— Василько сипнув на мене піском, — рюмсаючи, скаржилась своєму таткові Оксанка.
— Хай би не штовхала мене, — розмазуючи на щоках сльози, хникав перед своїм татком Василько.
— Він перший почав.
— Це вона першою почала зі мною дрочитись.
— Нічого, я тебе, донечко, не дам скривдити, — заходився заспокоювати Оксанку її татко.
— Я не допущу, щоб мою дитину штурхали, — пригорнув до себе Василька його татко.
— Я розберуся з оцим чмо, якщо воно досі не виховало своє чадо.
— Це ж хто чмо? — нашорошився Васильків татко.
— Вже ж не я.
— Виходить, я? Ах ти ж, козел!
Лясь!
— То оце так? Отримуй здачу!
Трісь!
— Я тобі швидко вставлю клепки!
Лясь!
— Боюсь я тебе, як торішнього снігу!
Трісь!
— Я не для того вивів дитину надвір, щоб їй давали стусани!
Лясь!
— А я не для того, щоб їй засипали піском очі!
Трісь!
— Хамло!
Лясь!
— Від хамла чую!
Трісь!
У Оксанчиного татка розквашена губа. У Василькового — синець під оком.
— Ахламон!
Лясь!
— Бурмило!
Трісь!
Над подвір’ям летить пір’я, а в пісочниці мирно бавляться Оксанка і Василько.
— Ох, оці кумедні татки, — зітхнула Оксанка. — Чогось зчепилися, як два козлики на кладці…
— Краще б змайстрували гойдалку, — по-хазяйськи додав Василько.
