Приходить до Бога та приставився таким бідним, таким бідним, ще гірше, ніж був.
— Боже, — каже, — милостивий, дай чого їсти, бо пропаду з голоду.
— А чого тобі їсти? — каже Бог.
— Чого дай, то дай.
— Отам на луках пасеться попова кобила, вона ніяк не підбіжить, оту й з’їж.
От вовк мерщій од Бога — трюх-трюх — так біжить! Та до кобили:
— Здорова була, кобило. Казав Бог, щоб я тебе з’їв.
— Що ж ти таке, що ти мене будеш їсти?
— Вовк! — каже.
— Та брешеш. Собака.
— Їй-богу, — каже, — вовк.
— Ну, коли ж ти вовк, то з чого ж ти починатимеш мене їсти?
— А з голови.
— Е, вовчику, коли вже ти наважився мене з’їсти, то починай з хвоста. Поки доїси до середини, — а я все буду пастись, — та й доситішаю. Тоді ти й закусиш ситеньким.
— Чи так, то й так, — каже вовк.
Та зараз до хвоста. Як потягне за хвіст. А кобила як вихоне задом, як дасть копитами в пику… Вовк не знає вже, чи на сім, чи на тім світі. А кобила як дремене — аж курява встала.
От вовк сидить собі та й думає:
— Чи я не дурний, чи я не скажений, чому було не хватати за горло?!
От він знов потяг до Бога просить їжі.
— Боже, — каже, — милостивий. Дай хоч трохи попоїсти, а то опухну з голоду.
— Хіба, — каже Бог, — тобі кобили мало?
Вовк лається:
— Хай, — каже, — з неї шкуру живцем на гамани злуплять. Не то не наївся, а мало пики не розбила.
— Ну, коли так, — каже Бог, — то піди отам над яром такий ситий баран пасеться, то ти його й з’їж.
Пішов вовк. Баран пасеться над яром.
— Здоров, баране.
— Здоров.
— Казав Бог, щоб я тебе з’їв.
— А що ти таке, що їстимеш мене?
— Я, вовк.
— Та брешеш. Собака.
— Ні, їй-богу, — каже, — вовк.
— А коли ж ти вовк, то як ти мене їстимеш?
— Як їстиму? З голови почну, та й увесь мій — як не як.
— Е, вовчику, — каже, — коли вже наважив мене з’їсти, то стань краще он там над яром і рот роззяв, а я сам так туди й ускочу.
— Ставаймо, — каже вовк.
От став він якраз над кручею. Роззявив рот, так тая паща аж зяє: от би проковтнув. А баран як розженеться, як вчистить у лоб! Вовк — беркиць у яр… Добре наївся.
Сів тоді сердега та й плаче:
— Чи я не дурний, чи я не скажений… Чи то видано, щоб живе м’ясо та само у рот ускочило?
Думав-думав та й пішов знову просить їжі до Бога.
— Боже, — каже, — милостивий, Боже милосердний. Чого дай, то дай попоїсти, а то пропаду з голоду.
Бог каже:
— Такий з тебе їдець. Тобі якби само в рот ускочило. Та вже що з тобою робити: піди, там чоловік по дорозі згубив сало — то й твоє, воно нікуди не втече.
Послухав вовк, прийшов на місце — аж лежить сало. Він сів та й думає: «Добре, з’їм я його. Але ж воно солоне — пити захочеться. Піду спершу нап’юся, а тоді вже й з’їм».
Пішов. Поки там до річки та од річки, а чоловік оглядівся, що нема сала, — повернувся — коли воно лежить. Узяв те сало. Приходить вовк — нема сала. От сів та й плаче:
— Чи я не дурний, чи я не скажений. Хто таки, не ївши, п’є?
Сидів-сидів, а їсти аж-аж-аж… Йде знову до Бога просити їжі.
— Боже, — каже, — милостивий, Боже милосердний. Чого дай, то дай попоїсти, а то віку не доживу.
— Та й набрид же ти, — каже, — з тією їжею. Та що вже з тобою говорити: піди, там, недалечко села, пасеться свиня, — оту й з’їж.
Пішов вовк.
— Здоров, свине.
— Здоров.
— Казав Бог, щоб я тебе з’їв.
— А що ти таке, що ти будеш мене їсти?
— Я, вовк!
— Брешеш. Собака.
— Ні, — каже, — вовк.
— Хіба ж, — каже, — вовкові їсти нічого?
— Нічого.
— Коли ж, нічого, то сідай на мене, я тебе повезу на село. У нас тепер вибирають усяке начальство, — може, й тебе виберуть.
— Чи так, то й так. Вези.
Сів на свиню. Прибіга свиня в село, та як закувіка — аж вовк перелякався.
— Чого се ти кричиш? — каже вовк.
— Та це ж я скликаю громаду, щоб тебе швидше вибрали за начальство.
Коли це люди як сунуть з хат з кочергами, з рогачами, з лопатами. Хто що запопав. У вовка аж дух сперло од страху. От він потихеньку до свині:
— Скажи, чого це так багато народу біжить?
— Та це ж, для тебе.
От народ як зсадив вовка, як почав пірчить, то вже йому й їсти перехотілося — насилу живий вирвався. Як дьорне, та прямо до Бога.
— Боже, — каже, — милостивий, Боже милосердний. Дай чого-небудь хоч кришечку попоїсти, а то от-от кінець віку.
Бог каже:
— Піди, там он іде кравець. Нападеш на нього та й поживишся.
Ледве потопав вовк. Перестріва на дорозі кравця:
— Здоров, чоловіче.
— Здоров.
— Казав Бог, щоб я тебе з’їв.
— А що ти таке, що станеш мене їсти?
— Я, вовк.
— Брешеш. Собака.
— Ні, — каже, — їй-богу, вовк.
— Та малий же ти з біса. Ану, давай я тебе поміряю.
Та як укрутить у хвіст руку — і давай міряти аршином! Міряв його, міряв — уже тому вовкові й дихать не хочеться, а він усе міряє. Та приказує:
— Аршин вздовж, аршин впоперек!
Доти міряв, поки й хвіст у руці зостався. Вовк як чкурне! Та годі вже до Бога, побіг до вовків:
— Вовчики-братики, таке й таке лихо.
Вони давай гнаться за тим кравцем. Що тут у світі робить? Бачить — біда. Аж стоїть дерево. Вій на те дерево: заліз аж на саму верховину. А вовки так те дерево й обступили та аж зубами клацають…
Куций і каже:
— От як ми зробимо: я стапу насподі, а ви всі на мене, один зверх другого, аж поки досягнем вражого сина.
Стали вони один зверх одного — така драбина. От уже одному вовкові стати і кравця дістати.
Кравець бачить, що непереливки, та й каже:
— Понюхаю хоч наостанок табаку.
Тільки-но понюхав та як чхне:
— Апчхи!
А спідньому вчулося, що той верхнього міря та каже: «аршин!» Та як пирсне відтіля, а вовки як посиплються наниз, та драла…
Зліз тоді кравець з дерева та й пішов собі додому. Живе собі з молодицею та їсть книші з паляницею.
І я там був, мед-пиво пив, по бороді текло, а в рот не попало. От вам і казка, а мені бубликів в’язка, мені колосок, а вам грошей мішок.
