П’ятеро нас було дуже досвiдчених охотникiв-влучакiв, дуже цiлких стрiльцiв, що ото:
– Ану, пiдкинь картуза! Ану, пiдкинь! Побачиш, як я стрiляю, та до того ж побачиш як у мене ружжо б’є! Пiдкинь!
Картуза нiхто не наважувався пiдкидати, бо картуза шкода, а пляшки ставляли.
Правди нема куди дiти, – ставляли!
Що ставляли, то ставляли…
Найцiлкiший iз нас отой що:
– Та що менi картуз?! П’ятака пiдкинь! Пiр’я з твого п’ятака посиплеться!
Так оцей, найцiлкiший, у чвертку на п’ятдесят крокiв промазав.
Та це так, мiж iншим, бо всi ж мисливцi знають, що нiколи на охотi нiхто в порожнi (порожнi, порожнi пляшки! Не вповнi! Нi!) пляшки не стрiляє, такого звичаю в охотникiв не було, нема й не буде! Боже борони! Та й де тi пляшки на охотi вiзьмуться?
Так що те, що ми оту чвертку за мiшень поставили, то просто випадок, може, єдиний за всю iсторiю охоти.
Так… Пiдраховували ми, значить, хто скiльки з нас не знайшов битої смертельно качки…
Якось так трапилося, що пiдiйшли ми пiсля ранкової зорьки до ожереду, i нi в кого з нас не було нi пера, нi пуху.
В таких випадках ми ж знаємо, що всi охотники це роблять: пiдраховують незнайденi качки.
Така вже в них традицiя.
Кожний iз нас не знайшов щонайменше п’ять-шiсть крижнiв, штук по троє чирят та по однiй широко-носцi…
Всi ж на одному озерi полювали, тому й випадки були подiбнi один до одного:
– Вдарив, знаєте, – ну, вона грудкою на землю i недалечко й упала! Шукав-шукав, шукав-шукав – нема! Трава густа, висока! Нiчого не зробиш! Собаки нема! Якби був собачка – був би оце я i з пером, i з пухом! Та ще з яким! Нi одного промаху! Ех!
i так кожний.
Ну, посумували, позiтхали, та що поробиш. Єсть iще ж вечiрня зорька, може ж, вона щасливiша буде.
Лежимо пiд ожередом, розмовляємо.
Хтось iз нас, – не знаю вже з якого приводу, – згадав, як вiн колись гагару стрiляв.
Дiдок один, – хто й зна звiдкiля вiн до нашої кумпанiї прибився, – i собi встряв у розмову:
– Стрiляв, – каже, – i я колись гагару! Стрiляв, стрiляв! Жив я ще тодi у Вовчанському в’єздi! Ой, звiр, ой, звiр – гагара! Собака в мене був, ох, i собака, гончий собака! Так вiн як ув’язався за гагарою! Гонить i гонить, гонить i гонить! А я на горбочку стою i все бачу! Вона не дуже й тiкала. Стане, собака до неї пiдбiжить, а вона тiльки зубами – клац! Собака й одскочить! А собака був! Ох, i собака! На вовка верхи сiдав! А гагари не бере! Нагнав-таки на мене, я вистрiлив, з неї вродi дим пiшов, а не впала, подалась далi й зникла… А собака все по слiдах гонить! Насилу я його впiймав! Гагара, так воно таке – нiби й лисиця, нiби й вовк. Я пановi розказував, – а пан учений у нас був, – у предводителях ходив, – так вiн казав, що то вона забiгла до нас iз тої землi, – як пак вона? – та ота, що там Ярусалим-город стоїть! Та, боже мiй, iще ж жiнка Каленика Тимофiйовича Триндипляшки, що парова машина в нього була, – так вона туди їздила, та й розказувала, як та мiсцевiсть зветься. А я й забув… Стрiляв, стрiляв i я гагару! Чудний звiр, на наших не схожий. Що нi, то нi!
Посмiялися ми з дiдової гагари.
Але нiхто з нас iз ним не сперечався!
Навiщо, скажiть, сперечатися, навiщо розчаровувати симпатичного дiдуся, який, може, вже рокiв iз сорок розповiдає в кумпанiї, як вiн гагару стрiляв.
Ну, доводитимете ви йому, що гагара не звiр, а птиця, та навряд чи вiн вам повiрить.
Та, може, й краще, що не повiрить: ще десь розповiдатиме, ще десь, значить, кумпанiя буде весело реготатися…
Хай розказує!
Чимало таких “гагар” трапляється в цiкавiм романтично-пригодницькiм мисливськiм життi-буттi.
Гагара, розумiється, птиця.
Та цього ще мало, – птиця то вона птиця, та цiкаво не те, що вона птиця, а цiкаво те, що вона цiкава птиця.
I цiкава iменно для запального охотника, а особливо для запального та ще й молодого охотника. Охотника-початкiвця.
А який молодий охотник, охотник-початкiвець, не запальний?
Нема таких!
А напевно ж є такi мисливцi, що не знають, що таке гагара, а знати їм це конче потрiбно, бо в противному разi втеряють вони чимало дуже iнтересних моментiв з мисливського життя.
Гагара – птиця, що плодиться не в нас, а на пiвночi.
На наших озерах ми її бачимо на початку вересня й пiзнiше, коли вона мандрує з пiвночi на пiвдень.
По-латинi вона зветься Colymbus (Колiмбус).
Завдовжки вона 65-75 сантиметрiв, крило в неї – 38 сантиметрiв, хвiст – 6 сантиметрiв.
Шия в неї довга, дзьоб – прямий, гострий. Восени вона вся зверху темно-бура, а голова й шия теж зверху – сiрi. Знизу вона вся бiла.
Як побачите, що така птиця на озерi плаває – пiдiйдiть i прикиньте хоча б приблизно: як має вона завдовжки 65-75 сантиметрiв, а крило – 38 сантиметрiв, а хвiст – 6 сантиметрiв, значить – вона, гагара!
Але треба все-таки пильненько придивлятись, може бути i довжина її 65-75 сантиметрiв, i крило – 38 сантиметрiв, а хвiст, примiром, не 6 сантиметрiв, а 5 або 7.
Так i знайте, що то вже не гагара.
Буває й навпаки: хвiст рiвно 6 сантиметрiв, а крило 37 або 39.
Знову не гагара, а щось iнше.
А вам треба обов’язково гагару, iнакше не будете мати нiякої насолоди з полювання на негагару.
Бахнете – птиця й полетить.
А гагара – нирець, ниркова птиця, через те охота на неї має свої особливостi й свою принаднiсть.
А от, коли всi вимiри (65-75Х38Х6) ви зробили правильно i пересвiдчилися, що по-латинi вона зветься Колімбус, – отодi вже можна її й полювати.
В чому ж полягає принаднiсть охоти на гагару?
Ось у чому:
1. Коли ви полюєте на озерi гагару, ви цiлiсiнький день перебуваєте пiд враженням, що кожної хвилини ви маєте перед собою дичину. Ви не гуляєте, шукаючи качки, – вона цiлий день перед вами.
2. Гагара розвиває у вас три види спорту: мисливський, стрiлецький i легкоатлетичний.
3. Гагара полегшує вам подорож з полювання додому.
От приїздите ви на село.
Iз дому ви берете з собою пiвтори-двi сотнi набоїв, менше брати не можна, бо, виїздячи на охоту, завжди треба мати на увазi, що ви можете потрапити на такий перельот, чи на таке на болотi скупчення качви, що тiльки те й робитимете, що бахкатимете.
I от уявiть собi, що у вас не вистачило набоїв?!
Та ви лiктi собi кусатимете, коли качки вам просто на мушку сiдають, а ви нiчого зробити не можете!
Завжди мисливець повинен мати добрий запас набоїв.
Приїхали ви, значить, на село з добрим запасом набоїв.
Тягти з собою зразу всi набої на болото чи на озеро нема нiякої рацiї – ви їх залишаєте в хатi у того селянина, де зупиняєтесь.
А зупиняєтесь ви, ясно, в селянина, що живе недалечко вiд озера чи вiд болота.
Виходячи на озеро, берете ви тридцять-сорок набоїв.
Ранкова зорька була невдала: стрiляли ви мало, набої у вас цiлi…
Вiдпочивши трохи пiсля ранкової зорьки та як слiд поснiдавши, ви йдете до озера, – може ж, де назирите якусь на озерi дичину.
На озерi плаває якась птиця.
Прикинули – гагара…
Ви смiливо йдiть до озера, бо хоч гагара й сторожка птиця, проте i вона не вiд того, щоб погратися з вами у полювання.
Ви пiдходите – нацiляєтесь!
– Бах! – i нема гагари!
У той самий момент, коли ви сiпаєте “собачку”, гагара пiрнає!
Шрiт робить на тiм мiсцi на водi цiлу бурю, – й гагари нема!
Хвилинка, i крокiв за три вiд того мiсця, де шаленiв на водi ваш шрiт, витикається гагаряча голiвка. Ви за лiву “собачку” – сiп.
– Бабах! – i нема гагари…
Поки ви швиденько перезарядите рушницю, перед вами знову гагара.
Прекрасна вона на водi, струнка, довгошия i слiпучо-бiла, коли повертається до вас грудьми своїми…
– Бабах! – i нема гагари!
Хвилина – i є гагара.
– Бабах з лiвої! – i нема гагари.
Вашi тридцять патронiв вилiтають за тридцять-сорок хвилин!
Але хiба ж ви вiдступитесь од бажання добути гагару?!
Та нiколи в свiтi!
Щоб ото вiдмовитися мати в себе в кабiнетi таке прекрасне чучело?
А хiба не приємно буде вам подарувати дружинi шкурку з гагари?
Убити двiстi-триста гагар, зняти з них шкурки (у гагар дуже мiцна шкура й густий-прегустий пух!) – таке вийде оригiнальне тепле пальто, що нi в кого в свiтi такого не буде!
I я можу навiть побожитися, що нi в кого в свiтi такого пальта не було й не буде!
Вистрiлявши всi свої тридцять набоїв, ви бiгом до хати, до свого запасу.
Прибiгли – набили патронташа, взяли два десятки в кишенi – знову бiгом на озеро.
Хазяйка до вас:
– Мо’б пообiдали! Я борщу з карасями наварила!
– Потiм… Потiм! – кидаєте ви. – Гагара!
Пiдбiгаєте до озера, а гагара, голубочка, плаває собi та хлюпочеться, пiр’ячко своє дзьобом перебираючи.
Подивиться на вас i нiби ось-ось скаже:
– Приготувались! Почали!
Вона вже вiдпочила й готова знову гратися з вами в полювання.
Починається знову:
– Бабах з правої! – нема гагари.
– Бабах з лiвої! – нема гагари.
Вистрiливши другу порцiю набоїв, знову бiжите до хати, знову берете набої…
Взяти зразу всi набої до озера – нiколи ви їх не вiзьмете, бо ви твердо переконанi, що ось оцим уже пострiлом ви обов’язково гагару встрелите!
Можна навiть антракт зробити – i ви вiдпочинете, i гагара вiдпочине.
Так ото, сюди-туди бiгаючи та в гагару стрiляючи, ви й проводите цiлий день у мисливському запалi й напруженнi.
А крiм того, їхатимете додому без тягаря, легеньким i веселеньким…
Сумувати з того, що ви не встрелили гагари, – не сумуйте, i на той рiк вона ще прилетить i ще дасть вам один, а коли захочете, то й кiлька днiв напруженого й запального полювання!
Та ще майте на увазi, що ви воднораз перевiряєте при цьому, як ви стрiляєте.
Ви чудовий стрiлець, бо весь шрiт лягає якраз саме на тiм мiсцi, де тiльки-но була гагара.
Ви не промазали!
А це теж чого-небудь та варт!
А чи можна взагалi встрелити гагару?
Можна!
Ну, добре, – я вже вам одкрию цей секрет.
Бачите, в чiм рiч: гагара дуже спостережлива птиця.
I дуже гостроока, – бачить вона крокiв на сто так, як не можна бачить у найудосконаленiший бiнокль.
От вона плаває i нiби зовсiм на вас не звертає жодної уваги…
А насправдi одним оком аж просвердлює вас, всi вашi найменшi рухи.
I особливо пильно стежить за вашим пальцем, що на “собачцi” лежить.
I тiльки вiн натискує, – навiть ще тiльки ворухнеться, щоб натиснути “собачку”, вона – хоп! i вже пiд водою.
А поринає вона, як блискавка!
Основне ваше завдання, щоб устрелить гагару, не дати їй помiтити, коли саме ви натискуєте “собачку”.
Як це зробити?
Накрити курки картузом – не бачитимете мушки.
Робиться це так: ви становитесь до гагари спиною, нiби зовсiм не звертаючи на неї уваги, рушниця лежить у вас через плече, в лiвiй руцi у вас невеличке дзеркальце i ви через це дзеркальце нацiляєтесь.
Гагара думає, що ви пудритесь, чи взагалi туалетитесь.
А ви, через дзеркальце прицiлившись, – бабах!
– I єсть гагара!
Яка ж радiсть, що у вас в руках справжнiй Colymbus (Колiмбус), 75 сантиметрiв завдовжки, крило в нього 38 сантиметрiв, а хвiст – 6 сантиметрiв.
Ви зразу знiмайте з нього шкурку.
Їсти його не можна, бо вiн рибою сильно одгонить!
Але ж нiде так, як у гагарячiй шкурцi, не розплоджується мiль!
