— На город до колорадського жука. Вража личина доїдає бадилля.
— Зайшли б до мене, погомоніли б.
— Знаю я вас, куме Антоне. З вами тільки зачепись, то до вечора не відчепишся. Ви ж, звиняйте, од світа Божого брехун. Не дихнете, як якусь капость не втнете.
— Даремно ви так. Я хотів з вами спорожнить чарку, поки Оксана в магазині.
— Чарку можна було б спожить, але нема коли. Бо до вечора від картоплі залишаться самі цурпалки.
— А ще я хотів розказати вам, що сталося у Жмеринці.
— А що там скоїлось?
— Катастрофа. Такий жах, що аж чуб береться дротом і холоне всередині.
— То розказуйте хутенько.
— Хіба ми, куме, базарні баби, що будемо під тином чухати язики. Для того он є стіл під яблунею.
— Ну, пішли. Тільки на швидких конях, бо залишуся без картоплі.
— Звичайно.
Сіли. Кум Антон наповнив чарки:
— Заодно, щоб не гаяти час, покропімо в горлі. Не розмовляти ж насухо.
Випили.
— Ви кажете, куме, що я брехун, якого світ не бачив.
— Кажу. Так чисто брешете, що й віяти не треба.
— А тепер послухайте сюди. Ви Тараса Короїда знаєте?
— Знаю.
— І його корову знаєте?
— А хто ж її не знає. Б’ється, нема городу, де б вона не з’їла капусту, жере, наче не в себе, а молока дає, як коза. Не корова, а кара Господня.
— Так отож. Тарас попросив допомогти втелющити комусь те одоробло на базарі.
— І хоч одного дурня знайшли?
— Не дурня, а пристойного покупця. Я так розхвалив корову, що покупець заходився виймати з гаманця солідні гроші.
— Так чого ж не продали?
— Закомизився Тарас. Каже, ні за які гроші не продам таку сумирну, нешкідливу племінну корову, яка щодня дає по двоє відер молока. Де я потім таку куплю.
— Це ж треба так задурити людям голову.
— Я і штовхав Тараса під ребра, і наступав йому на ноги, а йому наче в голові перемкнуло… Випиймо, куме, ще по одній, бо скоро з’явиться Оксана…
Випили.
— Послухався б мене Тарас і мав би купу грошей, а так жінка вже доїдає йому печінку. От вам і брехун.
— Бо й брехун. Я через вас аж із Ясенівки тарабанив мішок господарського мила, ледве в мене не порвалися жижки, хоч його було повно у нашому сільмазі.
— Так то ж був жарт.
— Щастя ваше, що не застав вас тоді удома… Так заштукатурив би вам фасад, що рідна жінка не впізнала б…
— Не бурчіть, куме. Я вже не одним могоричем замолив перед вами свій гріх.
— Постривайте, ви ж мені обіцяли розказать про Жмеринку.
— Про яку?
— Про ту, до якої ходять електрички.
— Аякже, обіцяв.
— То розказуйте, що ж там стряслося.
— А дідько його знає, — знизав плечима Антон. — Треба ж було якось заманити вас у подвір’я…
