі в глибокий ліс. Довго-довго йшли вони так і прийшли нарешті до маленької хатинки. Заглянула дівчинка в хижу, побачила, що там нема нікого, і подумала: «Отут ми зостанемось і будемо жити». Назбирала вона козликові м’якого листя й моху на постіль і щоранку ходила по коріння, по ягоди та горіхи, а для козлика приносила м’якої травиці, годувала його з рук. Він був радий і весело стрибав навколо неї. Ввечері, натомившись, сестричка лягала біля козлика, клала голівку на його спину, що була їй за подушку, і солодко засинала. І якби братик мав людську подобу, то кращого щастя їм годі й бажати!
Так і жили вони довгенько, хоч і самотні були в цій дикій пущі. Але трапилося раз, що король тієї країни спорядив у цьому лісі великі лови. Заграли сурми, загавкали мисливські пси, залунали в лісі веселі ловецькі покрики. Почув козлик ті покрики, і йому враз забажалося побувати на полюванні.
— Ох,— благав він сестричку,— пусти мене на лови, бо не витерплю довше.
І доти просив її, поки сестричка згодилась.
— Та гляди мені,— сказала вона,— ввечері вертайся додому. Двері будуть замкнені від буйних мисливців, а ти, щоб я тебе впізнала, постукаєш і скажеш: «Сестричко, впусти мене»,— бо як не скажеш, то не відчиню дверей.
Вискочив козлик надвір, і так уже було йому весело на вільному повітрі, що й не сказати! А король та його мисливці як побачили гарного козлика, так і подалися за ним, але не могли його наздогнати. Уже здавалося їм, що ось-ось упіймають, а він стрибнув у кущі, і тільки його й бачили.
А як стемніло, козлик прибіг до хатини, постукав і сказав:
— Сестричко, впусти мене!
Маленькі двері відчинились, він ускочив до хати і цілу ніч спочивав собі на м’якій постільці.
Другого ранку лови почалися знову, і козлик, зачувши ловецьку сурму та покрики мисливців, занепокоївся і знову почав благати:
— Сестричко, відчини мені, пусти мене в ліс! Сестричка відчинила двері й сказала:
— Йди, але ввечері мусиш тут бути і не забудь сказати так, як домовились.
Як побачив знову король зі своїми ловчими козлика із золотою стьожкою на шиї, так і погнали коней за ним, але козлик був надто прудкий і спритний. Гонитва тривала цілий день, і лише надвечір мисливці оточили козлика, а один стрілець навіть улучив йому в ногу, аж він закульгав і ледве добіг додому. А інший мисливець дійшов назирці за ним до самої хати та й почув, як козлик гукнув: «Сестричко, впусти мене»,— і бачив, як двері відчинилися, а потім знову зачинились.
Мисливець гарненько все те запам’ятав, пішов мерщій до короля і розповів йому, що бачив і що чув. Тоді король сказав:
— Завтра ще раз поїдемо на полювання.
А сестричка страшенно злякалась, як побачила, що її козлика поранено. Вона змила кров, приклала цілющого зілля до рани й сказала:
— Лягай на свою постільку, милий козлику, та скоріше видужуй.
А рана була така невеличка, що до ранку вже й знаку не стало. І коли козлик почув у лісі гомін веселих ловів, то сказав:
— Не можу витерпіти, я мушу там бути. Не бійся, сестричко, не так легко мене спіймати.
Сестричка заплакала й відказала:
— Тепер тебе таки вб’ють, а я зостанусь сама в цьому лісі, і в усьому світі не буде в мене нікого рідного. Не пущу я тебе.
— Я вмру тоді від журби,— відповів козлик.— Коли чую мисливський ріг, ноги в мене мов самі стрибають.
Нічого не могла вдіяти сестричка. Згнітивши серце, відчинила вона двері, і козлик жваво й весело вискочив у ліс. Побачивши його, король звелів своїм ловчим:
— Полюйте на нього цілий день, аж поки смеркне, тільки не зробіть йому ніякої кривди.
А як сонце зайшло, король сказав до того мисливця:
— Ну, веди мене, покажи лісову хатинку.
А опинившись біля дверей, постукав і сказав:
— Сестричко, впусти мене.
Двері відчинились, і король увійшов до хати, а там угледів дівчину, та таку гарну, що кращої ніколи й не бачив. Дівчина злякалась, що то не її козлик, а чоловік із золотою короною на голові. Але король ласкаво подивився на неї, взяв за руку і мовив:
— Хочеш піти зі мною в мій палац і мені любою дружиною бути?
— Ох, як не хотіти,— відповіла дівчина,— тільки й козлика візьмемо.
Тоді король сказав:
— Гаразд, і він буде з тобою довіку і всього матиме вдосталь. Тим часом прибіг і козлик. Взяла його сестричка за м’який мотузочок з осоки і повела з лісової хатини.
Узяв король красуню-дівчину до себе на коня і повіз у свій палац. Там справили вони пишне весілля. Дівчина стала королевою, і король жив з нею довго й щасливо. Козлика доглядали й годували, і він весело стрибав у королівському саду.
А зла мачуха, що через неї братик із сестричкою пішли поневірятися в світ, думала, що не інакше як дівчинку вовки роздерли, а братика, який обернувся на козлика, мисливці вбили. Та, почувши, які вони щасливі і як їм добре живеться, запалилася відьма заздрістю й злістю і відтоді вже не мала спокою, В неї тільки й думки було, як сестричку з братиком занапастити.
А її рідна дочка, що була бридка, як опудало, ще й одноока до того, раз у раз докоряла їй:
— Це мені треба було стати королевою, а не їй!
— Та стривай лишень,— заспокоювала дочку стара,— настане час, і все буде гаразд.
І ось настав час, і в королеви знайшовся гарний хлопчик, а король саме був на полюванні. Стара чаклунка перекинулася в королевину прислужницю, увійшла до покоїв, де лежала хвора королева, і сказала їй:
— Ходімо, купіль готова, вам треба скупатися й свіжих сил набратися, ходімо швидше, бо вода прохолоне.
Її донька також була з нею; разом вони віднесли недужу королеву і поклали в купіль. Потім замкнули двері і повтікали. А в кімнаті, де стояла купіль, натопили так, як у пеклі, щоб прекрасна королева швидко задихнулася.
Скоївши таке діло, стара чаклунка натягла своїй дочці на голову чепчик і поклала в ліжко замість королеви. Вона зробила й саму її схожою на королеву, лише другого ока не могла їй дати.
А щоб король нічого не помітив, наказала їй лягти на той бік, де не було ока.
Коли ввечері повернувся король додому і почув, що в нього народився синок, то дуже зрадів і хотів піти до ліжка своєї любої дружини, побачити, що вона робить. А стара відьма раптом гукнула:
— Ой, стійте, не відгортайте заслони, королева не може дивитись на світло, їй потрібен спокій.
Король повернувся назад, не знаючи, що в ліжку лежить несправжня королева.
Та опівночі, коли всі спали, нянька, що самотньо сиділа біля колиски в дитячій кімнаті, не змикаючи очей, раптом побачила, як тихенько відчинилися двері і ввійшла справжня королева. Вона взяла на руки дитину й почала її годувати.
Потім підбила подушку, поклала дитину в колиску, вкрила покри-вальцем. Не забула вона й козлика, пішла в куточок, де той спав, і погладила його по спині. А потім тихо-тихесенько вийшла.
Нянька другого дня вранці спитала сторожу, чи не заходив хто вночі до замку. Але вони відповіли:
— Ні, ми не бачили нікого.
Довго приходила королева отак щоночі і ні разу не промовила й слова. Нянька щоразу бачила її, але боялася розповідати про це. Минуло скількись часу, аж ось однієї ночі королева заговорила:
— Ах, що буде з вами, козлику й любий мій сину? Ще двічі прийду, а тоді вас назавжди покину!
Нянька не озвалась і словом, та коли королева зникла, вона пішла до короля і все йому розповіла. Тоді король сказав:
— Лишенько, що ж це таке? Цю ніч прийду сам посидіти біля дитини.
Ввечері він прийшов до кімнати, а опівночі з’явилась королева і промовила:
— Що буде з вами, козлику й любий мій сину? Іще раз прийду, а тоді вас назавжди покину.
Вона нагодувала дитину, як то звичайно робила, а потім зникла. Король не наважився до неї заговорити, але вартував і другої ночі. А цього разу королева промовила:
— Що буде з вами, козлику й любий мій сину? Це ж я востаннє прийшла, а тепер вас назавжди покину.
Тоді король не міг уже стриматися, прискочив до неї і сказав:
— Ти ж моя люба дружина!
І королева відповіла:
— Так, я твоя люба дружина.
І ту ж мить вона вернулася знову до життя, стала свіжа, рум’яна та здорова. А потім розповіла королю про страшне лиходійство, яке вчинили над нею зла відьма та її дочка.
Король звелів обох віддати до суду, і суд присудив їх до такої кари: дочку вигнали в ліс, де її роздерли дикі звірі, а відьму вкинуто у вогонь, і вона загинула лютою смертю.
Коли відьма згоріла на попіл, козлик знову обернувся в людину.
Сестриця з братиком стали жити разом і жили щасливо до самої смерті.
ГЕНЗЕЛЬ І ГРЕТЕЛЬ
Жив біля дрімучого лісу один убогий дроворуб із жінкою. І було в нього двійко діток: хлопчик Гензель і дівчинка Гретель. Жили вони весь час надголодь, а коли стала в тій країні велика дорожнеча, дроворуб не міг уже заробити навіть на шматок хліба.
Якось уночі він довго, крутився в ліжку й зітхав, бо журливі думки обсіли йому голову. Нарешті він глибоко зітхнув і сказав до жінки:
— Що ж тепер із нами буде? Як діток прогодувати, коли нам самим-їсти нічого?
— Знаєш що, чоловіче,—відповіла жінка.— Заведімо завтра вранці дітей у найгустіші хащі. Там розкладемо їм вогнище, дамо по скибці хліба, самі підемо на роботу. Додому вони не втраплять, і так ми їх позбудемося.
— Ні, жінко,— мовив чоловік,— щоб я своїх діток самих у лісі покинув? Таж прийдуть дикі звірі і їх роздеруть.
— Ну й дурний! — гукнула жінка.— Тоді ми всі четверо помремо з голоду, і тобі тільки й роботи буде, що стругати дошки на труни.
І гризла його доти, поки він згодився,
— А все ж таки жаль мені моїх бідних діток,— сказав батько.
А обоє діток з голоду також не могли заснути і чули все, що казала їхня мачуха батькові.
Гретель заплакала гіркими слізьми й шепнула братові:
— Тепер ми пропали!
— Цить, сестро, не журися,— сказав Гензель,— якось дамо собі раду.
Коли старі заснули, він устав, одягся, відчинив тихенько двері й вислизнув надвір. А надворі було місячно, хоч голки збирай. Скрізь навколо хати у місячному сяйві блищали білі кремінці, наче срібні таляри. Гензель назбирав їх повні кишені, потім вернувся до хати і каже до сестри:
— Тепер не журися, сестричко, спокійно спи,— а тоді й сам ліг.
Вранці, щойно стало розвиднятися, жінка почала будити дітей:
А вставайте вже, ледацюги, бо підемо в ліс по дрова. Потім дала їм по скибочці хліба й сказала:
— Оце вам на обід, а як з’їсте до обіду, то більш нічого не дістанете.
Гретель сховала хліб під фартушок, бо кишені в Гензеля були повні каміння, а потім усі разом пішли до лісу.
Пройшли вони трохи, Гензель став і озирнувся на хату. І робив так раз у раз, аж батько нарешті спитав:
— Сину, що це ти ловиш гав та все озираєшся і відстаєш? Йди швидше.
— Ох, тату,— сказав Гензель,— я дивлюся на нашу білу кицю, вона он сидить на даху і ніби хоче сказати «прощавай».
А мачуха мовила:
— Дурню, то не кицька, а димар біліє, бо сонце зійшло і його освітило.
А Гензель і не думав дивитися на кицьку, він діставав із кишені білі кремінці й непомітно кидав їх один по одному на дорогу. Як зайшли вони глибоко в ліс, батько й каже:
— Тепер, діти, назбирайте дров, а я розкладу вогонь, щоб не було вам холодно.
Гензель і Гретель назбирали чималу купу хмизу, батько підпалив його, і коли полум’я знялося високо, мачуха сказала:
— Тепер сідайте біля вогню й спочивайте, а ми підемо в ліс рубати дрова. Як упораємося з роботою, то прийдемо й вас заберемо.
Гензель і Гретель посідали біля вогню, а як надійшла обідня година, з’їли по скибці хліба. Вони чули, як десь поблизу щось стукає, і думали собі, що то недалечко їхній батько рубає дрова.
Але насправді то не сокира стукала, а колодка, яку батько прив’язав до сухого дерева. Вітер гойдав колодку і гупав нею об стовбур.
Так Гензель і Гретель сиділи біля вогню довгенько і почали куняти від утоми, а потім міцно заснули. А коли прокинулись, то була давно вже темна ніч.
Гретель заплакала.
