Аж: стало жаско.
Бо сон був дивний і страшний:
я — вмер.
Прийшли знімати маску,
хоч я іще й не видатний.
Скажіть, філологи, будь ласка,
звідкіль початок це бере?
Чом кажуть: треба зняти маску
з лиця, коли людина вмре?
Скипів я в сні, спромігся встати
і проти маски заволав:
нащо мені її знімати,
як я її не надівав?
Хіба колись півмаску в школі
на новорічний маскарад?
Та вдруге ще на фронті, в полі,
та й то не маску — маскхалат!
Але, йдучи на бранне поле,
де бомби й кулі без кінця,
перед знегодами ніколи
не закривали ми лиця.
Не помишлявши про поразку,
дивившись смерті у лице,
носив я каску, а не маску,—
філологи, врахуйте це!
Та сон є сон.
Поколобродить,
прокинувся — як не було,
Але на думку він наводить,
що не в посмертних масках зло,
а в тім — і то таки халепа,
як розібратись до пуття,
що є ще люди, з котрих треба
знімати маску за життя.
