Друкувати
Наш начальник дуже любив розповідати своїм підлеглим анекдоти. Частенько, було, збере нас, і ми терпляче слухаємо. В більшості це нецікаві анекдоти з великою бородою, їх ми чули десятки разів. Та ледь він скаже кілька слів, як у залі лунає сміх. Дехто аж за живіт береться. А я не сміюсь. Чомусь мені не смішно.

 

Через деякий час один з моїх колег, який найдужче сміявся, опинився на вищій посаді. Інший теж досміявся до нового крісла заввідділом. Правою рукою начальника став третій. Тепер перед ними навіть на вулиці дехто знімає капелюха. А мене чомусь не помічають навіть на робочому місці. Я як сидів у своєму старенькому кріслі, так і сиджу. Дивляться на мене, як на недотепу.

 

Зараз починати сміятись мені уже пізно. Іду на пенсію. Раджу всім, поки не пізно, смійтесь побільше і погучніше з дотепів начальника. Навіть якщо і не смішно.

Рейтинг