Свати мали приїхати аж із сусідньої області, у неділю під обід, з тим, щоб до вечора від’їхати, бо ж завтра — до роботи.
Правда, можна було запросити сватів і на суботу, але Лялечка сказав майбутньому зятеві:
— Ми, синку, не встигнемо приготуватися: на буднях
ніхто нам не допоможе — жнива, а в суботу приїде
додому дочка і разом з матір’ю зроблять все, що треба…
Даньчиха, було, заперечила й просила чоловіка, щоб усе було, «як у людей». Але Лялечка ніколи на людей не звертав уваги. Ще на закладчині, коли розпочинав будувати нову хату, люди його висміяли, бо поставив на стіл таку горілку, що хоч ноги в ній полощи. Тоді-то німий тесля дістав з кишені спиртоміра, з яким ходив по всіх «закладинах», і на очах мужиків опустив його в склянку, гидливо скривився: «Сі-сі» — й вилив поминки за спину… Даньчиха так і випустила миску з рук, а Лялечка, мов нічого не сталося, підносив те «сі-сі» на столи — і пили.
— Я ж просила тебе, щоб міцнішу брав, а тобі все мало!.. Перед всім селом виставив на посміховисько,— злісно шепотіла на кухні Даньчиха.
— Нічого, видудлять і «сі-сі»,— буркнув у відповідь Данько.
І справді пили, наче за спину виливали, та ще й один одному підшіптували: пий, їж — нехай Лялечка поскреготить зубами. Скреготав і бігав купувати «казьонку», бо знав, що йому ніхто не позичить домашньої.
Не любили у селі Данька люди, хоч і прозвали Лялечкою.
А слово «лялечка» вимовляли з насмішкою, хоча Данькові усе це було до лампочки. Чоловік мав свій розум, жив багатше за інших, і це було основне.
Навіть те, що син залишився в армії на службу надстрокову і вже кілька років не приїздить додому в гості, Лялечку не хвилювало.
— Я ж тебе просила, Даниле, провести сина в армію, як усі люди, а ти: «До лампочки мені твої люди». От і не повертається наш Івась до тебе,— бідкалася мати.
— Баба з воза — кобилі легше! Я на його хліби рота не розкриваю…
Дочка приїхала в п’ятницю по обіді і привезла «Лікарської» ковбаси, горошку, майонезу «для олів’є»,— як і просила мати,— а птицю й голову на драглі Данько порадив дочці взяти в магазині субпродуктів.
Мотря витягує з сумки голову й відвертає носа, але мовчить, сподіваючись якось її вимочити. А коли взяла в руки «птицю», тут її згидило, кинула назад до сумки сине і липке курча, що до того ще й спарилося.
— І як це тебе з автобуса не вигнали з такою «птицею»?— накинулася на дочку.— Мабуть, люди всю дорогу носи одверталиі
— Поїдять! Не велика цяця твоя сваха! — вступається за дочку Данько, витягуючи з сумки «птицю».
— За голову вісім карбованців (половину набавляє дочка, щоб залишити собі трохи грошей), а за птицю — остальні…
— Ого! Це ж аж тридцять карбованців!.. І збираєшся викидати такі гроші!..— докірливо дивиться Данько на жінку.
— Як шкода, то візьміть і самі поїжте цю «птицю», а я перед людьми ганьбитися не збираюсь. Годі! І так селом не пройдеш, щоб не почути хіхікання за спиною, а тепер і в очі почнуть сміятися.
— До лампочки мені їхні смішки. А такі гроші…
— Скупий завжди удвоє більше тратить, та ще й виставляє себе на посміховисько.
— Ти не скупа? Звикла тринькати направо й наліво, через що у вас ніколи не було грошей за душею, — натякає Данило жінці, що взяв її з бідної сім’ї.
— Нам хватало того, що у нас було, і люди не сміялися з нас. А тобі все мало, і тягнеш, де що побачиш, на
обійстя. І що з цього маєш? Гроші? Але твоєї ціни вони
не складають, і люди сміються, бо гріш тобі ціна самому!
От чого ти вартий… цієї птиці!
Данько очі витріщив.
-Ти!.. Ти!..
Дочка й стала між ними:
— Годі! Знайшли час на сварку. Гостей треба чимось
приймати. Чи хочете мене ославити?
— Ріж свого живіш! Може, хоч драглів наварю з цієї голови, якщо добавити півня,— примирливо розпоряджається Мотря, а Лялечка вже свариться з дочкою:
— Привезла чортзна-чого! Та я за такі гроші міг би і на ринку купити! А ще на товарознавця вчилася…
— Ви ж самі казали, щоб купувати дешевше…
— «Казали»… А де твої очі були?
— Перестаньте! Ріж півня! А ти, дочко, перевдягайся,
і будемо щось робити: людей сварками не частуватимеш,— коментує Мотря.
І от свати на подвір’ї. Прикотили «Жигулями» (зять попрохав товариша підвезти до молодої).
Мотря, почувши на подвір’ї гудіння автомобіля, накидав на плечі квітчасту хустку, гримає на Данька:
— Ти хоча б свого засаленого кашкета скинув! Та при
чешись. Волосся. — як на чортові.
— А хіба мене свататимуть? До лампочки, і таким по
люблюся, не такі вже й цяці.— Та не поспішає, одначе,
за жінкою зустрічати сватів. А лише причесавшись біля
люстра та підморгнувши самому собі, виходить з хати.
І тут він побачив, як з передніх дверцят автомобіля ніяк
не можуть витягнути сваху. Зять зі своїм приятелем
тягнуть її за руки, сват штовхає в спину, а вона вперлася в проймі — і хоч ти її частинами винось.
«Оце льоха! — приголомшено свиснув Данько.— Така в придачу до смердючих курчат ще й цеберко помийок вихлебче. А я, дурень дурнем, півня зарізав, та ще й
кроля забив!»
Тим часом сваха якось поставила на землю ноги і, ступивши непевні кроки, навалилася на худеньку, але дужу Мотрю. Та лиш похитнулася, але втримала на собі гостю, ще й приловчилася поцілувати її у підборіддя. Сваха чмокнула Даньчиху в лоб і важко видихнула: — Ох і дороги тут у вас. Думала, що розтрясе. Данько обминув сваху і рушив до лисого дідка, що висовувався якраз із задніх дверцят машини.
«Таку розтрясе! — думав зі злістю.— Ич, зайвого кроку ліньки ступити».
А сват вже дріботить назустріч Данькові, розставляв руки і тягнеться, щоб чмокнути Лялечку в губи.
«Фе, як смердить ліками! Може, хоч горілки не буде пити. Інфарктний, видать. А цілуватися лізе, як до рідного батька! Сказав уже, мабуть, вдома зятьок, що у мене в чим поживитися. Дзуськи! Годуй сам свою «льоху», поки дуба не вріжеш».
10
— Заходьте, сватоньки, до світлиці, відпочинете з до
роги, та й пригостимо, чим бог послав,— стелилася привітністю Мотря.
Сваха перекочується до хати, за нею дріботить сват, а Данько гомонить з кумом Петром, що саме нагодився на подвір’я:
— От так наградив господь свахою!.. Як ви думаєте, куме, пудів з вісім потягне?
— З гаком!
— Ото яї… Нагодуй таке доробало. Та ви, куме, заходьте до хати,— щедриться Данько.— Вистачить і для вас. Не все ж вона вихлебче. Тільки того… Петре, притримай язичка за зубами, свати ж, як не є,— годити треба.
З Петром Лялечка грає в духовому оркестрі, та й працюють разом у будівельній бригаді.
— Ну що ви, куме, хіба ж я не розумію, як повестися
у таких оказіях? Буде все, як наш голова каже, на най
кращому рівні! Треба пісню — буде пісня! А коли що,
так зможемо зіграти для форсу. От тільки гукнемо Івана
і втрьох уріжемо такого гопака, що у твоєї свахи жижки
затрусяться.
— Без Івана обійдемося! Самі, може, щось і втнемо.
Буде видно. Ходімо до хати!
Та складалося не на Данькову користь. Сваха спорожнювала одну за другою тарілки, не відмовлялася й від чарки, а наречений все хотів заспівати і дуже шкодував, що не взяв магнітофона. Й тут Петрові здалося, що настав його час. Непомітно вийшов з-за столу, все-таки гукнув Івана, й вони з трубами стали на порозі.
— Давай! — підморгнув Петро Данькові.
Той дістав свою трубку, і вони врізали: «А із мого двору видно все село». Потім ще грали польку, гопака і навіть краков’яка, але сваха так і не вилізла з-за столу. Тоді Петро не втримався й пішов навприсядки.
Сваха скривилася і почала збиратися в дорогу. Музиканти зіграли, вже на подвір’ї, марш «Загибель Титаника» ї повернулися до столу, щоб Іванові налити чарку.
Скоро Данько захмелів і не помітив, як колеги з оркестру, йдучи додому, залишили у нього труби.
15 ранці він прокинувся і, глянувши на труби, заскрипів зубами:
– Залишили, щоб прийти похмелитися. Ні, голуби, мене не обдурите. Вчора випили на дурничку, а сьогодні
