— Я хочу, тату, намиста, — попросила старша.
— А мені привезіть перстень — сказала середуща.
Найменша мовчала.
— А тобі що, донечко? — спитав.
— Купіть білу ружу.
Поїхав тато на ярмарок. Дещо продав, дещо купив. Не пошкодував грошей на намисто й перстень. Але для найменшої не міг купити подарунок, бо білих руж ніхто не продавав. Вертався не вдоволений додому.
Сидить на возі, журиться, підійшла до нього якась бабка.
— Чому ти, чоловіче, такий сумний?
— Як не сумувати, коли найменша донечка просила, аби я купив їй білу ружу, а таких квіток на ярмарку немає.
Бабка сказала:
— Злізай з воза і ходи зі мною…
Повела його до брами й щезла. Брама в нього прийняла батіг і розчинилася нарозтвір. Він пройшов до другої. Та зняла із нього капелюх і теж розчинилася. За третьою брамою господар опинився перед чарівним квітником, якого ще не видів. Там цвіли білі ружі.
— Ти ба, яка краса! Ото втішиться моя донечка, — сказав собі чоловік. Нахилився і зірвав одну квітку. Але його схопило щось за руку й не пускає. Придивився добре, а то — якесь страховисько.
— Пусти руку, бо буде тобі погано!
— Не кричи, то не допоможе, — відповіло страховисько.
— Чого ти причепилося, як п’яний до плота?
— Будь розумний, — мовило страховисько. — Поклянись, що дівчина, для якої зірвав білу ружу, прийде завтра до мене. Інакше я не відпущу: буду вічно тримати тебе, а твоя донька через три дні помре.
Господар мусив погодитися:
— Клянуся, що прийде…
Страховисько відпустило руку. Чоловік поїхав додому, пороздавав дівчатам подарунки, а сам ходить ні живий ні мертвий. Як віддавати чудовиську найдорожчу донечку!
— Чого ви, тату, зажурилися? — питають доньки.
— Як мені не журитися, коли я поклявся, що найменша піде до страховиська, яке дало цю білу ружу.
— Я не боюся його, тату, їдьмо завтра ж, — сказала найменша.
Вранці господар повіз свою донечку до страшної брами. Вона сама розчинилася нарозтвір. Дівчина пішла до другої брами, а батько лишився на вулиці. Квітника вже не було, а лише сходи, що вели до прибраної кімнати. На середині був стіл з усякими стравами. Дівчина, хоча і зголодніла, не торкнулась ні до чого. Сіла собі на стільця і чекає.
Раптом поріг переступив бородатий дід із закрученим носом. Страшний, гидкий, аж страшно дивитися. Став перед дівчиною й спитав:
— Ти можеш мене покохати?
Дівчина відвернулася і відповіла:
— Ні, не можу.
Дід похнюпився і вийшов. А другого вечора пришкандибав знову. Ще страшніший.
— Ти можеш мене покохати?
— Ні, — відповіла дівчина.
Сльоза покотилася по довгій бороді. Він не сказав більше ні слова й покинув світлицю.
І третього вечора старий не спізнився. Став на порозі, як три нещастя, і почав просити:
— Покохай мене, вродлива дівчино…
Вона мовчала. Дід чекав. Сльоза за сльозою котилася по довгій бороді. Дівчина повернулася до нього й вимовила тихо:
— Я можу тебе покохати…
В ту ж хвилину, як це сказала, дід став білим голубом. Злетів і сів на її плече. Він умів розмовляти людською мовою. Розповідав про своє щастя і дякував що дівчина його покохала. Їй весело було з отим голубом.
Якось вона сказала йому:
— Хочу бачити своїх сестер і тата. Пусти мене, голубе, до них.
Голуб відповів:
— Я тебе пускаю, але маєш повернутися рівно в ту хвилину, коли сонце буде на одну п’ядь від заходу. Як не прийдеш, то мені буде велика біда. Я дам тобі квітку, — як вона зів’яне, то знай, що я помер.
— Я прийду, голубе, — обіцяла дівчина.
Голуб ще сказав:
— Може статися й таке, що застанеш мене неживим. Не бійся і не плач. Проколи голкою свій мізинець і впусти цяточку крові на моє чоло, над праве око.
Дівчина погладила голуба, взяла квітку і пішла до тата.
Сестри втішились, що вона жива й весела, і дуже здивувалися, що її чоловік — голуб. Наймолодша набулася зі своїми рідними і почала збиратися в дорогу. А сестри не пускали, просили ще побути.
Чорні хмари покрили все небо і сховали сонце. Дівчина не знала, котра вже година й коли треба йти. Уже звечоріло, а вона була в дорозі. Квітка в руках зів’яла. Дерева шелестіли:
— Нащо обманула голуба? Він умер від туги за тобою.
Ластівки літали над головою й щебетали:
— Голуб помер від туги за тобою!
І потічок журно дзюрчав:
— Умер… умер…
Дівчина побігла до світлиці. Голуб не сідав їй на плече. Він лежав мертвий на вікні.
— Виглядав мене, — сказала. — Чекав і не дочекався. Дівчина взяла голку й проколола собі мізинець. Цяпочка крові впала голубові на чоло, коло правого ока.
В ту ж мить перед нею виріс дуже красивий парубок. Стояв перед нею, як молодий явір, веселий, як сонечко. Пригорнув її до грудей і каже:
— Ти перемогла чари злої чарівниці і врятувала мене від смерті. Будь мені за жінку.
Дівчина дала йому руку й сказала:
— Ходім до мого тата, нехай він нас благословить.
Пішли. Батько й сестри тішилися, як малі діти. Зробили таке весілля, що в селі зроду-віку подібного не бачили.
І молоді потім собі жили, як двоє голуб’ят, у любові й злагоді. Ніякої біди не знали. Може, й тепер живуть, як не померли.
