В прадавні часи це було. В далекій-далекій країні.
Жив народ країни тієї у тяжкій неволі. Панував над ним Лихий Володар. І було в нього багато поплічників, попихачів, які визискували й мучили власних братів. Скаже Володар вбити одну людину, яка йому не до вподоби,— а посіпаки вбивають десять. Накаже Володар здерти з народу сто тисяч золотих податку для війська, для нових походів,— а лакузи здирають з хліборобів та ремісників мільйони золотих.
Спершу бунтував народ. Піднімалися сміливі юнаки, брали до рук крицеві мечі та списи. Летіли голови чорних поплічників. Та страшну силу мав Лихий Володар. Його військо нищило хоробрих одинаків, заливало кров’ю землю. І гаснули спалахи непокори, не запаливши великого полум’я. І знову безнадія та байдужість сповивали землю.
Так було довго. Дуже довго.
Вже почали звикати люди до свого рабства. Вже почали забувати слово — свобода. Не пам’ятали давніх героїв.
Рідше чулися пісні над селами. Навіть співати людям не хотілося після тяжкої цілоденної праці. Прийшовши з поля, падав хлібороб снопом на землю й засинав. А на світанку прокидався, втомлений, розбитий. І знову йшов на панщину.
Та якось влітку в одному гірському селі народився хлопчик у селянській родині. Баба-повитуха обмила дитину, показала батькові. Той потримав сина на широких шкарубких долонях, порепаних од праці, зітхнув тяжко. В оці батька з’явилася сльоза.
— Для чого народився ти на світ, синку? Краще б тебе не було.
— Що ти мовиш, чоловіче? — з острахом озвалася мати. — Нащо накликаєш нещастя на сина?
— Якого ще нещастя треба, жінко? — тужливо запитав батько, передаючи дитину матері.— Ми раби. І син стане рабом. На муку й ганьбу прийшов він у цей світ.
— Не знаєш, господарю, долі сина свого, — повчально мовила баба-повитуха.— Тому не смій так казати. Краще ймення дитині дай. Негоже без імені залишати народженого й на хвилинку…
— Байдуже,—відповів батько. — Називайте, як хочете…
— А ти,— звернулася баба до матері.— Яке ймення бажаєш дати синові?
— Не знаю, бабусю. Виберіть ви…
Покарбоване віковими зморшками лице баби-повитухи осміхнулося радо. Вона взяла дитя на руки й тремтячим голосом сказала:
— Диво дивне, господарю та господине. Ще моя баба та мати заповіли мені цей час. Казали вони мені — стрінеться тобі дитина, ймення якій не захочуть давати батьки. Тій дитині належить здобути волю для народу…
Батько вислухав слово бабусине, похитав головою.
— Казки. Я вже давно розучився вірити в них.
— А даремно,— проспівала невгамовна баба.— Казка ніколи не обманює. Ну, раз ви не хочете, дам ім’я хлопчику я. Хай буде Правдосвітом.
Здригнувся й поблід батько. Занепокоїлась мати.
— Що це ви зробили, бабусю? Не буде спокою для дитини. Лихе ім’я ви дали йому. Де в світі є правда? Для глуму й горя він його носитиме…
— Не турбуйтеся, господарю та господине,— суворо відказала баба.— Нічого злого не станеться синові. Ось даю йому захист. Бачите зернятко жита? Я бережу його все життя. Так берегла його мати, баба моя й прабаба…
— Що ж то за зернятко?
— То зернятко з урожаю вільного лану. Зібране ще тоді, коли народ наш жив на вільній землі. Руки героїв-ли-царів косили те жито. Вільні матері в’язали в снопи. На громадських, а не панських токах вимолочувалось зерно. І засипалося в громадські засіки. Велику силу має вільне зерно. В ньому зберігся промінчик мужності наших предків.
— Що ж зробиш з тим зернятком?
— Бачиш — я розтираю його. Вийшло борошно. Тепер мені потрібне молоко дикої кози…
— Де ж нам узяти його? — здивувався батько.
— Йди в гори,— звеліла баба-повитуха.— Треба молоко вільної кози. Домашня, рабська, не годиться. Та поспішай, господарю. Не може торкнутися син до груді материнської, доки я не дам йому млинчика з цього зернятка. Такий заповіт…
— Іди чоловіче,— тривожно сказала мати. — Поспішай…
— А коли надійдуть посіпаки з палацу Володаря, що тоді буде? — зітхнув батько.— Ну, та гаразд. Повірю бабі. Хай хоч син стане вільним…
— Та знай, господарю, — озвалася баба, — що козу не люжна вбивати. Лиш молока краплю візьми в неї…
Пішов господар. Ждали баба й мати. І диво дивне. Не плакала дитина, дивилася голубими очима на матір, дриґала ніжками, усміхалася.
Надійшла ніч. Почалася гроза. Стало темно надворі. Лише яскраві блискавиці краяли пітьму та в горах котився гучний грім.
— Що ж він знайде в таку негоду? — ламала руки мати.— Ніч горобина, страшно й носа виткнути надвір. Ой, недобра година випала на долю синочка мого!..
Мовчала баба. Очікувала над мисочкою, де була розтерта на борошно маленька зернина.
Аж на світанку вщухла гроза.
А по тому вдерлися до хати посіпаки Володаря. Побачили дитину, зареготалися!
— Ага! Ще один слуга нашому панові,— загукали вони.— Як звати?
— Правдосвітом! — тихо мовила мати.
Благенькі стіни притулку здригнулися від реготу поплічників.
— Правдосвіт! Чи ви чули? Ха-ха-ха! Ну й вибрали наймення! Що ж, хай спробує знайти правду! Ха-ха-ха! Виросте, слугою до Володаря піде! Там йому покажемо правду! А де батько?
Мати й баба мовчали. Посіпаки розлютувалися.
— Втік? Чому мовчите?
— Пішов у гори,— нарешті вимовила мати тихим голосом.— Мені закортіло ягідок.
— Ягідок закортіло? — зловісно скрикнув головний посіпака.— Матиме за ягідки сто бичів по спині. Так і передай. Хай з’явиться до палацу Володаря.
Поїхали лакузи. Скам’яніли, завмерли від суму та горя мати з бабою. Аж після сходу сонця ввійшов до хати господар. Мокрий весь, обдертий, та веселий. В горнятку маленькому подав він трохи молока бабі.
— Маєте. Доля помогла синові нашому. Пішов я в гори. Почалася гроза. Таке ллє з неба, що світа не видно. Я заховався в печеру на горі Вогневиці…
— То печера Горицвіта — давнього героя,— мовила баба.
— Знаю. Ось навіть меча старовинного знайшов там. Бачите? Лезо, як нове, блищить. Держак срібний. Взяв я його, ніби щось в грудях загорілося. І страх пропав. І захотілося мені на волю вільну вирватися, не повертатися в рабство. Та згадав сина. Подумав, що треба знайти козу дику… Дивлюся, аж світиться щось у печері, в темному кутку. Підходжу ближче — то коза очима блимає. Я до неї, до неї. Козю, козю, кажу, козю, козю… Вона нічого. Я погладив її. Мовчить. Тоді я видоїв трохи молочка. Бачте — ваш заповіт, бабо, справджується!
Замісила баба на принесеному молоці борошенце вільного жита, спекла малесенький коржик, дала того хлібця хлопчикові. Дитина поилямкала, проковтнула. І закричала гучно, вимагаючи їсти. Мати пригорнула Правдосвіта, нагодувала. Сумно сказала чоловікові:
— Були посіпаки. Вимагали тебе до двору. Казали, що матимеш сто бичів. Ой горенько наше! Ти ж не витримаєш такої кари, пропадеш, а ми з синком самотні, безталанні за лишимось!
Потемнів господар, сперся на меч. Задумався. Карби дум тяжких лягли на чолі. Нарешті стріпнувся, випростався.
— Не бувати цьому. Не торкнеться моєї спини більше палиця підлих лакуз…
— Що ти надумав? — скрикнула з острахом жінка.
— Побачиш!
Кинувся чоловік надвір, сів на коня. Хотів уже повертати до гір. Та скачуть назустріч йому посіпаки Володаря, вимахують нагаями, погрожують палицями. Бачить господар — нема рятунку. Лише на мить задумався він. А потім сильною рукою поверігув коня, рушив до напасників. На сонці блиснув стародавній бойовий меч.
Заревли посіпаки. Зарепетували. Повалилися деякі з них на пилюку дороги, спливаючи кров’ю. А інші кинулися круками на сміливця, порубали його кривими шаблями.
Заклякла від жаху мати, дивлячись на те видовище. Не могла вимовити й слова. А баба суворо сказала:
— Пам’ятай про заповіт, жінко. Здійсниться надія народу. Три знаки над сином твоїм Правдосвітом. Народження його освятило вільне молоко, укріпило вільне зерно, шлях його окропила вільна кров. Чоловік твій, взявши меча до рук, став вільним! Бережи сина, жінко!
Пішла баба.
Залишилась мати з маленьким Правдосвітом. Поховала посічене тіло чоловіка. Проливала сльози над могилою. Ходила на панщину сіяти, полоти та жати.
Минали засніжені зими, сльотисті осені, квітучі весни, буйні, багаті літа.
Виростав хлопчик Правдосвіт.
Став ходити. Навчився розмовляти. Вже помагав мамі по господарству, полов просо на городі, носив воду від криниці, ходив з нею на широкі панські лани.
Вечорами любив син слухати казки. Тихо розповідала їх мати, бо посіпаки Володаря карали людей за стародавні казки. До півночі не спав Правдосвіт, переживав пригоди великих героїв, уявляв себе поряд з ними. І все запитував:
— А де нині, мамо, герої? Чом не видно їх? Де кінь Ге-рояр, про якого тп розповіла? Де меч Вогневид? Де сміливі вояки?
— Тихо, синку, — шепотіла злякана мати. — Не кричи так. Почують, біда буде. Не скажу тобі нічого, синочку, не знаю. Виростеш — сам дізнаєшся про все…
Минали роки.
Виростав, мужнів Правдосвіт. Та чомусь обминали його в селі товариші, дівчата, хоч гарний і сильний був він. Дивувався хлопець. Знову питав матері.
— Ймення твого бояться, синку, — сказала мати. — За правду посіпаки Володаря б’ють. Тому не хочуть люди на віть наймення твого промовляти…
Йшов хлопець до однолітків своїх, звертався до них:
— Хлопці, чому ви такі лякливі? Чи не чули ви казок від своїх матерів? Чи не знаєте ви про героїв великих? Про коня Герояра, що переносить через прірви широкі? Про меча Вогневида, що рубає ворогів? Чому ж ви такі боязкі?
— Знайшов дурних! — шепотіли хлопці, ховаючи очі.— Батька його посікли на капусту, хоче й нас призвести. Не бажаємо слухати казок та твоїх дурних речей. Вигадки то все. Не Правдосвіт ти, а Брехосвіт!
Зареготалися люди, почувши те слово. І пішло гуляти по селу — Брехосвіт.
Засумував хлопець. А тут ще посіпаки навідалися до хати нужденної. Звеліли матері:
— Синові твоєму сповняється завтра п’ятнадцять літ. Пора до роботи. Хай з’явиться до палацу. Буде служити Володареві. Ха-ха-ха! Побачимо, як він там послужить з найменням своїм!..
Не спала мати всю ніч. Не спав син. Думали думу тяжку.
Замучать тебе, синку. Не забудуть вони тих посіпак, що впали від руки батька твого…
— Не піду я в палац,— вирішив син.— Піду в гори, пошукаю долі вільної…
Заплакала сива мати. Вдарилась грудьми об землю, як чайка степова.
— Одна-однісінька залишуся на білім світі. Нікому буде очей закрити. Нікому поплакати над домовиною. І ти пропадеш, мій синочку, в горах. Вовки-сіромахи розтягнуть кості твої, круки вип’ють очі ясні! Ой горенько моє тяжкее!..
Мовчав Правдосвіт. Думав тяжко. Нарешті сказав:
— Ти розповідала мені, нене, казки про богатирів предковічних. На розпутті треба вибирати шлях. Який же мені обрати, матусю?
Витерла мати сльози. Обняла сина, пестила кучері буйні. Зітхнувши, мовила сумно:
— Що можна вдіяти, дитино моя? Правда твоя. І моє серце каже те саме. Не слухай плачу мого. То горе вікове, материнське виливається в сльозах. Залишишся тут — заб’ють тебе посіпаки до смерті. В рабстві помреш. Підеш в гори — вільний будеш, хоч і згинути можеш. Баба-повитуха заповіт лишила для тебе, що звільниш ти землю рідну од неволі. Тільки не знаю, як ти це можеш зробити, де силу таку візьмеш?
Стрепенувся Правдосвіт, почувши мову материну.
— Чому не сказала одразу про той заповіт?
— Малий ти зовсім був, синочку…
— Тепер знатиму, що шукати, — радісно сказав син. — Не лише для себе, а для всіх, для всієї землі. Благослови, нене, в дорогу невідому.
Поцілувала мати сина в чоло чисте. Наготувала в торбу йому харчу всякого, сорочечку на зміну. Надів син на ноги нові постоли, перекинув торбу за плечі, поклонився матері, потім рідній хаті.
Надворі було темно. Шлях осявали зірки. Правдосвіт поглянув на обрій. Там громадилися серед туманів високі гори.
— Терпи, мамо. Жди мене. Ждатимеш — повернусь. Пропав Правдосвіт у темряві. Ніч проковтнула його. До ранку сиділа мати на призьбі мовчазна, захолола, ніби мертва.
А як сонце зійшло, прилетіли до хатки нужденної вершники, загриміли:
— Чому не йде твій Брехосвіт? Чи ще одсипається? Ха-ха-ха! Так ми його навчимо вставати раненько! Чому мовчиш, стара відьмо?
Не поворухнулася навіть мати від крику злобного. Дивилася смутно на далекі гори, шепотіла щось зів’ялими вустами.
— Вона божевільна, — крикнув головний лакуза. — Шукайте Брехосвіта! Тягніть його надвір.
Кинулися попихачі до хати. Перевернули все. Не знайшли Правдосвіта. Загорлали до матері:
— Куди подівся? І на дні моря знайдемо! І під землею викопаємо!
— Не знайдете! — усміхнулася мати. — Не буде в рабстві син мій Правдосвіт. Не шукайте, даремна справа…
Ой як розлютувалися лакузи! Посиніли від гніву, штовхнули матір на вулицю. Запалили притулок столітній. Спалахнуло полум’я, сягнуло неба.
— Хай пропаде й кубло зміяче! — кричали попихачі.— А ти, відьмо стара, йди жебрачкою по дорогах. І хай сміються люди над тобою. Мати Брехоовіта! Ха-ха-ха! Мати Брехосвіта!
Пошкандибала стара мати попід тинами. А вже біжать шолудиві собаки, гавкають на жінку. А вже зібралася юрба холуйська, плює на неї, кидає грудками, шпетить на всю губу. Дивляться люди з-за тинів на те ганьбите, кусають губи, шепотять прокляття. А ніхто нічого сказати не може. Бояться…
— Погоню до гір! — гримнув головний лакуза.— Спіймаєте — тягніть до палацу. Сам Володар бажає бачити цього бунтаря з таким химерним ім’ям. Чуєте?
Помчали вершники до гір. Всі стежини вкрили, мовби мошкара чорна. Коли сонце підбилося до обіду, побачили попихачі самотню постать на полонині.
— Ось він! Доганяйте!
Загуркотіли копита ковані по камінню. Засвистіли нагаї. Мов змії, помчали коні вгодовані за втікачем. А перед ними злобні пси з ошкіреними пащами, навчені хапати й рвати людей. Ой, Правдосвіте, що буде з тобою?
Побачив лиху погоню хлопець. Побіг він щодуху до скель. Випирає з нього дух, котиться градом піт. А погоня все ближче.
Вбіг Правдосвіт під покрив буків вікових. Перескочив потічок бурхливий. Потрапив на невелику зелену галявину. Стоїть серед галявини хатка благенька, аж світиться вся. Мохом поросла, похилилася. А біля хатки бабуся. Зігнулася вона аж до землі, руки чорні, кістляві, ніс гачком, ніби в баби-яги, пооране глибочезними зморшками лице.
А погоня вже зовсім недалеко. Ось-ось вихопиться вона на галявину.
— Йди за мною,— сказала бабуся і повела Правдосвіта до хатки. Невідомо, як протиснувся в двері високий та плечистий Правдосвіт. Виглянув у віконечко, жахнувся. Посіпаки вже мчать по галявині, гукають щось несамовито.
Причаївся Правдосвіт, навіть подих затамував. Чує він крики зловісні:
— Куди подівся втікач? Чому не хапаєте його?
— Наче крізь землю провалився. До галявини добіг і зник.
— Шукайте, може, на галявині яма є або хід підземний?
— Нема. Пусто. Скелі та колючки…
Дивується Правдосвіт. Невже вони не бачать хатки, що стоїть серед галявини? Адже ось лакузи зовсім поряд! І не скелі голі навкруги, а ніжна зелена трава. Чи не сниться ііому?
Завмирають голоси погоні. Ось зовсім уже не чуть. Повернувся Правдосвіт до бабусі, вклонився, поцілував зморщену руку.
Бабуся покивала схвально головою.
— Поштивий, синку. Гарно мати виховала тебе. Хто будеш? Звідки?
— Правдосвітом звати. Втік від Володаря. Не хочу із рабстві гнити.
— Добре ім’я,— мовила бабуся.— І вчинив ти добре. А що бажаєш діяти далі?
Загорівся Правдосвіт. Гаряче сказав бабусі:
— Хочу звільнити весь народ з рабства. Хочу дослужи ти землі рідній.
Задумалась бабуся. Правдосвіт терпляче ждав її слова. Нарешті вона сумно похитала головою й одказала:
— Слова всі можуть говорити, синку. В годину гарячу серце кипить і гадає, що світ переверне. А на ділі — важче. Набагато важче, Правдосвіте!
— Хочу до діла! Навчіть, як діяти, бабусю…
— Не поспішай. Молодий ще, немудрий. Терпіння мало. Звільнити народ від неволі — ой, якого терпіння треба, синочку. Залишайся в мене на рік. Ти хотів послужити землі рідній? Послужи спочатку в мене. Згода?
— Згода, бабусю, — сказав Правдосвіт. — Ви врятували мене. Вам я завдячую життям. Лише скажіть одне — чому посіпаки не побачили хатки? Чому проїхали мимо?
— Прийде час — дізнаєшся,— хитро всміхнулася бабуся.— Май терпіння, Правдосвіте.
Почав жити хлопець у гірському притулку. Спочатку нову покрівлю поклав на хатку з тесу букового. Полагодив призьбу. Залатав стіни. Похвалила його за це баба. Потім сказала:
— Важку роботу загадаю тобі. Витерпиш — нагороду матимеш. Відкрию тобі, що бажаєш. Не витерпиш — підеш, куди очі дивляться…
Згодився хлопець. Повела його баба в глибоку, темну печеру. Запалила смолоскип, звеліла світити. Довго йшли вони. Стежина вела нижче й нижче. Блищали на стінах самоцвіти, зміїлися жили золоті, срібні.
— Отакі багатства? — дивувався Правдосвіт.— Чому ніхто не знає про них?
— Вільному народу належать ті багатства,— промовила баба.— До того часу ніхто не торкнеться їх. Та ось ми прийшли вже, синку. Тут твоя робота…
Дивиться Правдосвіт, дивується. Зупинилися вони біля каменя величезного, сірого. Вріс вій в скелю, стоїть непорушно. Ба ні, здається йому, що ворушиться той камінь.
— Торкнися,— звеліла баба.
Торкнув рукою Правдосвіт камінь. Дихає камінь. Що за диво?
— А ще послухай.
Притулив вухо до каменя хлопець. Чує стук тихий, тривожний. Ніби віддається той стук у глибині землі, завмирає десь вдалині. І ще ніби стогін чути в камені, плач якийсь тужливий. Чи йому здається?
— Бабусю,— тривожився Правдосвіт,— що це за камінь? Що з ним треба робити?
— Що за камінь — дізнаєшся потім,— суворо сказала бабуся.— Глянь — він холодний. Його треба розігріти тяжким, щирим трудом, щоб сяяв, як сонце. Чуєш — він ледве стукає? Треба, щоб він бився громово в надра гори. Маєш роботу. Носи дрова в оцю печеру, поряд з каменем, пали. Щоб не згасав огонь. Ти не повернешся до моєї хатки, доки не покличу. Так випробуємо твоє терпіння і щирість. Інше — знатимеш потім. Згода?
— Згода! — рішуче сказав Правдосвіт.
— Їжу матимеш щодня при вході. Пам’ятай же, синку,— щоб вогонь не згасав ні на годину.
— Пам’ятаю…
Вийшли вони з бабою на білий світ. Показала вона хлопцю на хащі смерекові, кинула до ніг кресало, велику сокиру.
— Маєш вогонь. Маєш сокиру. Рубай. Пали.
Пішла бабуся. Зникла в лісі. Недовго думав Правдосвіт. Вхопив сокиру, рушив до дерева.
Силу велику мав Правдосвіт. Повалив він смереку. Порубав на плахи. Поніс до печери. Тяжка була праця. Сто потів спливало з хлопця, доки тягнув він дрова в глибину гори. Нарешті наносив велику купу, склав у широкій заглибині, яку вказала бабуся. Почав кресати вогонь. Кресав, дивувався.
— Як же воно горітиме? Повітря не вистачить. Та й від диму я задихнуся в печері…
Спалахнули язики полум’я. Загоготіло багаття. Потяглося вгору.
Ще більше здивувався хлопець.
— Отже, є отвір в печері?
Поглянув він на камінь, і здалося йому, що хтось зітхнув радісно в печері. Хто ж? Адже нікого нема. Знову зітхання. І мовби сильне тремтіння прокотилося в надрах гори.
Пішов Правдосвіт назад, бо й жар уже допікав. Вийшов з печери, почав рубати нову смереку. Витираючи піт, глянув на вершину гори. Над нею вився дим, пломенілії вогні.
— Невже це від мого багаття? — вразився хлопець.
Наче блискавиця пронизала його мозок. Він згадав давню казку материнську. В тій казці мовилося, що колись гора Вогневиця дихала полум’ям і димом. Це було ще тоді, коли народ не мав Лихого Володаря і жив на вольній землі. Потім століття рабства прийшли на рідну землю. І згасла гора Вогневиця. Лише в казках розповідалося, що як запалає вона знову, то близько вже, година волі. Не вірили люди тим переказам. А глянь — запломеніла гора! Що ж означає сірий камінь? Хто така бабуся, що звеліла палити вогонь?
Захотілося Правдосвітові від радості бігти до хатки на галявину, щоб розпитати про все. Та почулися йому слова суворі:
— Ти не повернешся до моєї хатки, доки не покличу. Так випробуємо твоє терпіння…
Зітхнув Правдоовіт. Стримав себе. Знову почав рубати дерево, тягти дрова до печери.
Покотилися дні. Невпинно працював хлопець, підтримуючи незгасний вогонь. Щоранку він знаходив при вході до печери молоко і хліб. Воду пив з гірського потоку, закусював дикими ягодами.
А над горою Вогневицею все густішою ставала чорна хмара диму, все грізніше пломеніли серед ночі багрові вогні.
Настала зима. Снігами завалило гори, ліси.
Правдосвіт розчистив широку стежку до смерекового лісу. Вдень ні на годину не припиняв роботи. А вночі трохи спочивав недалеко від вогнища чарівного — там не допікав . мороз.
Глянув якось Правдосвіт на камінь — сиплються з нього сірі клапті, ніби опадає шкаралупа якась. З-під кори тієї заграли темно-вишневі барви. Ніби збільшуватися почав камінь, заворушився, затремтів. Від того тремтіння колихалась гора, а з нею і вся земля.
— Що за диво? — думав Правдосвіт.— Коли бабуся розповість мені про камінь?
Прийшла весна. Танули сніги. Прилетіли з далеких країв птахи.
Від тяжкої праці руки Правдосвіта налилися силою, обплуталися сіткою жил, долоні зашкарубли. Інколи, спочиваючи біля печери, думав хлопець сумно про неньку покинуту. Де вона? Що з нею? Може, вбили її посіпаки? Може, ходить вона жебрачкою попідтинню?
Так в роботі невпинній діждався Правдосвіт літа. Вже сотні смерек спалив він у печері гірській. Чекав тривожно, коли покличе його бабуся до себе, розкриє таємницю, скаже, ідо діяти.
Прийшла бабуся одного ранку. Тільки обличчя в неї закрите. Ніби вищою стала вона. Тихо промовила:
— Рік минув, Правдосвіте., Ти добре трудився.
— А чому в тебе обличчя закрите? — запитав хлопець.
— Потім дізнаєшся. А тепер покажи камінь.
Пішли вони в глибину печери. Дивляться — багровий камінь роздимається, дихає, колише землю. Схвально хитнула бабуся головою, сказала:
— Добре, синку, добре. Та ще рік треба потерпіти. Мало розігрівся камінь. Чи згоден? Чи є бажання послужити рідній землі?
Згодився Правдосвіт ще рік палити вічне багаття. Лише на прощання запитав:
— А що чути в народі, бабусю? Що кажуть про мене? Сумую я, за матінкою рідною, не знаю, що з нею…
— Не сумуй, синку, за нею, хоч і тяжко їй. Ходила вона по шляхах рідного краю жебрачкою…
— Горе моє,— простогнав Правдосвіт.
— Я сказала — не печалься. Гнали її від села до села посіпаки та лакузи, лаяли, обзивали матір’ю Брехосвіта. Та дізналися люди, що пішов Правдосвіт у гори добувати волю народну, побачили вогні над горою заповітною, почули, як дрижить земля. Тепер оберігають люди твою матір. Тож заспокойся, пали вогонь…
З новою силою взявся до роботи хлопець. Вже вдвічі більше плах смерекових він підкидає до вогняної печі. Пашить печера нестерпним жаром, та обливається Правдосвіт водою з потоку, підтримує незгасний вогонь.
Минув ще рік.
Вже ясно-жовтим промінням сяє камінь. Вже стовп диму й полум’я сягає хмар. Вже вдень і вночі двигтить, гримить Вогневиця.
З’явилася в ранок урочий бабуся. Розігнувся в неї стан, легшою стала хода. Та обличчя закрите непрозорою запоною.
— Добре, синку, добре,— мовила ласкаво.— Далеко видно твою роботу. Показуй камінь.
Пішли вони в печеру. Помилувалася баба каменем, послухала дихання його радісне, стук бадьорий, що віддавався в глибині землі.
— Славні руки маєш, Правдосвіте. Не пусті слова казав мені, коли зустрілися. Та ще рік треба погріти камінь. Чи маєш терпіння?
Зітхнув Правдосвіт, та твердо сказав:
— Згода, бабусю. Все витерплю, аби наблизити час заповітний. Лише скажіть, що чути в народі?
— Прокидається народ від сну вікового, — мовила баба.— Вже чути пісні над селами. Вже сяють очі в людей. І матері не бояться розповідати дітям казки. Тільки лютують посіпаки Лихого Володаря. Багато голів стинають, до в’язниць сміливців кидають. Та дарма. Час урочий надходить. Пали вогонь, Правдосвіте!
Пішла баба.
Знову взявся до праці невтомної хлопець. Втричі більше рубає смерек він у лісі віковому, кидає в піч палаючу. Важко дивитися йому на полум’я сліпуче. Здалека жбурляє він дрова до багаття, бо й вода вже ие допомагає втишити жар.
Минув рік.
Вже вогняний ураган стоїть над Вогневицею. Стовп диму, й полум’я пробиває хмари, сягає зір. Дивується й радіє Правдосвіт. Відчуває він, що незабаром скінчиться його праця в печері.
З’явилася в час призначений баба.
Хто це? Яка ж це баба?
Біля печери стояла висока струнка жінка з прегарним обличчям. Товсті русі коси спадали в неї на спину, на голові пишався вінок з весняних квітів. Ясно сяяли карі очі, ніби зорі вечірні.
Дивувався Правдосвіт, мовчав, милувався величною постаттю. Нарешті здобувся на слово:
— Хто ти, прекрасна жінко? Я чекаю бабусю.
— Хіба ти не впізнав мене, Правдосвіте?— ніжно запитала жінка.— Я й є та сама бабуся.
Ще більше вразився Правдосвіт.
— Голос ніби схожий. А з лиця — ні. Ти ж була така стара, змарніла. А нині така чарівна. Хто ж ти така?
— Веди мене до каменя, Правдосвіте. Потім скажу все.
Пішли вони в печеру. Наблизилися до вогнища. Блакитно-білим полум’ям мерехтить камінь, веселкою барвистою оточений він, чути в просторі біля нього пісню чарівну. І диво дивне! Вже нема жару в печі. Лиш попілець сірий встилає дно печери. А камінь дише вогнем, трусить скелі, жбухає бурею полум’яною в далеке небо.
— Добре, синку любий,— мовила жінка.— Терпіння твоє незвичайне. Скінчилася твоя праця в мене…
— А що чути в народі?
— Прокинувся народ. Не хоче гнити в неволі. Згадали люди героїв давніх, казкових. Лютують слуги Володаря, вбивають людей, та вже нічого не вдіють. Чекають у народі героя великого, який вкаже дорогу до волі…
Аж сколихнувся від радості Правдосвіт.
— Я готовий, чарівна жінко. Ти обіцяла мені поміч. Кажи, що діяти? І поясни мені, що це за камінь. Хто ти така?
Тепер скажу, Правдосвіте. Цей камінь — то Серце Землі Рідної. З давніх-давен захололо воно, ледь животіло. Во забули люди про волю, а в рабстві серце сіріє, стає байдужим…
— А ти?
— А я — Вартова Серця. Я донька Рідної Землі. Ти бачив, яка я була негарна. Я стала такою, якою мене бачили нещасні раби. Тепер ти повернув справжнє обличчя вогняною працею. Хвала тобі, Правдосвіте! Та на цьому не скінчиться твій подвиг. Ще далеко до мети. Велика сила в Лихого Володаря, непросто здобути волю народну!
Кажи, що діяти,— я готовий!
— Треба розшукати коня Герояра, який перенесе тебе через всі прірви, через всі небезпеки.
— Я чув про нього. Матінка розповідала казки про чарівного коня. А хіба він є насправді?
— Є, синку. Нема брехливих казок. Все, що народ розповідає в казках,— правда. Слухай далі. Здобувши коня Герояра, ти повинен викувати меча Вогневида, який розсіче будь-яку пітьму, всі мури лихі, всіх вояків ворожих.
— Як же викувати його?
— Не лише меча тобі потрібно, а й кольчугу невразливу, друзів вірних. Для цього визволиш ти Будівників Народних, що стогнуть в рабстві у Лихого Володаря. Вони викують меча, сплетуть кольчугу, допоможуть в бою. А потім — найголовніше. З товаришами вірними рушите до зачарованого поля, де з давніх-давен скам’яніли Герої Народу. Велика варта стоїть навколо поля. Пробудите Героїв — прийде воля для Землі Рідної…
— Кажи, скоріше кажи, як діяти,— аж скрикнув Прав-досвіт.— Руки мої просять меча. Серце моє б’ється, хоче діяти!
— Терпіння, синку, терпіння. Ти гартував його біля Серця Землі Рідної. Тепер прояви в пошуках. Не скажу я тобі, де шукати Герояра, Вогневида, Будівників. Того не знаю я. Розметала лиха доля їх по в’язницях, по підземеллях, по чужих, ворожих полях. Та знає про те Володарка Казки. Вона й скаже тобі…
— Тоді вкажи шлях до Володарки Казки!
— І того не вкажу. Знаю лише, хто проведе тебе до Країни Казки.
— Хто ж? Промов скоріше!
— Наречена твоя, Правдосвіте. Іди, розшукай її.
— Де ж шукати її? Хто вкаже мені мою наречену?
— Серце, Правдосвіте. Іди на схід сонця. Ти неодмінно зустрінеш її. Кого серце твоє пожаліє,— чуєш?—дуже пожаліє,— то і є твоя наречена. Лиш не дивись на обличчя, на поставу її. Вона може бути негарною, непоказною. Слухай серця Свого, синку. А тепер — поспішай.
Поцілувала Вартова Серця Правдосвіта в чоло. Він уклонився їй до землі. Ще раз поглянув на гору Вогневицю, на полум’я в небі, зітхнув радісно й пішов. Одійшовши трохи, обернувся.
— Забув спитати тебе,— загукав Правдосвіт,— чому тоді посіпаки не побачили мене в хатці твоїй?
— Невже не збагнув? — усміхнулася Вартова. — Кого Серце Народу полюбить — того не відкриє ворогам. Тому йди сміливо, синку, вперед, хай ніщо не страшить тебе…
Гірськими шляхами рушив на схід сонця Правдосвіт. Вдень спочивав у нетрях лісових, а вечорами, вночі та на світанку йшов. Живлющі потоки холодні втишували спрагу, їжу давали йому яблуні дикі, бджоли працьовиті, полонини, сповнені ягід розмаїтих.
В одному глухому селі хлопець побачив жахливе видовище. Горіла на краю села хата. Посіпаки вигнали з подвір’я господаря, його жінку та дітей, зв’язали їх ланцюгом, погнали по шляху.
Правдосвіт підійшов до сусідньої хати, запитав старого діда:
— Що діється тут, дідусю? Чим завинили ці люди?
— Хіба потрібна вина для вовка?—похмуро сказав дід.— Кусає, як скажений, та й усе. Не сплатив чоловік податку, нема чим. От і звелів Лихий Володар спалити хатину, а людей — до палацу, на вічне рабство. Тільки дівчину-калічку викинули на вулицю. Воно нікому не потрібне, само пропаде під тином…
Аж заскреготів зубами Правдосвіт. Кинутися б на поплічників чорних, та нема сили, нема меча. Діждався він, доки вороги з полоненими зникли вдалині, наблизився до згарища.
Біля спаленого подвір’я скулилася маленька постать дівчини. Вона тяжко ридала, припавши до землі. Благеньке полотняне плаття ледве прикривало худеньке тіло, на кістлявій спині лежало дві кіски, як мишачі хвости. І така вона була нещасна, така самітна перед згарищем, під непривітним хмарним небом, що серце Правдосвіта сповнилося великим жалем. На очах у нього виступили сльози. Він присів біля дівчини, погладив по голові.
— Не плач,— сказав він.— Не плач, дівчино. Прийде воля для народу, чуєш? І тоді сім’я твоя стане вільною. Не плач!..
Підвела дівчина замурзане пилюкою личко, глянула на Правдосвіта. Здивувався хлопець. Очі в неї були ясні, променисті. Тривожно застукало серце Правдосвіта, ніби хотіло щось сказати. Дівчина здалася хлопцеві близькою і рідною. Чому?
І згадав юнак слова Вартової Серця: «Кого серце твоє пожаліє, дуже пожаліє — то твоя наречена». Це вона! Непоказна на виду, непримітна, та в очах її сіяє вогонь краси, і серце віщує, що зійшлися назавжди…
— Не плач,— повторив Правдосвіт.— Я прийшов за тобою. Ти моя наречена.
Затихла дівчина, почувши такі слова. Поглянула ще раз на хлопця. Лице її спалахнуло щастям, стало на мить прегарним. Ще більше здивувався юнак, зрадів. А дівчина хитнула головою, сказала просто, ніби вона й чекала таких слів:
— Я згодна, хлопче. Буду твоєю нареченою. Клич мене Надією. А як звати тебе?
— Правдосвітом. Тільки знай, Надійно, що неспокійне в мене життя. Нема ні хати, ні господарства. Йду по шляху, шукаю заповітного…
— А що ж заповітне в тебе, Правдосвіте, мій сужений?— спокійно запитала дівчина.
— Країна Казки. Туди мандрую. Та не знаю, хто вкаже шлях. Коли ти сужена моя — повинна знати дорогу. Так мене вчила Вартова Серця.
Встала з пилюки придорожної Надія, припала до хлопця, ясочкою поглянула в обличчя мужнє.
— Проведу тебе, любий, до Країни Казки. Знаю дорогу.
— Звідки знаєш? Хто сказав тобі?
— Ще прабаба моя знала ту таємницю. Передала бабі, баба матері, а мати — мені. Оповідала я подругам та хлопцям, що є Країна Казки, та сміялися з мене всі. А нині ти сам бажаєш добутися туди. Ходімо. Не марнуймо часу…
Дивувалися люди сусідські. Бачили вони, як обняв високий та гарний парубок непоказну дівчину, та й пішли вони шляхом широким на схід.
— Диво дивне,— шепотіли баби старі.— Що б то могло означати? Хто він — такий жалісливий? Вже давно на нашій землі не було сердечних людей. Зачерствіли душі, зникла жалість…
— Може, Правдосвіт з’явився? — озвався хтось з молодших.
І пішло те слово між народом. Від села до села. Від поля до поля. Правдосвіт! Правдосвіт об’явився! Вийшов з гір. Іде селами. Ждіть, люди, волі!
Вірили в народі тим чуткам, бо яскраво на обрії пломеніла гора Вогневиця. Дивилися на неї люди, ждали сподіваного часу, повнилися ненавистю до ворогів лютих.
І докотилися чутки до палацу Лихого Володаря. Як чорна хмара, розлютився він. Скликав головних слуг, гримнув на них:
— Чули, що мовиться в народі? Правдосвіт вийшов з гірських криївок, пішов по селах. Чому не схопили його ще досі? Чому не бережете свого Володаря?
Вихором зірвалися лакузи з місця, помчали до війська, зібрали поплічників. Загриміли копита по шляхах, загавкали пси сторожові. Піднялася над землею курява. Врізнобіч поскакали загони на пошуки Правдосвіта.
А хлопець з Надійною вже минули багато рік повноводих, нетрів лісових густих, полів широких панських. На обрії майоріли височенні гори з крижаними шапками на вершинах. Таких ще не бачив у своєму житті Правдосвіт. Надія вказала на ті гори, мовила:
— Там, за білими вершинами, Країна Казки.
— Тоді спішімо, наречена моя!
— Зажди. Чомусь тривожиться серце моє…
Лягла Надія на землю, притулила вухо до шляху. Занепокоїлась.
— Чути погоню, любий Правдосвіте. Вже недалеко. Сотні вершників скачуть за нами…
— Що ж будемо діяти? Навіть заховатися нема де. Поле навкруги пустинне…
— Не журися, сужений мій. Зарадимо горю…
А вже ближчає курява страшна. А вже чути далекі крики лютих посіпак. Махнула рукою дівчина, промовила слово чарівне. Розлилася вона озером степовим, криштальним. Став біля озера, над берегом, Правдосвіт явором високим, густолистим.
Прискакала погоня. Зупинила коней біля озера. Чуду-ються лакузи.
— Ніколи не було в цьому степу озера. Звідки воно? Припали спраглі посіпаки до води прохолодної, почали пити. Та тільки встигли ковтнути кілька разів, як посиніли, попадали на землю, качаються від болю страшного.
— Зачарована вода. Прокляте озеро! — гукали вони. Розлютовані лакузи підскочили до явора, почали рубати.
Не бере сокира дерева. Лише іскри сиплються в усі боки. Злякалися вороги, помчали назад, до палацу Лихого Володаря. Розповідають вони йому про озеро прокляте, про явір невразливий.
— Самі ви прокляті! — заревів Лихий Володар, тупаючи ногами.— То ж сам Правдосвіт і його відьма-наречена. Давно мені матінка пророчила лихо від пари цієї. Не слухав я її, а тепер маю відплату! А ви, нікчеми, не могли знищити явора. Обкласти багаттям, спалити його!
Розскочилися поплічники від лютого Володаря, помчали знову в погоню. А тим часом Правдосвіт з Надійною перекинулися на людей, рушили до гір заповітних.
Уже дихають далекі крижані шапки холодом. Уже рівнина перейшла в невисокі горби. Вже шумлять весело потоки, стрибаючи по камінню. Та знову прислухається Надія, тривожиться.
— Погоня, любий друже! Поспішаймо!
Важко дівчині шкутильгати, втомилися ноги в неї. Бере її Правдосвіт на руки, пригортає до грудей, несе по крутій стежині.
Шлях їм перепинила широченна прірва. Не обійти її, не об’їхати. А позаду вже долинають крики зловісні, чути стукіт копит кованих. Поблід Правдосвіт. Зітхнув тяжко, опустив сужену на землю.
— Видно, пропадати доведеться. Буду одбиватися, Надіє. А ти втікай, голубонько. Я затримаю їх…
— Без тебе втікати? — осміхнулася Надія. — Без тебе нікуди не піду. Ми врятуємося від погоні.
— Як, наречена моя?
— Чи віриш мені, Правдосвіте?
— Вірю щиро.
— Тепер дивись.
Дівчина вирвала жмут волосся з своїх кіс. Хутенько сплела з них довгу нитку, прив’язала до неї камінь. Потім кинула на той бік прірви. Простяглася через ущелину блискуча ниточка, ледь помітна вона.
— Іди,— сказала Надія.
— Як? — крикнув Правдосвіт.— Хіба волосина мене витримає?
— Чи віриш мені? — ще раз суворо перепитала Надія, і очі її загорілися вогнем дивним.
— Вірю, кохана!
— Тоді йди!
Зібрав усю мужність Правдосвіт, кинувся через прірву. Дрижить ниточка, пружно колишеться над безоднею, а не рветься. Ось уже на тім боці хлопець. Ось уже до нього поспішає дівчина. Чудується Правдосвіт, не збагне ніяк, чому не рветься чарівний місток.
Доскочила погоня до ущелини, заревла дикими голосами.
Танцюють на конях баских поплічники, сиплють на втікачів хмару стріл. Даремна справа!
Правдосвіт з Надійною вже далеко від них. Пробираються покрученими стежинами, скелястими карнизами все глибше в гори. Тепер їм не страшно лакуз Володаря — наступає ніч, у глибині покручених хребтів ніяка сила не знайде втікачів.
Переночували вони в печері, а під ранок рушили далі. Та незабаром перед ними постала нерушима кам’яна стіна. Ні щілинки в ній, ні стежинки, ні печери. Куди не глянь — праворуч, ліворуч — тягнеться аж за обрій могутній хребет, сягає верхів’ям за хмари.
Глянув на ту стіну Правдосвіт, похитав головою, зітхнув.
— Що будемо діяти, Надійно?
Мовчки повела дівчина хлопця вздовж стіни кам’яної. Нарешті зупинилася. Показала на темний отвір печери.
— Що тут, Надіє? Хід в Країну Казки?
— Ні, Правдосвіте, ходу ще нема. Його лиш почали робити минулі герої. Нам належить скінчити їхню працю. Без цього не прийде воля народна…
— І багато ще праці? — загорівся надією хлопець.
— Ніхто не скаже. Все залежить од сили й віри героя. Згадав Правдосвіт свою працю біля каменя вогняного.
Терпіння є в нього. Є незбориме бажання послужити землі рідній. Чого ж чекати? До праці!
Ввійшли вони в печеру. Там і тут лежали пожовклі кістяки людей, які, напевне, теж шукали Країну Казки.
Поряд лежали стальні кайла. Взяв одне з них Правдосвіт, почав бити в груди величезній скелі. Посипалися іскри, відскочили шматки каменю.
Минали години. Мовчазно, настирливо гупав у стіну гранітну Правдосвіт. Росла купа каміння. Надійна виносила його з печери. З гірського струмочка вона брала прохолодну водицю, втишувала нею спрагу свого нареченого, обмивала спітніле, запилене обличчя.
Попливли дні. Тижні.
Без упину ламав скелю Правдосвіт. Не промовляв ні слова. Лише короткі спочинки вночі дозволяв він собі. На світанку вставав, і знову гук могутній, ніби від грому небесного, лунав над горами.
Надія ходила по горах, збирала яйця в гніздах диких птахів, кликала до себе диких кіз, брала від них молоко. Все те вона приносила своєму суженому.
Минув рік. Цілий горб кам’яного шмаття насипала Надія біля отвору печери. А стіна лишалася нерушимою, як раніше.
Змарнів Правдосвіт. Запали в нього щоки. Та очі горіли ще яскравіше, ніж колись, полум’ям подвигу.
Скільки ще минало часу, вони не лічили, не знали. Для них не було ні зим, ні весен, ні літа, ні осені. Для них була тільки стіна, яку треба подолати будь-що!
Та страхітлива напруга виснажувала Правдосвіта. Слабішали його удари. Частіше спочивав він. Схудли руки. Глибоко запали очі…
Минуло кілька літ. Одного разу впав Правдосвіт біля стіни, вперше простогнав сумні слова:
— Мабуть, не нам судилося пробити хід у Країну Казки…
Тоді Надія рішуче підійшла до стіни, вхопила кайло в свої слабенькі руки. Розмахнулася і вдарила щосили. Загриміли громи, розсипалася кам’яна стіна. В печеру проникло денне світло.
Підвівся вражений Правдосвіт, обняв наречену. Радість нечувана сповнила його серце. Вийшли вони тихо назустріч промінню.
Сяяло над ними ясно-блакитне небо. На обрії замріяно стояли густі ліси, блищали під сонцем повноводі ріки. Вдихнув на повні груди чистого повітря Правдосвіт. Затьмарився йому світ, і впав він на землю непритомний.
А коли розплющив очі — побачив біля себе чарівну дівчину. Ласкою і любов’ю сяяли голубі очі. Стрункий стан дівчини облягало вишите плаття з простого полотна, але так до лиця воно було їй, що хлопцеві дівчина здавалася неземною царівною.
— Хто ти? — прошепотів він.
— Невже не пізнав мене, Правдосвіте? — ніжно запитала дівчина.
Зірвався, як стій, Правдосвіт. Хто це? Голос її, Надії. І очі її. Це вона, наречена кохана, тільки осяяна променями краси. Що сталося? Чому?
— Ми вдихнули повітря Країни Казки, сужений мій,— сказала Надія.— І відкрилася прихована краса наших сердець. Глянь на себе. Ти теж став молодий і прекрасний. І сила повернулася до тебе.
Глянув Правдосвіт — все правда! Руки його, як в дні юності, налиті силою, зникла втома, він відчуває себе молодим і сильним. Обняв він наречену, поцілував ніжно.
— А де ж Володарка Казки, Надіє? Хто вкаже нам, що діяти далі?
Надія усміхнулася.
— Невже й досі не догадався? Я — Володарка Казки, мій наречений. Ти своєю вірою, любов’ю і великим подвигом зняв з мене негарну подобу, відкрив джерело Казки. Все в людях, Правдосвіте, в розумі їхньому, в серцях. Тільки спить Казка, доки людина не здійснить подвигу, не прикладе рук до великої праці…
— То ти знаєш, де добути коня Герояра, як викувати меча Вогневида? Ти знаєш, де скам’яніли Герої Народу?
— Знаю. І поведу тебе. Ходімо назад крізь печеру в наш край. Країна Казки дала нам свою снагу — тепер знову надійшла пора подвигу. Те, що ми здійснили,— квіточки. Ягідки попереду, мій Правдосвіте!
Та нічого вже не страшно герою. Він ще раз вдихнув запашне повітря Країни Казки, оглянув блакитну далину й рушив з Надією до печери…
Пройшли вони печеру, добралися до рідного краю. Минули гори, ввійшли в перше село на рівнині. Назустріч шкандибав старий дід. Він з подивом глянув на прегарну пару, привітався.
— Що чути в народі? — запитав Правдосвіт у діда. — Чи лютують посіпаки Володаря? Чи ждуть люди волі?
— Ой лютують,— гірко відповів дід, — так знущаються, як ніколи ще не знущалися. Та й люди непокірні стали. Як почули, що готує десь в горах Правдосвіт силу велику, так загорівся гнів у серцях на вікових ворогів…
Перезирнувся радісно з Надією Правдосвіт. Подякували вони дідові, пішли далі.
На світанку Надія привела нареченого на зелений луг. Там паслися між кущами лози худі стриножені коні.
Глянув Правдосвіт на них, жахнувся. Стирчать ребра в тих коней, на спинах виразки від шлей чи хомутів. Рояться над ними хмари ґедзів, жалять, а коні лише ліниво обмахуються хвостами, бо вже давно звикли до вічного рабства.
— Чи не тут мені треба шукати Герояра? — усміхнувся Правдосвіт.— Серед цих шкап?
— Саме тут,— згодилася Надія.
— Ти насміхаєшся? — вражено запитав хлопець.
— Ні, мій любий. Знаю, що в казках шукають чарівного коня десь в палацах зачарованих, в нетрях вікових. А в житті він працює на людських ланах. І не пізнає його звичайне око. А серце пізнає.
— Покажи мені його, Надіє…
— Ні. Я не знаю, де він. Ти повинен пізнати Герояра. Тоді він покажеться в своїй справжній подобі…
Замислився Правдосвіт. Приглядається до гурту коней. По чому ж визначити Герояра? Масть у всіх якась брудна, постави не розбереш — всі схожі більше на шолудивих собак, а не на путніх коней. Та ось помітив Правдосвіт одного дивного коня. Всі ходять спокійно, пасуться, а цей — не щипає травички, не п’є води, а без упину пряде вухами, мовби прислухається до чогось. Потім зненацька зривається з місця і скаче вперед, з гнівним іржанням рвучи путо на ногах.
Вже не вагаючись, Правдосвіт показав на цього коня, радісно крикнув:
— Герояр! Він не скоряється рабству!
Громове іржання заглушило останні слова героя. Посеред лугу спалахнуло сліпуче сяйво. Миршавий кінь раптово перекинувся на баского прегарного огира зі срібною гривою, сірої масті, з вогняними очима. Як бадилина, луснуло путо. Звився змієм кінь, метнувся по траві, підскочив до Правдо-світа. Сказав людським голосом:
— Здрастуй, мій господарю! Заждався я тебе. Сідайте на мене, кажіть, куди їхати…
Щасливий Правдосвіт скочив на чарівного коня, посадив поперед себе наречену. Схилився до вуха Герояра, запитав:
— Чи знаєш, де знайти Будівників Народу?
— Знаю! — заіржав кінь.— А до кого спочатку?
— Треба викувати меча Вогневида!
— Тоді понесу тебе до Івана — Великого Коваля!
— А де він?
— У рабстві, в глибокому підземеллі. Кує мечі для воїнів Лихого Володаря. Ніхто не добереться туди. Та для мене перешкод нема. Тримайтесь добре за гриву мою!
Звився кінь аж під хмари. Відкрилася перед очима Прав-досвіта й Надії вся рідна земля. Ріки повноводі, поля широкі, ліси дрімучі, гори багаті. І все те не народне, все належить посіпакам Лихого Володаря!
— Бачу людей на полях,— гукнув Правдосвіт.— їх багато, ніби трав на луках весняних. Диво дивне — чому вони терплять так довго рабство тяжке? Чому не встануть, не проженуть посіпак підлих?
— З давніх-давен чарами й підступом позбавлені вони Героїв,— сказав Герояр.—Та вже прокинулися люди, ждуть! Настала славна пора!
Кинувся чарівний кінь вниз, вдарився грудьми об землю, аж іскри посипалися навколо. Захололо в грудях Правдосвіта. Та вже скаче Герояр з вершниками своїми по підземеллю.
Виносить їх на широкий майдан. А на майдані стоїть стара-старезна кузня. Котиться дим з неї, скачуть іскри багряні, чуються співучі удари молотка, гупання молотів.
Скочив Правдосвіт з коня, підійшов до кузні. Бачить — в полум’ї й диму стоїть Іван — Великий Коваль, кує меча. Руки в нього, як стовбури дуба, груди, ніби гори,— справжній богатир казковий. Та чоло засмучене, брови нахмурені, задума тяжка на лиці. Біля коваля стоять два молотобійці, помагають йому.
Побачив Іван — Великий Коваль гостя, перестав кувати, відкинув убік меча. Запитав здивовано:
— Хто ти? Чого волієш від мене? Хіба не знаєш, що незабаром надійдуть слуги Володаря мечі забирати, тоді горе буде тобі?!
— Я Правдосвіт! Не будеш більше ти кувати мечі для ворога, Великий Ковалю! Йдем зі мною, добувати волю народну!
Заясніли очі Івана — Великого Коваля. Розійшлися зморшки. Розігнувся стан. Вдихнув він грудьми богатирськими повітря, обняв Правдосвіта. Виглянув з кузні, побачив Герояра, наречену героя Надійну. Радісно сказав:
— Бачу — надійшов час викувати меча заповітного Вог-невида для тебе, славний звитяжцю! Чи не для цього ти з’явився до мене?
— Вгадав, чарівний Ковалю! Куй! Тільки де взяти заліза, що розсікало б мури ворожі, тьму віковічну?
— Є таке залізо, — хитро усміхнувся Іван — Великий Коваль.
Він узяв лопату, почав копати недалеко від горна. Добув з ями старовинний плуг-орало, кинув його в огонь. Кивнув помічникам. Ті налягли на міхи. Зажевріло вугілля, затанцювало полум’я над оралом, осяяло кузню.
— Що то за орало? — здивувався Правдосвіт. — Чому ти так пильно беріг його?
— То плуг прадавніх хліборобів, що орали вільну землю. В ньому надії наших предків, піт праці їхньої, дух незборимої волі, яку приспали вороги, лакузи панські. Заповідано з давніх-давен берегти це орало, і в час грізний викувати з нього меча Вогневида. В тому мечі буде вся міць народу нашого! Гей, помічники, беріться до праці!
Вихопив коваль з горна розжарене орало, кинув на ковадло. Загриміли молоти, заспівав молоток. Видовжилося орало під тими ударами. І незабаром на ковадлі вже яснів багряний сяючий меч.
— Загартувати його треба,— суворо сказав Іван — Великий Коваль.— Ходімо, Правдосвіте.
— Куди?
— Недалеко.
Вийшли вони з кузні, спустились до річки, що протікала поряд, б’ючи джерелом з сірої підземної скелі. А вода в ній чорна, страшна — клекоче й піниться вона. І чується в тому клекоті Правдосвіту плач людей, стогін замучених, сумні пісні жінок.
— Що за ріка, Іване — Великий Ковалю? — запитав Правдосвіт.
То ріка сліз народних, пролитих у рабстві, — сказав Іван. — Загартуємо в джерелі страждання народного меча Вогневида. Тоді ніщо не встоїть супроти нього!
Занурив меча у ріку коваль. Хмара біла заклубилася над водами. Витяг меча Іван, підняв угору. Ніби тисячі блискавок заграли в повітрі.
— Бери!
Взяв меча Вогневида Правдосвіт, поцілував священне лезо.
— А тепер в путь, Іване — Великий Ковалю! Визволяти інших Будівників Народних!
— В путь! — гукнув Іван.
Він почепив собі до пояса меча, взяв ще кілька мечів на запас, сів на свого коня, що стояв у загоні.
— Ех, давно я не був у бою,— загукав Іван — Великий Коваль. — Веди, Правдосвіте, на світ ясний, під зорі вільні! Застоявся, коню, попрацюєш.трохи!
Загриміли копита Герояра по підземеллю, поскакав за ним кінь коваля Йвана. Вискочили вони на поверхню землі, помчали шляхами. Показує Надія на мури високі, велить прямувати туди.
— Там Андрійко — Великий Ткач,— сказала вона.— Визволяйте його, богатирі!
Ех, як метнулися герої до мурів тих. Як махнув мечем Правдосвіт — повалилися стіни. Виросла перед богатирями сторожа чорна, націлила списи в груди незахищені.
— Втікайте, нерозумні! — кричать охоронці.— Посічемо вас на капусту!
Зареготався Правдосвіт, підняв меча вогняного.
— Минув час ваш, вороги! — гукнув він.
Задзвеніла криця. Не витримують ударів народної зброї мечі ворожі, кришаться. І ось уже нема сторожі чорної, шлях вільний до Андрійка — Великого Ткача.
Сидить славний майстер біля ткацького верстата, прикутий тяжким ланцюгом. Тче тонкі полотна для Володаря Лихого, для посіпак хижих. А навколо нього — сотні дівчат і жінок. Шиють сорочки, вишивають їх візерунками дивовижними.
— Гей, Андрію — Великий Ткачу! — промовив Правдосвіт.— Годі тобі в рабстві гнити. Збирайся, поїдеш з нами, волю народну здобувати!
Зрадів Андрійко — Великий Ткач, встав з-за верстата, розігнув стан високий. Допоміг йому Правдосвіт кайдани розрубати. Дістає майстер з потаємної схованки сорочку білу з льону, вишиту ніжним казковим візерунком. Подає її Правдосвіту.
— Давно чекає ця сорочка героя,— сказав Андрійко.— Руки вільних жінок вишивали її в давні часи, полотно виткане з льону вільного лану. Найкращим захистом буде сорочка, сильнішим від кольчуг крицевих.
Подякував Правдосвіт Великому Ткачеві, одягнув сорочку. Сіли вони на коней, помчали далі.
Слава про похід великий прокотилася по всій країні.
Застилає обрій хмара чорна, суне впроти героїв сила-силенна війська Лихого Володаря.
Та нічого не страшить богатирів. Скачуть вони до саду великого. Розганяють, нищать сторожу. Викликають Павла — Садівника Великого.
— Годі плоди чарівні зрощувати напасникам Лихого Володаря! — загукали герої.— Ходімо, Павле, волю народну здобувати! Хай розквітнуть сади твої, Великий Садівниче, по всій землі рідній! Хай плоди їхні принесуть радість дітям пашим!
— Ходімо! — заспівав Павло, почувши тую мову гарячу. — Давно жду я часу заповітного!
Скочив на коня, помчав за друзями.
Небагато часу минуло. І вже за Правдосвітом летить, потрясає землю загін богатирський. А в загоні тому Іван — Великий Коваль, Андрійко — Великий Ткач, Павло — Великий Садівник, Михайло — Великий Хлібороб, Семен — Великий Швець, Охрім — Великий Рибалка, Сергій — Великий Пастух. Словом, всі Будівники Народні, силою і вмінням яких трималася Земля Рідна.
Мчить сила богатирська звільняти останнього Будівника — Гната — Великого Муляра. Бачать — стоїть на горі в’язниця чорна, похмура. Гнат з помічниками тягають важке каміння, домуровують будівлю страхітливу. Побачила сторожа Володаря силу богатирську, з ляку поховалася в підземелля. Загукали герої:
— Кінчилося твоє рабство, Великий Муляре! Не буде більше в’язниць на землі рідній. Муруватимеш ти будівлі ясні для дітей наших! Ходімо здобувати волю народну!
Покинули Гнат з помічниками працю ганебну, прокляту, сіли на коней, причепили бойові мечі до пояса. Махнув Правдосвіт мечем Вогневидом. Тільки загуркотіло в просторі — повалилася в’язниця чорна, розсипалася прахом.
— А тепер,— сказала Надія, оглянувши ясним зором богатирів,— тепер, звитяжці народні, надійшла пора найтяжча. Поведу я вас на поле прокляте, зачароване. Там ворог оберігає древніх скам’янілих Героїв Народу. Велику силу поставив туди Лихий Володар. Коли зборемо її — воля народна прокинеться!
— Веди! — сказали богатирі. — Не одступимо назад перед силою чорною!
Скачуть герої полями, селами, лісами. А їм назустріч вже виходять люди, вітають хлібом-сіллю, вінчають квітами. Не бояться напасників, не схиляють голови своєї перед ворогом, вільно висловлюють радіоть велику.
Привела Надія богатирів у гори. Вже видно полум’яну Вогневицю, вже чути грізний гуркіт її. Вибралися герої на високу полонину. А дорогу їм заступає лава ворожа. Скільки оком кинь — колишуться списи напасників Лихого Володаря, блищать мечі та щити. Побачили вороги, що народних бійців кілька десятків, почали реготатися.
— Гей ви, холопи віковічні, гречкосії нещасні,— загукали лакузи.— Навіки заснули ваші Герої. Побачите — те ж саме буде й з вами!
Бачать богатирі — за рядами ворогів стоять у тумані тисячі кам’яних постатей. Завмерли непорушно, не колихнуться.
— Ото і є Герої Народу,— сумно мовила Надія. — Ось де приспана воля наша, богатирі. Не бійтеся, що ворогів багато! Час їхній скінчився!
Підняв Правдосвіт меча Вогневида. Засяяла на сонці сліпуча криця. Зойкнули осліплені вороги.
— Хай матері наші поможуть нам,— гукнув Правдосвіт, спрямовуючи Герояра прямо в гущу напасників. — За мною, герої!
Загриміла земля. Страшно вдарили мечі. Іскри посипались далеко на рівнину. Славно билися Будівники Народні. Де проходили вони, там пролягала вулиця. Де бурею проносився Герояр з Правдосвітом на спині — там падало ворогів купою на купі.
Та нерівна була сила! На кожного сміливця накидалися сотні ворогів. Втомлюються руки сильні, затупились мечі.
Вже кров виступила на грудях Івана — Великого Коваля, вже закривавились руки Андрія, вже знемагає Павло. Лише Правдосвіт, як блискавиця, літає на чарівному коні своєму по полю, виручає друзів від сили навальної.
Сунуть хмарою вороги, тиснуть героїв на середину поля. Вже богатирі поряд із скам’янілими Героями. Злобно регочуться вороги, гукають:
— Вибирайте місце собі, підлі раби! Навіки ви залишитеся на цьому полі!
Та недовго вони сміялися!
Що впаде крапля крові богатирської на камінь, як устає постать нова, оживає, розплющує очі.
Що проллється потік червоний з грудей Правдосвіта на землю, як прокидаються з віковічного сну десятки Героїв Народу, скам’янілих в далекі віки. І стають вони до бою, і піднімають предковічну зброю свою.
Ось заворушилося поле неозоре від краю до краю, пробуджене великим подвигом Будівників Народних. Застогнала земля, викинула з надр своїх військо грізне, незбориме. Задрижали вороги, подалися назад.
І вже почали тікати вони, гублячи зброю. І вже закричали вони, прохаючи пощади!
А з рівнини поспішають люди, озброєні палицями, саморобними мечами, рогатинами, косами. Палають дворища й палаци лакуз Лихого Володаря. Загорівся й притулок душителя рідного краю — фортеця чорна, зловісіна.
Від краю до краю заклекотіла радістю рідна земля.
Воля! Воля прийшла на поля широкі, в ліси зелені, до осель людських!
Веде славне військо богатирське Правдосвіт на рівнину, грає під ним кінь Герояр срібногривий, супроводжує його юрба народу, сяє щастям, сидячи перед ним, наречена прегарна, Володарка Казки — Надія.
І ведуть хлібороби назустріч Правдосвіту матір його стареньку, сиву. Ледве-ледве переступає ногами вона, не знати в чому й дух тримається, а ще сяють очі, усміхаються вуста.
— Слава матері Правдосвіта,— гримить народ.
Заплакала мати від радості, обняла сина довгожданого, наречену його, благословила їх на життя довге, вільне…
А з неба сяяло сонце, лило живлючі промені на землю рідну, на сади, на поля, на ріки, на гори священні, які віднині належали вільним людям…
Жив народ країни тієї у тяжкій неволі. Панував над ним Лихий Володар. І було в нього багато поплічників, попихачів, які визискували й мучили власних братів. Скаже Володар вбити одну людину, яка йому не до вподоби,— а посіпаки вбивають десять. Накаже Володар здерти з народу сто тисяч золотих податку для війська, для нових походів,— а лакузи здирають з хліборобів та ремісників мільйони золотих.
Спершу бунтував народ. Піднімалися сміливі юнаки, брали до рук крицеві мечі та списи. Летіли голови чорних поплічників. Та страшну силу мав Лихий Володар. Його військо нищило хоробрих одинаків, заливало кров’ю землю. І гаснули спалахи непокори, не запаливши великого полум’я. І знову безнадія та байдужість сповивали землю.
Так було довго. Дуже довго.
Вже почали звикати люди до свого рабства. Вже почали забувати слово — свобода. Не пам’ятали давніх героїв.
Рідше чулися пісні над селами. Навіть співати людям не хотілося після тяжкої цілоденної праці. Прийшовши з поля, падав хлібороб снопом на землю й засинав. А на світанку прокидався, втомлений, розбитий. І знову йшов на панщину.
Та якось влітку в одному гірському селі народився хлопчик у селянській родині. Баба-повитуха обмила дитину, показала батькові. Той потримав сина на широких шкарубких долонях, порепаних од праці, зітхнув тяжко. В оці батька з’явилася сльоза.
— Для чого народився ти на світ, синку? Краще б тебе не було.
— Що ти мовиш, чоловіче? — з острахом озвалася мати. — Нащо накликаєш нещастя на сина?
— Якого ще нещастя треба, жінко? — тужливо запитав батько, передаючи дитину матері.— Ми раби. І син стане рабом. На муку й ганьбу прийшов він у цей світ.
— Не знаєш, господарю, долі сина свого, — повчально мовила баба-повитуха.— Тому не смій так казати. Краще ймення дитині дай. Негоже без імені залишати народженого й на хвилинку…
— Байдуже,—відповів батько. — Називайте, як хочете…
— А ти,— звернулася баба до матері.— Яке ймення бажаєш дати синові?
— Не знаю, бабусю. Виберіть ви…
Покарбоване віковими зморшками лице баби-повитухи осміхнулося радо. Вона взяла дитя на руки й тремтячим голосом сказала:
— Диво дивне, господарю та господине. Ще моя баба та мати заповіли мені цей час. Казали вони мені — стрінеться тобі дитина, ймення якій не захочуть давати батьки. Тій дитині належить здобути волю для народу…
Батько вислухав слово бабусине, похитав головою.
— Казки. Я вже давно розучився вірити в них.
— А даремно,— проспівала невгамовна баба.— Казка ніколи не обманює. Ну, раз ви не хочете, дам ім’я хлопчику я. Хай буде Правдосвітом.
Здригнувся й поблід батько. Занепокоїлась мати.
— Що це ви зробили, бабусю? Не буде спокою для дитини. Лихе ім’я ви дали йому. Де в світі є правда? Для глуму й горя він його носитиме…
— Не турбуйтеся, господарю та господине,— суворо відказала баба.— Нічого злого не станеться синові. Ось даю йому захист. Бачите зернятко жита? Я бережу його все життя. Так берегла його мати, баба моя й прабаба…
— Що ж то за зернятко?
— То зернятко з урожаю вільного лану. Зібране ще тоді, коли народ наш жив на вільній землі. Руки героїв-ли-царів косили те жито. Вільні матері в’язали в снопи. На громадських, а не панських токах вимолочувалось зерно. І засипалося в громадські засіки. Велику силу має вільне зерно. В ньому зберігся промінчик мужності наших предків.
— Що ж зробиш з тим зернятком?
— Бачиш — я розтираю його. Вийшло борошно. Тепер мені потрібне молоко дикої кози…
— Де ж нам узяти його? — здивувався батько.
— Йди в гори,— звеліла баба-повитуха.— Треба молоко вільної кози. Домашня, рабська, не годиться. Та поспішай, господарю. Не може торкнутися син до груді материнської, доки я не дам йому млинчика з цього зернятка. Такий заповіт…
— Іди чоловіче,— тривожно сказала мати. — Поспішай…
— А коли надійдуть посіпаки з палацу Володаря, що тоді буде? — зітхнув батько.— Ну, та гаразд. Повірю бабі. Хай хоч син стане вільним…
— Та знай, господарю, — озвалася баба, — що козу не люжна вбивати. Лиш молока краплю візьми в неї…
Пішов господар. Ждали баба й мати. І диво дивне. Не плакала дитина, дивилася голубими очима на матір, дриґала ніжками, усміхалася.
Надійшла ніч. Почалася гроза. Стало темно надворі. Лише яскраві блискавиці краяли пітьму та в горах котився гучний грім.
— Що ж він знайде в таку негоду? — ламала руки мати.— Ніч горобина, страшно й носа виткнути надвір. Ой, недобра година випала на долю синочка мого!..
Мовчала баба. Очікувала над мисочкою, де була розтерта на борошно маленька зернина.
Аж на світанку вщухла гроза.
А по тому вдерлися до хати посіпаки Володаря. Побачили дитину, зареготалися!
— Ага! Ще один слуга нашому панові,— загукали вони.— Як звати?
— Правдосвітом! — тихо мовила мати.
Благенькі стіни притулку здригнулися від реготу поплічників.
— Правдосвіт! Чи ви чули? Ха-ха-ха! Ну й вибрали наймення! Що ж, хай спробує знайти правду! Ха-ха-ха! Виросте, слугою до Володаря піде! Там йому покажемо правду! А де батько?
Мати й баба мовчали. Посіпаки розлютувалися.
— Втік? Чому мовчите?
— Пішов у гори,— нарешті вимовила мати тихим голосом.— Мені закортіло ягідок.
— Ягідок закортіло? — зловісно скрикнув головний посіпака.— Матиме за ягідки сто бичів по спині. Так і передай. Хай з’явиться до палацу Володаря.
Поїхали лакузи. Скам’яніли, завмерли від суму та горя мати з бабою. Аж після сходу сонця ввійшов до хати господар. Мокрий весь, обдертий, та веселий. В горнятку маленькому подав він трохи молока бабі.
— Маєте. Доля помогла синові нашому. Пішов я в гори. Почалася гроза. Таке ллє з неба, що світа не видно. Я заховався в печеру на горі Вогневиці…
— То печера Горицвіта — давнього героя,— мовила баба.
— Знаю. Ось навіть меча старовинного знайшов там. Бачите? Лезо, як нове, блищить. Держак срібний. Взяв я його, ніби щось в грудях загорілося. І страх пропав. І захотілося мені на волю вільну вирватися, не повертатися в рабство. Та згадав сина. Подумав, що треба знайти козу дику… Дивлюся, аж світиться щось у печері, в темному кутку. Підходжу ближче — то коза очима блимає. Я до неї, до неї. Козю, козю, кажу, козю, козю… Вона нічого. Я погладив її. Мовчить. Тоді я видоїв трохи молочка. Бачте — ваш заповіт, бабо, справджується!
Замісила баба на принесеному молоці борошенце вільного жита, спекла малесенький коржик, дала того хлібця хлопчикові. Дитина поилямкала, проковтнула. І закричала гучно, вимагаючи їсти. Мати пригорнула Правдосвіта, нагодувала. Сумно сказала чоловікові:
— Були посіпаки. Вимагали тебе до двору. Казали, що матимеш сто бичів. Ой горенько наше! Ти ж не витримаєш такої кари, пропадеш, а ми з синком самотні, безталанні за лишимось!
Потемнів господар, сперся на меч. Задумався. Карби дум тяжких лягли на чолі. Нарешті стріпнувся, випростався.
— Не бувати цьому. Не торкнеться моєї спини більше палиця підлих лакуз…
— Що ти надумав? — скрикнула з острахом жінка.
— Побачиш!
Кинувся чоловік надвір, сів на коня. Хотів уже повертати до гір. Та скачуть назустріч йому посіпаки Володаря, вимахують нагаями, погрожують палицями. Бачить господар — нема рятунку. Лише на мить задумався він. А потім сильною рукою поверігув коня, рушив до напасників. На сонці блиснув стародавній бойовий меч.
Заревли посіпаки. Зарепетували. Повалилися деякі з них на пилюку дороги, спливаючи кров’ю. А інші кинулися круками на сміливця, порубали його кривими шаблями.
Заклякла від жаху мати, дивлячись на те видовище. Не могла вимовити й слова. А баба суворо сказала:
— Пам’ятай про заповіт, жінко. Здійсниться надія народу. Три знаки над сином твоїм Правдосвітом. Народження його освятило вільне молоко, укріпило вільне зерно, шлях його окропила вільна кров. Чоловік твій, взявши меча до рук, став вільним! Бережи сина, жінко!
Пішла баба.
Залишилась мати з маленьким Правдосвітом. Поховала посічене тіло чоловіка. Проливала сльози над могилою. Ходила на панщину сіяти, полоти та жати.
Минали засніжені зими, сльотисті осені, квітучі весни, буйні, багаті літа.
Виростав хлопчик Правдосвіт.
Став ходити. Навчився розмовляти. Вже помагав мамі по господарству, полов просо на городі, носив воду від криниці, ходив з нею на широкі панські лани.
Вечорами любив син слухати казки. Тихо розповідала їх мати, бо посіпаки Володаря карали людей за стародавні казки. До півночі не спав Правдосвіт, переживав пригоди великих героїв, уявляв себе поряд з ними. І все запитував:
— А де нині, мамо, герої? Чом не видно їх? Де кінь Ге-рояр, про якого тп розповіла? Де меч Вогневид? Де сміливі вояки?
— Тихо, синку, — шепотіла злякана мати. — Не кричи так. Почують, біда буде. Не скажу тобі нічого, синочку, не знаю. Виростеш — сам дізнаєшся про все…
Минали роки.
Виростав, мужнів Правдосвіт. Та чомусь обминали його в селі товариші, дівчата, хоч гарний і сильний був він. Дивувався хлопець. Знову питав матері.
— Ймення твого бояться, синку, — сказала мати. — За правду посіпаки Володаря б’ють. Тому не хочуть люди на віть наймення твого промовляти…
Йшов хлопець до однолітків своїх, звертався до них:
— Хлопці, чому ви такі лякливі? Чи не чули ви казок від своїх матерів? Чи не знаєте ви про героїв великих? Про коня Герояра, що переносить через прірви широкі? Про меча Вогневида, що рубає ворогів? Чому ж ви такі боязкі?
— Знайшов дурних! — шепотіли хлопці, ховаючи очі.— Батька його посікли на капусту, хоче й нас призвести. Не бажаємо слухати казок та твоїх дурних речей. Вигадки то все. Не Правдосвіт ти, а Брехосвіт!
Зареготалися люди, почувши те слово. І пішло гуляти по селу — Брехосвіт.
Засумував хлопець. А тут ще посіпаки навідалися до хати нужденної. Звеліли матері:
— Синові твоєму сповняється завтра п’ятнадцять літ. Пора до роботи. Хай з’явиться до палацу. Буде служити Володареві. Ха-ха-ха! Побачимо, як він там послужить з найменням своїм!..
Не спала мати всю ніч. Не спав син. Думали думу тяжку.
Замучать тебе, синку. Не забудуть вони тих посіпак, що впали від руки батька твого…
— Не піду я в палац,— вирішив син.— Піду в гори, пошукаю долі вільної…
Заплакала сива мати. Вдарилась грудьми об землю, як чайка степова.
— Одна-однісінька залишуся на білім світі. Нікому буде очей закрити. Нікому поплакати над домовиною. І ти пропадеш, мій синочку, в горах. Вовки-сіромахи розтягнуть кості твої, круки вип’ють очі ясні! Ой горенько моє тяжкее!..
Мовчав Правдосвіт. Думав тяжко. Нарешті сказав:
— Ти розповідала мені, нене, казки про богатирів предковічних. На розпутті треба вибирати шлях. Який же мені обрати, матусю?
Витерла мати сльози. Обняла сина, пестила кучері буйні. Зітхнувши, мовила сумно:
— Що можна вдіяти, дитино моя? Правда твоя. І моє серце каже те саме. Не слухай плачу мого. То горе вікове, материнське виливається в сльозах. Залишишся тут — заб’ють тебе посіпаки до смерті. В рабстві помреш. Підеш в гори — вільний будеш, хоч і згинути можеш. Баба-повитуха заповіт лишила для тебе, що звільниш ти землю рідну од неволі. Тільки не знаю, як ти це можеш зробити, де силу таку візьмеш?
Стрепенувся Правдосвіт, почувши мову материну.
— Чому не сказала одразу про той заповіт?
— Малий ти зовсім був, синочку…
— Тепер знатиму, що шукати, — радісно сказав син. — Не лише для себе, а для всіх, для всієї землі. Благослови, нене, в дорогу невідому.
Поцілувала мати сина в чоло чисте. Наготувала в торбу йому харчу всякого, сорочечку на зміну. Надів син на ноги нові постоли, перекинув торбу за плечі, поклонився матері, потім рідній хаті.
Надворі було темно. Шлях осявали зірки. Правдосвіт поглянув на обрій. Там громадилися серед туманів високі гори.
— Терпи, мамо. Жди мене. Ждатимеш — повернусь. Пропав Правдосвіт у темряві. Ніч проковтнула його. До ранку сиділа мати на призьбі мовчазна, захолола, ніби мертва.
А як сонце зійшло, прилетіли до хатки нужденної вершники, загриміли:
— Чому не йде твій Брехосвіт? Чи ще одсипається? Ха-ха-ха! Так ми його навчимо вставати раненько! Чому мовчиш, стара відьмо?
Не поворухнулася навіть мати від крику злобного. Дивилася смутно на далекі гори, шепотіла щось зів’ялими вустами.
— Вона божевільна, — крикнув головний лакуза. — Шукайте Брехосвіта! Тягніть його надвір.
Кинулися попихачі до хати. Перевернули все. Не знайшли Правдосвіта. Загорлали до матері:
— Куди подівся? І на дні моря знайдемо! І під землею викопаємо!
— Не знайдете! — усміхнулася мати. — Не буде в рабстві син мій Правдосвіт. Не шукайте, даремна справа…
Ой як розлютувалися лакузи! Посиніли від гніву, штовхнули матір на вулицю. Запалили притулок столітній. Спалахнуло полум’я, сягнуло неба.
— Хай пропаде й кубло зміяче! — кричали попихачі.— А ти, відьмо стара, йди жебрачкою по дорогах. І хай сміються люди над тобою. Мати Брехоовіта! Ха-ха-ха! Мати Брехосвіта!
Пошкандибала стара мати попід тинами. А вже біжать шолудиві собаки, гавкають на жінку. А вже зібралася юрба холуйська, плює на неї, кидає грудками, шпетить на всю губу. Дивляться люди з-за тинів на те ганьбите, кусають губи, шепотять прокляття. А ніхто нічого сказати не може. Бояться…
— Погоню до гір! — гримнув головний лакуза.— Спіймаєте — тягніть до палацу. Сам Володар бажає бачити цього бунтаря з таким химерним ім’ям. Чуєте?
Помчали вершники до гір. Всі стежини вкрили, мовби мошкара чорна. Коли сонце підбилося до обіду, побачили попихачі самотню постать на полонині.
— Ось він! Доганяйте!
Загуркотіли копита ковані по камінню. Засвистіли нагаї. Мов змії, помчали коні вгодовані за втікачем. А перед ними злобні пси з ошкіреними пащами, навчені хапати й рвати людей. Ой, Правдосвіте, що буде з тобою?
Побачив лиху погоню хлопець. Побіг він щодуху до скель. Випирає з нього дух, котиться градом піт. А погоня все ближче.
Вбіг Правдосвіт під покрив буків вікових. Перескочив потічок бурхливий. Потрапив на невелику зелену галявину. Стоїть серед галявини хатка благенька, аж світиться вся. Мохом поросла, похилилася. А біля хатки бабуся. Зігнулася вона аж до землі, руки чорні, кістляві, ніс гачком, ніби в баби-яги, пооране глибочезними зморшками лице.
А погоня вже зовсім недалеко. Ось-ось вихопиться вона на галявину.
— Йди за мною,— сказала бабуся і повела Правдосвіта до хатки. Невідомо, як протиснувся в двері високий та плечистий Правдосвіт. Виглянув у віконечко, жахнувся. Посіпаки вже мчать по галявині, гукають щось несамовито.
Причаївся Правдосвіт, навіть подих затамував. Чує він крики зловісні:
— Куди подівся втікач? Чому не хапаєте його?
— Наче крізь землю провалився. До галявини добіг і зник.
— Шукайте, може, на галявині яма є або хід підземний?
— Нема. Пусто. Скелі та колючки…
Дивується Правдосвіт. Невже вони не бачать хатки, що стоїть серед галявини? Адже ось лакузи зовсім поряд! І не скелі голі навкруги, а ніжна зелена трава. Чи не сниться ііому?
Завмирають голоси погоні. Ось зовсім уже не чуть. Повернувся Правдосвіт до бабусі, вклонився, поцілував зморщену руку.
Бабуся покивала схвально головою.
— Поштивий, синку. Гарно мати виховала тебе. Хто будеш? Звідки?
— Правдосвітом звати. Втік від Володаря. Не хочу із рабстві гнити.
— Добре ім’я,— мовила бабуся.— І вчинив ти добре. А що бажаєш діяти далі?
Загорівся Правдосвіт. Гаряче сказав бабусі:
— Хочу звільнити весь народ з рабства. Хочу дослужи ти землі рідній.
Задумалась бабуся. Правдосвіт терпляче ждав її слова. Нарешті вона сумно похитала головою й одказала:
— Слова всі можуть говорити, синку. В годину гарячу серце кипить і гадає, що світ переверне. А на ділі — важче. Набагато важче, Правдосвіте!
— Хочу до діла! Навчіть, як діяти, бабусю…
— Не поспішай. Молодий ще, немудрий. Терпіння мало. Звільнити народ від неволі — ой, якого терпіння треба, синочку. Залишайся в мене на рік. Ти хотів послужити землі рідній? Послужи спочатку в мене. Згода?
— Згода, бабусю, — сказав Правдосвіт. — Ви врятували мене. Вам я завдячую життям. Лише скажіть одне — чому посіпаки не побачили хатки? Чому проїхали мимо?
— Прийде час — дізнаєшся,— хитро всміхнулася бабуся.— Май терпіння, Правдосвіте.
Почав жити хлопець у гірському притулку. Спочатку нову покрівлю поклав на хатку з тесу букового. Полагодив призьбу. Залатав стіни. Похвалила його за це баба. Потім сказала:
— Важку роботу загадаю тобі. Витерпиш — нагороду матимеш. Відкрию тобі, що бажаєш. Не витерпиш — підеш, куди очі дивляться…
Згодився хлопець. Повела його баба в глибоку, темну печеру. Запалила смолоскип, звеліла світити. Довго йшли вони. Стежина вела нижче й нижче. Блищали на стінах самоцвіти, зміїлися жили золоті, срібні.
— Отакі багатства? — дивувався Правдосвіт.— Чому ніхто не знає про них?
— Вільному народу належать ті багатства,— промовила баба.— До того часу ніхто не торкнеться їх. Та ось ми прийшли вже, синку. Тут твоя робота…
Дивиться Правдосвіт, дивується. Зупинилися вони біля каменя величезного, сірого. Вріс вій в скелю, стоїть непорушно. Ба ні, здається йому, що ворушиться той камінь.
— Торкнися,— звеліла баба.
Торкнув рукою Правдосвіт камінь. Дихає камінь. Що за диво?
— А ще послухай.
Притулив вухо до каменя хлопець. Чує стук тихий, тривожний. Ніби віддається той стук у глибині землі, завмирає десь вдалині. І ще ніби стогін чути в камені, плач якийсь тужливий. Чи йому здається?
— Бабусю,— тривожився Правдосвіт,— що це за камінь? Що з ним треба робити?
— Що за камінь — дізнаєшся потім,— суворо сказала бабуся.— Глянь — він холодний. Його треба розігріти тяжким, щирим трудом, щоб сяяв, як сонце. Чуєш — він ледве стукає? Треба, щоб він бився громово в надра гори. Маєш роботу. Носи дрова в оцю печеру, поряд з каменем, пали. Щоб не згасав огонь. Ти не повернешся до моєї хатки, доки не покличу. Так випробуємо твоє терпіння і щирість. Інше — знатимеш потім. Згода?
— Згода! — рішуче сказав Правдосвіт.
— Їжу матимеш щодня при вході. Пам’ятай же, синку,— щоб вогонь не згасав ні на годину.
— Пам’ятаю…
Вийшли вони з бабою на білий світ. Показала вона хлопцю на хащі смерекові, кинула до ніг кресало, велику сокиру.
— Маєш вогонь. Маєш сокиру. Рубай. Пали.
Пішла бабуся. Зникла в лісі. Недовго думав Правдосвіт. Вхопив сокиру, рушив до дерева.
Силу велику мав Правдосвіт. Повалив він смереку. Порубав на плахи. Поніс до печери. Тяжка була праця. Сто потів спливало з хлопця, доки тягнув він дрова в глибину гори. Нарешті наносив велику купу, склав у широкій заглибині, яку вказала бабуся. Почав кресати вогонь. Кресав, дивувався.
— Як же воно горітиме? Повітря не вистачить. Та й від диму я задихнуся в печері…
Спалахнули язики полум’я. Загоготіло багаття. Потяглося вгору.
Ще більше здивувався хлопець.
— Отже, є отвір в печері?
Поглянув він на камінь, і здалося йому, що хтось зітхнув радісно в печері. Хто ж? Адже нікого нема. Знову зітхання. І мовби сильне тремтіння прокотилося в надрах гори.
Пішов Правдосвіт назад, бо й жар уже допікав. Вийшов з печери, почав рубати нову смереку. Витираючи піт, глянув на вершину гори. Над нею вився дим, пломенілії вогні.
— Невже це від мого багаття? — вразився хлопець.
Наче блискавиця пронизала його мозок. Він згадав давню казку материнську. В тій казці мовилося, що колись гора Вогневиця дихала полум’ям і димом. Це було ще тоді, коли народ не мав Лихого Володаря і жив на вольній землі. Потім століття рабства прийшли на рідну землю. І згасла гора Вогневиця. Лише в казках розповідалося, що як запалає вона знову, то близько вже, година волі. Не вірили люди тим переказам. А глянь — запломеніла гора! Що ж означає сірий камінь? Хто така бабуся, що звеліла палити вогонь?
Захотілося Правдосвітові від радості бігти до хатки на галявину, щоб розпитати про все. Та почулися йому слова суворі:
— Ти не повернешся до моєї хатки, доки не покличу. Так випробуємо твоє терпіння…
Зітхнув Правдоовіт. Стримав себе. Знову почав рубати дерево, тягти дрова до печери.
Покотилися дні. Невпинно працював хлопець, підтримуючи незгасний вогонь. Щоранку він знаходив при вході до печери молоко і хліб. Воду пив з гірського потоку, закусював дикими ягодами.
А над горою Вогневицею все густішою ставала чорна хмара диму, все грізніше пломеніли серед ночі багрові вогні.
Настала зима. Снігами завалило гори, ліси.
Правдосвіт розчистив широку стежку до смерекового лісу. Вдень ні на годину не припиняв роботи. А вночі трохи спочивав недалеко від вогнища чарівного — там не допікав . мороз.
Глянув якось Правдосвіт на камінь — сиплються з нього сірі клапті, ніби опадає шкаралупа якась. З-під кори тієї заграли темно-вишневі барви. Ніби збільшуватися почав камінь, заворушився, затремтів. Від того тремтіння колихалась гора, а з нею і вся земля.
— Що за диво? — думав Правдосвіт.— Коли бабуся розповість мені про камінь?
Прийшла весна. Танули сніги. Прилетіли з далеких країв птахи.
Від тяжкої праці руки Правдосвіта налилися силою, обплуталися сіткою жил, долоні зашкарубли. Інколи, спочиваючи біля печери, думав хлопець сумно про неньку покинуту. Де вона? Що з нею? Може, вбили її посіпаки? Може, ходить вона жебрачкою попідтинню?
Так в роботі невпинній діждався Правдосвіт літа. Вже сотні смерек спалив він у печері гірській. Чекав тривожно, коли покличе його бабуся до себе, розкриє таємницю, скаже, ідо діяти.
Прийшла бабуся одного ранку. Тільки обличчя в неї закрите. Ніби вищою стала вона. Тихо промовила:
— Рік минув, Правдосвіте., Ти добре трудився.
— А чому в тебе обличчя закрите? — запитав хлопець.
— Потім дізнаєшся. А тепер покажи камінь.
Пішли вони в глибину печери. Дивляться — багровий камінь роздимається, дихає, колише землю. Схвально хитнула бабуся головою, сказала:
— Добре, синку, добре. Та ще рік треба потерпіти. Мало розігрівся камінь. Чи згоден? Чи є бажання послужити рідній землі?
Згодився Правдосвіт ще рік палити вічне багаття. Лише на прощання запитав:
— А що чути в народі, бабусю? Що кажуть про мене? Сумую я, за матінкою рідною, не знаю, що з нею…
— Не сумуй, синку, за нею, хоч і тяжко їй. Ходила вона по шляхах рідного краю жебрачкою…
— Горе моє,— простогнав Правдосвіт.
— Я сказала — не печалься. Гнали її від села до села посіпаки та лакузи, лаяли, обзивали матір’ю Брехосвіта. Та дізналися люди, що пішов Правдосвіт у гори добувати волю народну, побачили вогні над горою заповітною, почули, як дрижить земля. Тепер оберігають люди твою матір. Тож заспокойся, пали вогонь…
З новою силою взявся до роботи хлопець. Вже вдвічі більше плах смерекових він підкидає до вогняної печі. Пашить печера нестерпним жаром, та обливається Правдосвіт водою з потоку, підтримує незгасний вогонь.
Минув ще рік.
Вже ясно-жовтим промінням сяє камінь. Вже стовп диму й полум’я сягає хмар. Вже вдень і вночі двигтить, гримить Вогневиця.
З’явилася в ранок урочий бабуся. Розігнувся в неї стан, легшою стала хода. Та обличчя закрите непрозорою запоною.
— Добре, синку, добре,— мовила ласкаво.— Далеко видно твою роботу. Показуй камінь.
Пішли вони в печеру. Помилувалася баба каменем, послухала дихання його радісне, стук бадьорий, що віддавався в глибині землі.
— Славні руки маєш, Правдосвіте. Не пусті слова казав мені, коли зустрілися. Та ще рік треба погріти камінь. Чи маєш терпіння?
Зітхнув Правдосвіт, та твердо сказав:
— Згода, бабусю. Все витерплю, аби наблизити час заповітний. Лише скажіть, що чути в народі?
— Прокидається народ від сну вікового, — мовила баба.— Вже чути пісні над селами. Вже сяють очі в людей. І матері не бояться розповідати дітям казки. Тільки лютують посіпаки Лихого Володаря. Багато голів стинають, до в’язниць сміливців кидають. Та дарма. Час урочий надходить. Пали вогонь, Правдосвіте!
Пішла баба.
Знову взявся до праці невтомної хлопець. Втричі більше рубає смерек він у лісі віковому, кидає в піч палаючу. Важко дивитися йому на полум’я сліпуче. Здалека жбурляє він дрова до багаття, бо й вода вже ие допомагає втишити жар.
Минув рік.
Вже вогняний ураган стоїть над Вогневицею. Стовп диму, й полум’я пробиває хмари, сягає зір. Дивується й радіє Правдосвіт. Відчуває він, що незабаром скінчиться його праця в печері.
З’явилася в час призначений баба.
Хто це? Яка ж це баба?
Біля печери стояла висока струнка жінка з прегарним обличчям. Товсті русі коси спадали в неї на спину, на голові пишався вінок з весняних квітів. Ясно сяяли карі очі, ніби зорі вечірні.
Дивувався Правдосвіт, мовчав, милувався величною постаттю. Нарешті здобувся на слово:
— Хто ти, прекрасна жінко? Я чекаю бабусю.
— Хіба ти не впізнав мене, Правдосвіте?— ніжно запитала жінка.— Я й є та сама бабуся.
Ще більше вразився Правдосвіт.
— Голос ніби схожий. А з лиця — ні. Ти ж була така стара, змарніла. А нині така чарівна. Хто ж ти така?
— Веди мене до каменя, Правдосвіте. Потім скажу все.
Пішли вони в печеру. Наблизилися до вогнища. Блакитно-білим полум’ям мерехтить камінь, веселкою барвистою оточений він, чути в просторі біля нього пісню чарівну. І диво дивне! Вже нема жару в печі. Лиш попілець сірий встилає дно печери. А камінь дише вогнем, трусить скелі, жбухає бурею полум’яною в далеке небо.
— Добре, синку любий,— мовила жінка.— Терпіння твоє незвичайне. Скінчилася твоя праця в мене…
— А що чути в народі?
— Прокинувся народ. Не хоче гнити в неволі. Згадали люди героїв давніх, казкових. Лютують слуги Володаря, вбивають людей, та вже нічого не вдіють. Чекають у народі героя великого, який вкаже дорогу до волі…
Аж сколихнувся від радості Правдосвіт.
— Я готовий, чарівна жінко. Ти обіцяла мені поміч. Кажи, що діяти? І поясни мені, що це за камінь. Хто ти така?
Тепер скажу, Правдосвіте. Цей камінь — то Серце Землі Рідної. З давніх-давен захололо воно, ледь животіло. Во забули люди про волю, а в рабстві серце сіріє, стає байдужим…
— А ти?
— А я — Вартова Серця. Я донька Рідної Землі. Ти бачив, яка я була негарна. Я стала такою, якою мене бачили нещасні раби. Тепер ти повернув справжнє обличчя вогняною працею. Хвала тобі, Правдосвіте! Та на цьому не скінчиться твій подвиг. Ще далеко до мети. Велика сила в Лихого Володаря, непросто здобути волю народну!
Кажи, що діяти,— я готовий!
— Треба розшукати коня Герояра, який перенесе тебе через всі прірви, через всі небезпеки.
— Я чув про нього. Матінка розповідала казки про чарівного коня. А хіба він є насправді?
— Є, синку. Нема брехливих казок. Все, що народ розповідає в казках,— правда. Слухай далі. Здобувши коня Герояра, ти повинен викувати меча Вогневида, який розсіче будь-яку пітьму, всі мури лихі, всіх вояків ворожих.
— Як же викувати його?
— Не лише меча тобі потрібно, а й кольчугу невразливу, друзів вірних. Для цього визволиш ти Будівників Народних, що стогнуть в рабстві у Лихого Володаря. Вони викують меча, сплетуть кольчугу, допоможуть в бою. А потім — найголовніше. З товаришами вірними рушите до зачарованого поля, де з давніх-давен скам’яніли Герої Народу. Велика варта стоїть навколо поля. Пробудите Героїв — прийде воля для Землі Рідної…
— Кажи, скоріше кажи, як діяти,— аж скрикнув Прав-досвіт.— Руки мої просять меча. Серце моє б’ється, хоче діяти!
— Терпіння, синку, терпіння. Ти гартував його біля Серця Землі Рідної. Тепер прояви в пошуках. Не скажу я тобі, де шукати Герояра, Вогневида, Будівників. Того не знаю я. Розметала лиха доля їх по в’язницях, по підземеллях, по чужих, ворожих полях. Та знає про те Володарка Казки. Вона й скаже тобі…
— Тоді вкажи шлях до Володарки Казки!
— І того не вкажу. Знаю лише, хто проведе тебе до Країни Казки.
— Хто ж? Промов скоріше!
— Наречена твоя, Правдосвіте. Іди, розшукай її.
— Де ж шукати її? Хто вкаже мені мою наречену?
— Серце, Правдосвіте. Іди на схід сонця. Ти неодмінно зустрінеш її. Кого серце твоє пожаліє,— чуєш?—дуже пожаліє,— то і є твоя наречена. Лиш не дивись на обличчя, на поставу її. Вона може бути негарною, непоказною. Слухай серця Свого, синку. А тепер — поспішай.
Поцілувала Вартова Серця Правдосвіта в чоло. Він уклонився їй до землі. Ще раз поглянув на гору Вогневицю, на полум’я в небі, зітхнув радісно й пішов. Одійшовши трохи, обернувся.
— Забув спитати тебе,— загукав Правдосвіт,— чому тоді посіпаки не побачили мене в хатці твоїй?
— Невже не збагнув? — усміхнулася Вартова. — Кого Серце Народу полюбить — того не відкриє ворогам. Тому йди сміливо, синку, вперед, хай ніщо не страшить тебе…
Гірськими шляхами рушив на схід сонця Правдосвіт. Вдень спочивав у нетрях лісових, а вечорами, вночі та на світанку йшов. Живлющі потоки холодні втишували спрагу, їжу давали йому яблуні дикі, бджоли працьовиті, полонини, сповнені ягід розмаїтих.
В одному глухому селі хлопець побачив жахливе видовище. Горіла на краю села хата. Посіпаки вигнали з подвір’я господаря, його жінку та дітей, зв’язали їх ланцюгом, погнали по шляху.
Правдосвіт підійшов до сусідньої хати, запитав старого діда:
— Що діється тут, дідусю? Чим завинили ці люди?
— Хіба потрібна вина для вовка?—похмуро сказав дід.— Кусає, як скажений, та й усе. Не сплатив чоловік податку, нема чим. От і звелів Лихий Володар спалити хатину, а людей — до палацу, на вічне рабство. Тільки дівчину-калічку викинули на вулицю. Воно нікому не потрібне, само пропаде під тином…
Аж заскреготів зубами Правдосвіт. Кинутися б на поплічників чорних, та нема сили, нема меча. Діждався він, доки вороги з полоненими зникли вдалині, наблизився до згарища.
Біля спаленого подвір’я скулилася маленька постать дівчини. Вона тяжко ридала, припавши до землі. Благеньке полотняне плаття ледве прикривало худеньке тіло, на кістлявій спині лежало дві кіски, як мишачі хвости. І така вона була нещасна, така самітна перед згарищем, під непривітним хмарним небом, що серце Правдосвіта сповнилося великим жалем. На очах у нього виступили сльози. Він присів біля дівчини, погладив по голові.
— Не плач,— сказав він.— Не плач, дівчино. Прийде воля для народу, чуєш? І тоді сім’я твоя стане вільною. Не плач!..
Підвела дівчина замурзане пилюкою личко, глянула на Правдосвіта. Здивувався хлопець. Очі в неї були ясні, променисті. Тривожно застукало серце Правдосвіта, ніби хотіло щось сказати. Дівчина здалася хлопцеві близькою і рідною. Чому?
І згадав юнак слова Вартової Серця: «Кого серце твоє пожаліє, дуже пожаліє — то твоя наречена». Це вона! Непоказна на виду, непримітна, та в очах її сіяє вогонь краси, і серце віщує, що зійшлися назавжди…
— Не плач,— повторив Правдосвіт.— Я прийшов за тобою. Ти моя наречена.
Затихла дівчина, почувши такі слова. Поглянула ще раз на хлопця. Лице її спалахнуло щастям, стало на мить прегарним. Ще більше здивувався юнак, зрадів. А дівчина хитнула головою, сказала просто, ніби вона й чекала таких слів:
— Я згодна, хлопче. Буду твоєю нареченою. Клич мене Надією. А як звати тебе?
— Правдосвітом. Тільки знай, Надійно, що неспокійне в мене життя. Нема ні хати, ні господарства. Йду по шляху, шукаю заповітного…
— А що ж заповітне в тебе, Правдосвіте, мій сужений?— спокійно запитала дівчина.
— Країна Казки. Туди мандрую. Та не знаю, хто вкаже шлях. Коли ти сужена моя — повинна знати дорогу. Так мене вчила Вартова Серця.
Встала з пилюки придорожної Надія, припала до хлопця, ясочкою поглянула в обличчя мужнє.
— Проведу тебе, любий, до Країни Казки. Знаю дорогу.
— Звідки знаєш? Хто сказав тобі?
— Ще прабаба моя знала ту таємницю. Передала бабі, баба матері, а мати — мені. Оповідала я подругам та хлопцям, що є Країна Казки, та сміялися з мене всі. А нині ти сам бажаєш добутися туди. Ходімо. Не марнуймо часу…
Дивувалися люди сусідські. Бачили вони, як обняв високий та гарний парубок непоказну дівчину, та й пішли вони шляхом широким на схід.
— Диво дивне,— шепотіли баби старі.— Що б то могло означати? Хто він — такий жалісливий? Вже давно на нашій землі не було сердечних людей. Зачерствіли душі, зникла жалість…
— Може, Правдосвіт з’явився? — озвався хтось з молодших.
І пішло те слово між народом. Від села до села. Від поля до поля. Правдосвіт! Правдосвіт об’явився! Вийшов з гір. Іде селами. Ждіть, люди, волі!
Вірили в народі тим чуткам, бо яскраво на обрії пломеніла гора Вогневиця. Дивилися на неї люди, ждали сподіваного часу, повнилися ненавистю до ворогів лютих.
І докотилися чутки до палацу Лихого Володаря. Як чорна хмара, розлютився він. Скликав головних слуг, гримнув на них:
— Чули, що мовиться в народі? Правдосвіт вийшов з гірських криївок, пішов по селах. Чому не схопили його ще досі? Чому не бережете свого Володаря?
Вихором зірвалися лакузи з місця, помчали до війська, зібрали поплічників. Загриміли копита по шляхах, загавкали пси сторожові. Піднялася над землею курява. Врізнобіч поскакали загони на пошуки Правдосвіта.
А хлопець з Надійною вже минули багато рік повноводих, нетрів лісових густих, полів широких панських. На обрії майоріли височенні гори з крижаними шапками на вершинах. Таких ще не бачив у своєму житті Правдосвіт. Надія вказала на ті гори, мовила:
— Там, за білими вершинами, Країна Казки.
— Тоді спішімо, наречена моя!
— Зажди. Чомусь тривожиться серце моє…
Лягла Надія на землю, притулила вухо до шляху. Занепокоїлась.
— Чути погоню, любий Правдосвіте. Вже недалеко. Сотні вершників скачуть за нами…
— Що ж будемо діяти? Навіть заховатися нема де. Поле навкруги пустинне…
— Не журися, сужений мій. Зарадимо горю…
А вже ближчає курява страшна. А вже чути далекі крики лютих посіпак. Махнула рукою дівчина, промовила слово чарівне. Розлилася вона озером степовим, криштальним. Став біля озера, над берегом, Правдосвіт явором високим, густолистим.
Прискакала погоня. Зупинила коней біля озера. Чуду-ються лакузи.
— Ніколи не було в цьому степу озера. Звідки воно? Припали спраглі посіпаки до води прохолодної, почали пити. Та тільки встигли ковтнути кілька разів, як посиніли, попадали на землю, качаються від болю страшного.
— Зачарована вода. Прокляте озеро! — гукали вони. Розлютовані лакузи підскочили до явора, почали рубати.
Не бере сокира дерева. Лише іскри сиплються в усі боки. Злякалися вороги, помчали назад, до палацу Лихого Володаря. Розповідають вони йому про озеро прокляте, про явір невразливий.
— Самі ви прокляті! — заревів Лихий Володар, тупаючи ногами.— То ж сам Правдосвіт і його відьма-наречена. Давно мені матінка пророчила лихо від пари цієї. Не слухав я її, а тепер маю відплату! А ви, нікчеми, не могли знищити явора. Обкласти багаттям, спалити його!
Розскочилися поплічники від лютого Володаря, помчали знову в погоню. А тим часом Правдосвіт з Надійною перекинулися на людей, рушили до гір заповітних.
Уже дихають далекі крижані шапки холодом. Уже рівнина перейшла в невисокі горби. Вже шумлять весело потоки, стрибаючи по камінню. Та знову прислухається Надія, тривожиться.
— Погоня, любий друже! Поспішаймо!
Важко дівчині шкутильгати, втомилися ноги в неї. Бере її Правдосвіт на руки, пригортає до грудей, несе по крутій стежині.
Шлях їм перепинила широченна прірва. Не обійти її, не об’їхати. А позаду вже долинають крики зловісні, чути стукіт копит кованих. Поблід Правдосвіт. Зітхнув тяжко, опустив сужену на землю.
— Видно, пропадати доведеться. Буду одбиватися, Надіє. А ти втікай, голубонько. Я затримаю їх…
— Без тебе втікати? — осміхнулася Надія. — Без тебе нікуди не піду. Ми врятуємося від погоні.
— Як, наречена моя?
— Чи віриш мені, Правдосвіте?
— Вірю щиро.
— Тепер дивись.
Дівчина вирвала жмут волосся з своїх кіс. Хутенько сплела з них довгу нитку, прив’язала до неї камінь. Потім кинула на той бік прірви. Простяглася через ущелину блискуча ниточка, ледь помітна вона.
— Іди,— сказала Надія.
— Як? — крикнув Правдосвіт.— Хіба волосина мене витримає?
— Чи віриш мені? — ще раз суворо перепитала Надія, і очі її загорілися вогнем дивним.
— Вірю, кохана!
— Тоді йди!
Зібрав усю мужність Правдосвіт, кинувся через прірву. Дрижить ниточка, пружно колишеться над безоднею, а не рветься. Ось уже на тім боці хлопець. Ось уже до нього поспішає дівчина. Чудується Правдосвіт, не збагне ніяк, чому не рветься чарівний місток.
Доскочила погоня до ущелини, заревла дикими голосами.
Танцюють на конях баских поплічники, сиплють на втікачів хмару стріл. Даремна справа!
Правдосвіт з Надійною вже далеко від них. Пробираються покрученими стежинами, скелястими карнизами все глибше в гори. Тепер їм не страшно лакуз Володаря — наступає ніч, у глибині покручених хребтів ніяка сила не знайде втікачів.
Переночували вони в печері, а під ранок рушили далі. Та незабаром перед ними постала нерушима кам’яна стіна. Ні щілинки в ній, ні стежинки, ні печери. Куди не глянь — праворуч, ліворуч — тягнеться аж за обрій могутній хребет, сягає верхів’ям за хмари.
Глянув на ту стіну Правдосвіт, похитав головою, зітхнув.
— Що будемо діяти, Надійно?
Мовчки повела дівчина хлопця вздовж стіни кам’яної. Нарешті зупинилася. Показала на темний отвір печери.
— Що тут, Надіє? Хід в Країну Казки?
— Ні, Правдосвіте, ходу ще нема. Його лиш почали робити минулі герої. Нам належить скінчити їхню працю. Без цього не прийде воля народна…
— І багато ще праці? — загорівся надією хлопець.
— Ніхто не скаже. Все залежить од сили й віри героя. Згадав Правдосвіт свою працю біля каменя вогняного.
Терпіння є в нього. Є незбориме бажання послужити землі рідній. Чого ж чекати? До праці!
Ввійшли вони в печеру. Там і тут лежали пожовклі кістяки людей, які, напевне, теж шукали Країну Казки.
Поряд лежали стальні кайла. Взяв одне з них Правдосвіт, почав бити в груди величезній скелі. Посипалися іскри, відскочили шматки каменю.
Минали години. Мовчазно, настирливо гупав у стіну гранітну Правдосвіт. Росла купа каміння. Надійна виносила його з печери. З гірського струмочка вона брала прохолодну водицю, втишувала нею спрагу свого нареченого, обмивала спітніле, запилене обличчя.
Попливли дні. Тижні.
Без упину ламав скелю Правдосвіт. Не промовляв ні слова. Лише короткі спочинки вночі дозволяв він собі. На світанку вставав, і знову гук могутній, ніби від грому небесного, лунав над горами.
Надія ходила по горах, збирала яйця в гніздах диких птахів, кликала до себе диких кіз, брала від них молоко. Все те вона приносила своєму суженому.
Минув рік. Цілий горб кам’яного шмаття насипала Надія біля отвору печери. А стіна лишалася нерушимою, як раніше.
Змарнів Правдосвіт. Запали в нього щоки. Та очі горіли ще яскравіше, ніж колись, полум’ям подвигу.
Скільки ще минало часу, вони не лічили, не знали. Для них не було ні зим, ні весен, ні літа, ні осені. Для них була тільки стіна, яку треба подолати будь-що!
Та страхітлива напруга виснажувала Правдосвіта. Слабішали його удари. Частіше спочивав він. Схудли руки. Глибоко запали очі…
Минуло кілька літ. Одного разу впав Правдосвіт біля стіни, вперше простогнав сумні слова:
— Мабуть, не нам судилося пробити хід у Країну Казки…
Тоді Надія рішуче підійшла до стіни, вхопила кайло в свої слабенькі руки. Розмахнулася і вдарила щосили. Загриміли громи, розсипалася кам’яна стіна. В печеру проникло денне світло.
Підвівся вражений Правдосвіт, обняв наречену. Радість нечувана сповнила його серце. Вийшли вони тихо назустріч промінню.
Сяяло над ними ясно-блакитне небо. На обрії замріяно стояли густі ліси, блищали під сонцем повноводі ріки. Вдихнув на повні груди чистого повітря Правдосвіт. Затьмарився йому світ, і впав він на землю непритомний.
А коли розплющив очі — побачив біля себе чарівну дівчину. Ласкою і любов’ю сяяли голубі очі. Стрункий стан дівчини облягало вишите плаття з простого полотна, але так до лиця воно було їй, що хлопцеві дівчина здавалася неземною царівною.
— Хто ти? — прошепотів він.
— Невже не пізнав мене, Правдосвіте? — ніжно запитала дівчина.
Зірвався, як стій, Правдосвіт. Хто це? Голос її, Надії. І очі її. Це вона, наречена кохана, тільки осяяна променями краси. Що сталося? Чому?
— Ми вдихнули повітря Країни Казки, сужений мій,— сказала Надія.— І відкрилася прихована краса наших сердець. Глянь на себе. Ти теж став молодий і прекрасний. І сила повернулася до тебе.
Глянув Правдосвіт — все правда! Руки його, як в дні юності, налиті силою, зникла втома, він відчуває себе молодим і сильним. Обняв він наречену, поцілував ніжно.
— А де ж Володарка Казки, Надіє? Хто вкаже нам, що діяти далі?
Надія усміхнулася.
— Невже й досі не догадався? Я — Володарка Казки, мій наречений. Ти своєю вірою, любов’ю і великим подвигом зняв з мене негарну подобу, відкрив джерело Казки. Все в людях, Правдосвіте, в розумі їхньому, в серцях. Тільки спить Казка, доки людина не здійснить подвигу, не прикладе рук до великої праці…
— То ти знаєш, де добути коня Герояра, як викувати меча Вогневида? Ти знаєш, де скам’яніли Герої Народу?
— Знаю. І поведу тебе. Ходімо назад крізь печеру в наш край. Країна Казки дала нам свою снагу — тепер знову надійшла пора подвигу. Те, що ми здійснили,— квіточки. Ягідки попереду, мій Правдосвіте!
Та нічого вже не страшно герою. Він ще раз вдихнув запашне повітря Країни Казки, оглянув блакитну далину й рушив з Надією до печери…
Пройшли вони печеру, добралися до рідного краю. Минули гори, ввійшли в перше село на рівнині. Назустріч шкандибав старий дід. Він з подивом глянув на прегарну пару, привітався.
— Що чути в народі? — запитав Правдосвіт у діда. — Чи лютують посіпаки Володаря? Чи ждуть люди волі?
— Ой лютують,— гірко відповів дід, — так знущаються, як ніколи ще не знущалися. Та й люди непокірні стали. Як почули, що готує десь в горах Правдосвіт силу велику, так загорівся гнів у серцях на вікових ворогів…
Перезирнувся радісно з Надією Правдосвіт. Подякували вони дідові, пішли далі.
На світанку Надія привела нареченого на зелений луг. Там паслися між кущами лози худі стриножені коні.
Глянув Правдосвіт на них, жахнувся. Стирчать ребра в тих коней, на спинах виразки від шлей чи хомутів. Рояться над ними хмари ґедзів, жалять, а коні лише ліниво обмахуються хвостами, бо вже давно звикли до вічного рабства.
— Чи не тут мені треба шукати Герояра? — усміхнувся Правдосвіт.— Серед цих шкап?
— Саме тут,— згодилася Надія.
— Ти насміхаєшся? — вражено запитав хлопець.
— Ні, мій любий. Знаю, що в казках шукають чарівного коня десь в палацах зачарованих, в нетрях вікових. А в житті він працює на людських ланах. І не пізнає його звичайне око. А серце пізнає.
— Покажи мені його, Надіє…
— Ні. Я не знаю, де він. Ти повинен пізнати Герояра. Тоді він покажеться в своїй справжній подобі…
Замислився Правдосвіт. Приглядається до гурту коней. По чому ж визначити Герояра? Масть у всіх якась брудна, постави не розбереш — всі схожі більше на шолудивих собак, а не на путніх коней. Та ось помітив Правдосвіт одного дивного коня. Всі ходять спокійно, пасуться, а цей — не щипає травички, не п’є води, а без упину пряде вухами, мовби прислухається до чогось. Потім зненацька зривається з місця і скаче вперед, з гнівним іржанням рвучи путо на ногах.
Вже не вагаючись, Правдосвіт показав на цього коня, радісно крикнув:
— Герояр! Він не скоряється рабству!
Громове іржання заглушило останні слова героя. Посеред лугу спалахнуло сліпуче сяйво. Миршавий кінь раптово перекинувся на баского прегарного огира зі срібною гривою, сірої масті, з вогняними очима. Як бадилина, луснуло путо. Звився змієм кінь, метнувся по траві, підскочив до Правдо-світа. Сказав людським голосом:
— Здрастуй, мій господарю! Заждався я тебе. Сідайте на мене, кажіть, куди їхати…
Щасливий Правдосвіт скочив на чарівного коня, посадив поперед себе наречену. Схилився до вуха Герояра, запитав:
— Чи знаєш, де знайти Будівників Народу?
— Знаю! — заіржав кінь.— А до кого спочатку?
— Треба викувати меча Вогневида!
— Тоді понесу тебе до Івана — Великого Коваля!
— А де він?
— У рабстві, в глибокому підземеллі. Кує мечі для воїнів Лихого Володаря. Ніхто не добереться туди. Та для мене перешкод нема. Тримайтесь добре за гриву мою!
Звився кінь аж під хмари. Відкрилася перед очима Прав-досвіта й Надії вся рідна земля. Ріки повноводі, поля широкі, ліси дрімучі, гори багаті. І все те не народне, все належить посіпакам Лихого Володаря!
— Бачу людей на полях,— гукнув Правдосвіт.— їх багато, ніби трав на луках весняних. Диво дивне — чому вони терплять так довго рабство тяжке? Чому не встануть, не проженуть посіпак підлих?
— З давніх-давен чарами й підступом позбавлені вони Героїв,— сказав Герояр.—Та вже прокинулися люди, ждуть! Настала славна пора!
Кинувся чарівний кінь вниз, вдарився грудьми об землю, аж іскри посипалися навколо. Захололо в грудях Правдосвіта. Та вже скаче Герояр з вершниками своїми по підземеллю.
Виносить їх на широкий майдан. А на майдані стоїть стара-старезна кузня. Котиться дим з неї, скачуть іскри багряні, чуються співучі удари молотка, гупання молотів.
Скочив Правдосвіт з коня, підійшов до кузні. Бачить — в полум’ї й диму стоїть Іван — Великий Коваль, кує меча. Руки в нього, як стовбури дуба, груди, ніби гори,— справжній богатир казковий. Та чоло засмучене, брови нахмурені, задума тяжка на лиці. Біля коваля стоять два молотобійці, помагають йому.
Побачив Іван — Великий Коваль гостя, перестав кувати, відкинув убік меча. Запитав здивовано:
— Хто ти? Чого волієш від мене? Хіба не знаєш, що незабаром надійдуть слуги Володаря мечі забирати, тоді горе буде тобі?!
— Я Правдосвіт! Не будеш більше ти кувати мечі для ворога, Великий Ковалю! Йдем зі мною, добувати волю народну!
Заясніли очі Івана — Великого Коваля. Розійшлися зморшки. Розігнувся стан. Вдихнув він грудьми богатирськими повітря, обняв Правдосвіта. Виглянув з кузні, побачив Герояра, наречену героя Надійну. Радісно сказав:
— Бачу — надійшов час викувати меча заповітного Вог-невида для тебе, славний звитяжцю! Чи не для цього ти з’явився до мене?
— Вгадав, чарівний Ковалю! Куй! Тільки де взяти заліза, що розсікало б мури ворожі, тьму віковічну?
— Є таке залізо, — хитро усміхнувся Іван — Великий Коваль.
Він узяв лопату, почав копати недалеко від горна. Добув з ями старовинний плуг-орало, кинув його в огонь. Кивнув помічникам. Ті налягли на міхи. Зажевріло вугілля, затанцювало полум’я над оралом, осяяло кузню.
— Що то за орало? — здивувався Правдосвіт. — Чому ти так пильно беріг його?
— То плуг прадавніх хліборобів, що орали вільну землю. В ньому надії наших предків, піт праці їхньої, дух незборимої волі, яку приспали вороги, лакузи панські. Заповідано з давніх-давен берегти це орало, і в час грізний викувати з нього меча Вогневида. В тому мечі буде вся міць народу нашого! Гей, помічники, беріться до праці!
Вихопив коваль з горна розжарене орало, кинув на ковадло. Загриміли молоти, заспівав молоток. Видовжилося орало під тими ударами. І незабаром на ковадлі вже яснів багряний сяючий меч.
— Загартувати його треба,— суворо сказав Іван — Великий Коваль.— Ходімо, Правдосвіте.
— Куди?
— Недалеко.
Вийшли вони з кузні, спустились до річки, що протікала поряд, б’ючи джерелом з сірої підземної скелі. А вода в ній чорна, страшна — клекоче й піниться вона. І чується в тому клекоті Правдосвіту плач людей, стогін замучених, сумні пісні жінок.
— Що за ріка, Іване — Великий Ковалю? — запитав Правдосвіт.
То ріка сліз народних, пролитих у рабстві, — сказав Іван. — Загартуємо в джерелі страждання народного меча Вогневида. Тоді ніщо не встоїть супроти нього!
Занурив меча у ріку коваль. Хмара біла заклубилася над водами. Витяг меча Іван, підняв угору. Ніби тисячі блискавок заграли в повітрі.
— Бери!
Взяв меча Вогневида Правдосвіт, поцілував священне лезо.
— А тепер в путь, Іване — Великий Ковалю! Визволяти інших Будівників Народних!
— В путь! — гукнув Іван.
Він почепив собі до пояса меча, взяв ще кілька мечів на запас, сів на свого коня, що стояв у загоні.
— Ех, давно я не був у бою,— загукав Іван — Великий Коваль. — Веди, Правдосвіте, на світ ясний, під зорі вільні! Застоявся, коню, попрацюєш.трохи!
Загриміли копита Герояра по підземеллю, поскакав за ним кінь коваля Йвана. Вискочили вони на поверхню землі, помчали шляхами. Показує Надія на мури високі, велить прямувати туди.
— Там Андрійко — Великий Ткач,— сказала вона.— Визволяйте його, богатирі!
Ех, як метнулися герої до мурів тих. Як махнув мечем Правдосвіт — повалилися стіни. Виросла перед богатирями сторожа чорна, націлила списи в груди незахищені.
— Втікайте, нерозумні! — кричать охоронці.— Посічемо вас на капусту!
Зареготався Правдосвіт, підняв меча вогняного.
— Минув час ваш, вороги! — гукнув він.
Задзвеніла криця. Не витримують ударів народної зброї мечі ворожі, кришаться. І ось уже нема сторожі чорної, шлях вільний до Андрійка — Великого Ткача.
Сидить славний майстер біля ткацького верстата, прикутий тяжким ланцюгом. Тче тонкі полотна для Володаря Лихого, для посіпак хижих. А навколо нього — сотні дівчат і жінок. Шиють сорочки, вишивають їх візерунками дивовижними.
— Гей, Андрію — Великий Ткачу! — промовив Правдосвіт.— Годі тобі в рабстві гнити. Збирайся, поїдеш з нами, волю народну здобувати!
Зрадів Андрійко — Великий Ткач, встав з-за верстата, розігнув стан високий. Допоміг йому Правдосвіт кайдани розрубати. Дістає майстер з потаємної схованки сорочку білу з льону, вишиту ніжним казковим візерунком. Подає її Правдосвіту.
— Давно чекає ця сорочка героя,— сказав Андрійко.— Руки вільних жінок вишивали її в давні часи, полотно виткане з льону вільного лану. Найкращим захистом буде сорочка, сильнішим від кольчуг крицевих.
Подякував Правдосвіт Великому Ткачеві, одягнув сорочку. Сіли вони на коней, помчали далі.
Слава про похід великий прокотилася по всій країні.
Застилає обрій хмара чорна, суне впроти героїв сила-силенна війська Лихого Володаря.
Та нічого не страшить богатирів. Скачуть вони до саду великого. Розганяють, нищать сторожу. Викликають Павла — Садівника Великого.
— Годі плоди чарівні зрощувати напасникам Лихого Володаря! — загукали герої.— Ходімо, Павле, волю народну здобувати! Хай розквітнуть сади твої, Великий Садівниче, по всій землі рідній! Хай плоди їхні принесуть радість дітям пашим!
— Ходімо! — заспівав Павло, почувши тую мову гарячу. — Давно жду я часу заповітного!
Скочив на коня, помчав за друзями.
Небагато часу минуло. І вже за Правдосвітом летить, потрясає землю загін богатирський. А в загоні тому Іван — Великий Коваль, Андрійко — Великий Ткач, Павло — Великий Садівник, Михайло — Великий Хлібороб, Семен — Великий Швець, Охрім — Великий Рибалка, Сергій — Великий Пастух. Словом, всі Будівники Народні, силою і вмінням яких трималася Земля Рідна.
Мчить сила богатирська звільняти останнього Будівника — Гната — Великого Муляра. Бачать — стоїть на горі в’язниця чорна, похмура. Гнат з помічниками тягають важке каміння, домуровують будівлю страхітливу. Побачила сторожа Володаря силу богатирську, з ляку поховалася в підземелля. Загукали герої:
— Кінчилося твоє рабство, Великий Муляре! Не буде більше в’язниць на землі рідній. Муруватимеш ти будівлі ясні для дітей наших! Ходімо здобувати волю народну!
Покинули Гнат з помічниками працю ганебну, прокляту, сіли на коней, причепили бойові мечі до пояса. Махнув Правдосвіт мечем Вогневидом. Тільки загуркотіло в просторі — повалилася в’язниця чорна, розсипалася прахом.
— А тепер,— сказала Надія, оглянувши ясним зором богатирів,— тепер, звитяжці народні, надійшла пора найтяжча. Поведу я вас на поле прокляте, зачароване. Там ворог оберігає древніх скам’янілих Героїв Народу. Велику силу поставив туди Лихий Володар. Коли зборемо її — воля народна прокинеться!
— Веди! — сказали богатирі. — Не одступимо назад перед силою чорною!
Скачуть герої полями, селами, лісами. А їм назустріч вже виходять люди, вітають хлібом-сіллю, вінчають квітами. Не бояться напасників, не схиляють голови своєї перед ворогом, вільно висловлюють радіоть велику.
Привела Надія богатирів у гори. Вже видно полум’яну Вогневицю, вже чути грізний гуркіт її. Вибралися герої на високу полонину. А дорогу їм заступає лава ворожа. Скільки оком кинь — колишуться списи напасників Лихого Володаря, блищать мечі та щити. Побачили вороги, що народних бійців кілька десятків, почали реготатися.
— Гей ви, холопи віковічні, гречкосії нещасні,— загукали лакузи.— Навіки заснули ваші Герої. Побачите — те ж саме буде й з вами!
Бачать богатирі — за рядами ворогів стоять у тумані тисячі кам’яних постатей. Завмерли непорушно, не колихнуться.
— Ото і є Герої Народу,— сумно мовила Надія. — Ось де приспана воля наша, богатирі. Не бійтеся, що ворогів багато! Час їхній скінчився!
Підняв Правдосвіт меча Вогневида. Засяяла на сонці сліпуча криця. Зойкнули осліплені вороги.
— Хай матері наші поможуть нам,— гукнув Правдосвіт, спрямовуючи Герояра прямо в гущу напасників. — За мною, герої!
Загриміла земля. Страшно вдарили мечі. Іскри посипались далеко на рівнину. Славно билися Будівники Народні. Де проходили вони, там пролягала вулиця. Де бурею проносився Герояр з Правдосвітом на спині — там падало ворогів купою на купі.
Та нерівна була сила! На кожного сміливця накидалися сотні ворогів. Втомлюються руки сильні, затупились мечі.
Вже кров виступила на грудях Івана — Великого Коваля, вже закривавились руки Андрія, вже знемагає Павло. Лише Правдосвіт, як блискавиця, літає на чарівному коні своєму по полю, виручає друзів від сили навальної.
Сунуть хмарою вороги, тиснуть героїв на середину поля. Вже богатирі поряд із скам’янілими Героями. Злобно регочуться вороги, гукають:
— Вибирайте місце собі, підлі раби! Навіки ви залишитеся на цьому полі!
Та недовго вони сміялися!
Що впаде крапля крові богатирської на камінь, як устає постать нова, оживає, розплющує очі.
Що проллється потік червоний з грудей Правдосвіта на землю, як прокидаються з віковічного сну десятки Героїв Народу, скам’янілих в далекі віки. І стають вони до бою, і піднімають предковічну зброю свою.
Ось заворушилося поле неозоре від краю до краю, пробуджене великим подвигом Будівників Народних. Застогнала земля, викинула з надр своїх військо грізне, незбориме. Задрижали вороги, подалися назад.
І вже почали тікати вони, гублячи зброю. І вже закричали вони, прохаючи пощади!
А з рівнини поспішають люди, озброєні палицями, саморобними мечами, рогатинами, косами. Палають дворища й палаци лакуз Лихого Володаря. Загорівся й притулок душителя рідного краю — фортеця чорна, зловісіна.
Від краю до краю заклекотіла радістю рідна земля.
Воля! Воля прийшла на поля широкі, в ліси зелені, до осель людських!
Веде славне військо богатирське Правдосвіт на рівнину, грає під ним кінь Герояр срібногривий, супроводжує його юрба народу, сяє щастям, сидячи перед ним, наречена прегарна, Володарка Казки — Надія.
І ведуть хлібороби назустріч Правдосвіту матір його стареньку, сиву. Ледве-ледве переступає ногами вона, не знати в чому й дух тримається, а ще сяють очі, усміхаються вуста.
— Слава матері Правдосвіта,— гримить народ.
Заплакала мати від радості, обняла сина довгожданого, наречену його, благословила їх на життя довге, вільне…
А з неба сяяло сонце, лило живлючі промені на землю рідну, на сади, на поля, на ріки, на гори священні, які віднині належали вільним людям…
Показати коментарі
