ПЕРЕДМОВА
“Закордонні усмішки” ці писалося в санаторії Наш Eibenhot біля Берліна (червень — липень 1928 року). Автор цих усмішок здебільша писав їх, лежачи в ліжку та держачись за черево. Спостерігав і берлінське, і позаберлінське життя автор у ті “вільні” години свого закордонного життя, коли переходив од лікаря до клініки, від ліжка до кабінетів різних медичних маніпуляцій. І весь час йому тоді боліло. Спостереження, отже, поверхові. “Усмішки” (автор цього не заховує) подекуди вийшли кваснуваті, бо в народженні їх велику участь брала авторова дванадцятипала кишка, за що автор і приносить їй тут сердечну подяку.
Без причини й болячка не сяде.
Для поїздки за кордон, отже, виходить, треба мати причину.
Наукові командировки останніми часами загубили подекуди свою вагу.
Приходите ви, приміром, до будь-якої установи, що має аво командирувати вас за кордон, і говорите: — Удосконалитися мені б, знаєте, слід. Так у мене пішла наука, що без закордону, як без рук. Дайте мені командировку за кордон, так я, хай мене бог уб’є, за два тижні вам соціалістичне будівництво закінчу. Раз-два — і соціалізм!
Автор
ПОЇХАЛИ
Ну і, звичайно, витягаєте посвідку від тої установи, де ви працюєте, що вам спраздітаки командировка за кордон потрібна, як вода. Як повітря. Як нагрузка.
Тоді вам та установа каже:
— Да… Справдітаки ми бачимо, що командировка вам, безперечно, потрібна. Але. майте, товаришу, на увазі, що, як свідчать фахівці, жіночі панчохи радянського виробу, а також і черевики наші не гірші, як і закордонні. Беручи під увагу мито,(вони й не дорожчі. Потім: ви маєте право провезти тільки два костюми, так що, коли зважити вартість подорожі, мито, дорожнечу прожиття за кордоном, багато не виграєте… А ліцензій тепер не дають. Обмотувати себе жіночими панталонами та мережками незручно, бо попадете на кінофільм. Провезти валюту через Шепетівську митницю все одно не вдасться, бо митниця наскрізь бачить, хто везе валюту…
— Ах, так… Ну, тоді я подумаю…
— Подумайте…
* * *
Краща й поважніша причина для закордону — хвороба. З хворобою виїхати легше…
Тільки не робіть так, як одна знайома моя дама робила.
В лікарській комісії, куди вона звернулась по свідоцтво, що їй треба лікуватися за кордоном, вона впала в “непритомію”, і коли їй дали понюхати нашатирного спирту, прокинулась і застогнала:
— Ох! Де це я? А що можна з собою везти з закордону? У вас, казали мені, є такий список. Ох! Ох!
І знову знепритомніла.
Так не робіть, — засиплетесь.
* * *
Найпевніше: щоб поїхати за кордон, бажаю вам придбати харрошу язву в шлунку. Круглу.
Як її придбати? Хай колись на дозвіллі розповімо. Харроша буде язва…
Ну, от у вас уже в руках закордонний паспорт. Всі вже про це знають.
— Їдете?
— Їду.
— Так ви, знаєте, мені перо автоматичне.
— Добре.
— Їдете?
— Їду.
— Так ви, може б, мені шляпу.
— Добре.
— Так ви б мені краваток штук зо три.
— Добре.
— Єх, які там іграшки для дітей. От би моєму Юркові велосипедика. Маринці — ведмедика. Тільки не маленького, а більшого. Там такі є волохаті.
— Їдеш?
— Їду.
— От добре. Ну й повезло. От послав же господь язву. Так ти ж там і нам щось таке. Блокнотів там. І ножиків. І олівців отих автоматичних. І шкарпеток.
— А жінка моя дуже просила светр і фільдекосових панчіх…
— Товариші! Може, кому рояль Шредерівський привезти? А може, автомобіль?
Сидячи у вагоні, ви дивитесь у блокнот і підраховуєте, скільки чого треба вам привезти зза кордону.
Підрахували: 13 шляп, 45 краваток, 23 пари черевиків, 110 пар жіночих панчіх, 87 автоматичних пер, 15 дюжин олівців, 5 велосипедів, 7 ведмедів…
Темніє у вас в очах і ви, дивлячись на зелені жита, уперто думаєте: “Ну добре! Обмотаюсь! Позатикаю дещо в черевики! Велосипеди здам у багаж! А куди я тих ведмедів позасовую?”
Дорога Шепетівська митнице! Коли я вилізу з вагона товщий удесятеро, як їхав за кордон, думай, будь ласка, що то я так поправився у німецькому санаторії. Коли в мене з ушей торчатиме по ведмедю, а з носа по шляпі, думай, що то мені лікарі приписали всі дірки на дорогу позатикати.
Ну, що ж я маю робити?! Я ж за кордон іду!
Їдемо.
— Так ви ж, товаришу, дивіться. Raucher — це для курців, a Nichtraucher — це для некурців.
— А який “другий клас”?
— Zweite Klasse! Так і кажіть на вокзалі!
— Кому казать?
— Та там, хто вас поспитає, тому і кажіть.
— Ага. Їх габе цвайтер кляссе. їх габе цвайтер. Їх габе цвайтер…[11]
— А на вокзалі дивіться, де написано “Ausgang”, туди й виходите. “Аусганг” — значить “вихід”.
— Ага… Як вихід?
— Аусганг.
— Ага. Аусганг… аусганг, аусганг… Ну, й трудне слово…
— А приїдете, дивіться: буде написано: Bahnhof Fridrichstrafie, там і вставайте: “Бангоф” — вокзал, “штрассе” — вулиця. Там і вставайте.
— Ага… Значить, так: “їх хабе цвайтер кляссе”. “Аусганг” — вокзал. “Бангоф” — вихід. Ага.
— Та ні. Навпаки.
— Як навпаки? “їх хабе цвайтер кляссе”— вокзал?
— Та ні.
— Ага. “Бангоф”— вокзал.
— Цванціх. Драйціх. Фірціх[12]. А там же ж як, після того “аусгангу”?
— А там спитаєте.
Спитаєте. Ну, добре, спитаю. Як уже ми там питатимемо, а питати треба.
Їдемо… Їдемо… Їдемо… Шепетівка…
А ви знаєте, під’їжджаючи до Шепетівки, якось тобі робиться “каламітно”. Не те, що тобі там доведеться через митницю проходити… Митниця — вона собі митниця… Що митниця з нашого брата, коли він за кордон їде, може “стребувать”? Нічого.
Їдуть же ж у командировку так, що ані лялечки на ньому, ані нижче лялечки. Один із подорожніх дуже жалкував.
— От, — каже, — погано, що не можна за кордон голому їхати. Все б таки воно звідтам більше б узяв.
Я йому:
— А ви б, кажу, сажею вимазались та дватри бюстгальтери поганеньких почепили б і їхали. А якби хто спитав, сказали б: “Уніформа в нас така”.
Не в митниці справа.
Під’їжджаючи до Шепетівки, хочеться Назад чкурнути. От так тебе й підмиває злізти і майнути знову на Київ. Перескочишбо Шепетівку, і нікого ж у тебе не буде… Анікогісінько… І що найдорожче залишиться — це червоний паспорт… І хапаєшся ти за нього весь час.
Не дай бог — вискочить. Пропав.
А коли вже з Шепетівки на Здолбунів їдеш, тоді тихотихо у вагоні.
Чого воно так тихо? Так, ніби поховав когось, чи що. Встає прикордонна сторожа. І так тобі шкода тої сторожі, як рідного батька. Нейтральна зона…
“Mohyljany”. Білі срлй скрізь. І порожньо, порожньо на станції… Станція Могиляни.
— Прошу пана! Паспорти!
Озираєшся… Хто ж тут, думаєш собі, пан? Дивиться на тебе людина. На голові каска чорна, на касці орел білий, і каже тобі “пан”.
Виходить, що, значить, я пан. Як швидко! Якихнебудь десять кілометрів — і я вже “пан”!
Польща.
ПРИЇХАЛИ
Польща, значить… їдемо… їдемо… їдемо…
Обабіч залізниці вузесенькі-вузесенькі смужечки поля. На смужечках тих житечко росте, ячмінь, картопелька… Вузесенько-вузесенько так росте…
А іноді серед смужечок серед тих, вузесеньких, суцільні такі, великі-великі лани порозлягалися. Як море лани, серед дрібненьких струмочків.
Що це значить?
Не знаю, — я у внутрішні справи чужої держави не втручаюсь і не втручатимусь.
Польща — держава. Вона — за Могилянами.
Польща — хороша держава: мені ще раз її треба переїздити.
Як їдеш, так і праворуч Польща, і ліворуч — Польща, і так просто — Польща. Скрізь Польща.
Як проїхав Могіщяни, так уже скрізь населення суто вже польське.
Далі — Здолбунів, Рівне, Ковель.
Польща.
На Здолбунові пересідати на варшавський поїзд.
Гроші вже там не карбованці, а злоти.
А як сідаєш у спальний вагон, то вам кажуть:
— Ви ж провідникові “на чай” дайте, бо він плати не дістає. І покоївці, що ото ліжко вам послала, дайте, ба вона плати не дістає.
— Гаразд.
Кажуть, що ніби в Польщі багато в’язниць, де сидить багато селян отих, що на Волині, на Холмщині, на Підляшші,— польських селян, — так цього не помітно. Ніч. Темно вже. І так аж до Варшави — ніч.
У Варшаву поїзд приходить вранці. Там пересадка на берлінський.
У тім уже поїзді є вагони аж до Берліна.
У Варшаві на вокзалі народу чимало. Офіцери.
Я вже звик, що я “пан”. І всі пани…
За Варшавою, аж до Німеччини, так само Польща.
Лани. На ланах полільниці. Полють, плазуючи навколішках. І біля кожного невеличкого гуртка полільниць чоловічина з люлькою в зубах.
Він або сидить на межі, або стоїть над дівчатами, ручки в кишені позакладавши. А дівчата — навколішках.
Я став біля вікна та:
“Товариші дівчата. Доки ж ви плазуватимете на колінах… Та час уже розігнути свою спину та показати всім експлуататорам, що ви вільні, ви рівні…”
Сам собі подумав і сів…
Корови скрізь пасуться. Корови чорнорябі. Голландські… А далі королева нідерландська. Це аж — за Німеччиною.
Польща — республіка, у неї є президент. Не вірите? їйбогу, є. Що його не чуть? А чого йому кричать…
їдемо…
Всі до мене:
— Прошу пана! Прошу пана! Я не витримав, устав, та:
“Товариші! Пани всі в Чорному морі. Та доки ж ви один одного, й мене, грішного, панами величатимете? Та коли ж ви панське ярмо скинете?” — сам собі подумав і сів.
Лани… Лани… Лани…
Їдемо.
В купе зо мною молодий чоловічина сидить та все на мене дивиться, а потім каже:
— Шпрехен зі дойч?[13]
А я йому:
— Ні!
— Франсе?[14]
А я йому:
— Ні!
— Інгліш?[15]
А я йому:
— Ні.
Мовчить він. Тоді я почав.
— А ви, кажу, по-українському, щоб на першу категорію, можете?
— Ніх, — каже, — ферштейн[16].
— Тото ж.
А вік почервонівпочервонів. А я йому.
— Що ви мені, кажу, дойч, франсе, інгліш… Перелякали, думаєте. Та я з такої країни, що своєї рідної мови не знає, а ви мені: “інгліш”.
Дивлюся, перестрашився.
— Не бійтесь, кажу, я не сердитий.
* * *
Їдемо.
Поїзд летить. Зупиняється тільки на більших станціях, а менші пролітають повз: ні вдивитися тобі, ні помітити, яка така станція, що за місцевість. Летить.
* * *
Ст. Торунь.
Стоп. Тут швиденько одчіпляються наші вагони і причіпляються до поїзда, що, їде прямісінько до Берліна. Раздва — і летимо до німецького кордону. Не зчувсь, коли в поїзді вже до вас:
— Майн гер! Біте шен, пас
О! То був “паном”, тепер уже — “гер”.
Просто тобі трансформація…
Кордон німецький. Ст. Шнайдемюле.
Яка чистота. Така чистота, що забруднити чимось хочеться. Ну, ясно — не звик же, щоб на станції було так чисто…
Проходять урядовці з митниці. Нічого не дивляться, тільки питають:
— Kaviar?[17]
— Нема, кажу. — А що воно за кав’яр такий, не знаю.
А у клубі Блакитного не раз їв.
На кав’яр тут великий попит. Що б було захопити пудів хоч з десяток.
Так і знайте: хто їхатиме за кордон, везіть кав’яр пудами: Шепетівська митниця заробить.
* * *
Поїхали далі… Лани… Ліси… Луки…
І лани чисті… І ліси чисті… І луки чисті…
Жито рівнерівне, — ніби його путящий цирюльник під “йоржика” постриг.
Ліс. А що ви гадаєте: думаєте, що німці у себе своє дерево позаводили? Нічого подібного: наша таки сосна росте, наш кленок, наш бересток. Тільки назва друга, а дерева наші. Не видумали свого.
На луках корови пасуться. І здебільшого — голандські.
— Ну, думаю, коли є корови, — повинні бути на шляхах і кізяки коров’ячі.
Нема. Уявіть собі — нема кізяків.
Я ж пам’ятаю, що на Коробовім хуторі (дачна місцевість біля Харкова) ми колись із проф. Авериним сперечалися щодо тамтешнього грунту.
— Ну з чого, — питав я його, — оцей ґрунт складається? Він відповів твердо і рішучо:
— З коров’ячих кізяків. Хіба не бачиш? Та не тільки ґрунт. І я, — каже, — в кізяках, і ти в кізяках, і діти всі в кізяках, і голова в кізяках, і борщ з кізяками.
А тут коров сила, а кізяків не видно. Річ дуже проста: корови тут виховані: то вона пасетьсяпасеться, а потім до пастуха:
— Біте шен! їх мехте ін туалетен геген![18]
Це понашому:
— Дозвольте вийти. І йде.
Наші ж треклятущі корови, хоч де б вони паслись, обов’язково витуалетиться тоді, як до ґанку підійде. Або коли її доять.
* * *
Їдемо.
Жита рівнірівні на полях. І пшениці… І чистічисті… Просто потолочити хочеться — такі вони рівні й стрункі. А поміж ланами шляхи. Та хоч би ж тобі де-небудь хоч одна вибоїна.
Скрізь шосе, і скрізь рівне шосе…
І понад залізницею шосе… А понад шосе стьожкою біленькою стежечка стелеться: то доріжки для велосипедистів.
Багато-багато на велосипедах їздять. І старі, й малі… І бабусі, й дівчата.
От — бачиш — гурт дівчат буряки поле. А на межі велосипеди лежать.
Ось штук із п’ятеро жінок велосипедами женуть понад колією. Видко, селянки…
Дивно…
І дивно не те, що вони їдуть на велосипедах, а те, що ніхто їм у слід не тюкає.
Дивився я на ту картину та й думав: що якби мою матір був підсадив на велосипеда — хай би вона селом мигнула.
Боже мій.
Зразу б:
— Тю! Тюууу! Арарарара! Фффююю!
Та я б, мабуть, і сам тюкав.
А тут ні тюкання, ні свисту.
* * *
Ах, ці німецькі шляхи! Ах, ці німецькі дороги! Пара коней, а за ними дві величезні гарби з сіном, одна до одної поприв’язувані.
І йдуть собі невеличкі коненята, весело голівками помахують.
А в нас:
— Скільки взяли?
— Та півтори копиці! Та й то хто й зна, як воно там, у тій калюжі, чи вискочу, чи ні.
— А коли ж ви ту калюжу засиплете?
— Хай її чорти засипають! Що я її засипатиму, коли у мене, може, якихось возів на три того й сіна.
Ах, ті шляхи! Ах, ті дороги!
* * *
Ті шляхи й ті дороги пообсаджувано в Німеччині яблунями, грушами, сливами. І ніхто їх не стереже. От, красти!
Я не знаю, хто за тих німців роботу робить, коли вся та садовина поспіває.
Коли ж ти робитимеш, коли тут тобі: одно ходи та крадь. Одно ходи та крадь.
Крадь і не озирайся, бо ніхто його не стереже, ніхто не всадить тобі заряду солі в твою індивідуальність.
* * *
Німецькі села… Кам’яниці. Електрика. Брук. Видко в дворах авта…
Будинки якісь такі гостродахі, двоповерхові. Не видко по дворах возів без коліс, не видко біля ґанку гною. В загонах для скоту корови стоять не по пузо в кізяках…
Пара косарів (коси за плечима) на велосипедах проїхали…
Он іде отара овець.
“Невже то, — думаю собі,— вівці? А чого ж над ними нема хмари пороху?”
І не чхають од тої пилюги ні вівці, ні пастухи, ні подорожні.
Їдемо…
Лани… Села… Ліси… І так аж до Берліна.
* * *
Берлін…
Один “бангоф”, другий, третій… Нарешті наш — “Фрідріхштрасе”.
— О боже мій! Де ж той, як його, — “авсганг?” Ось він! Ну, господи благослови!
— Майн гер! Майн гер!
— Та “гер” то я знаю, а от як нам до отеля дістатися?
— Біте шен…
Готель…
— Як же ж тут з хазяїном чи з швейцаром?.. …Їх. Ніх. Їх. Ніхт шпрехен дойч.[19]
А хазяїн:
— Что значить? Говорите по=руськи. Откуда?
— З Харкова.
— Давно билі в Одесі?
Трохи не кинувся цілувати.
Приїхали.
КЛАПТІ ВУЛИЦІ БЕРЛІНСЬКОЇ
Берлін.
Добре, якби було можна про Берлін так шрайб-шрайб — і вже вам про ввесь Берлін нашрайбав. Нашрайбаєщ лихої години, коли самого населення, кажуть, тут чотири з половиною мільйони. Я спробую так сковзнутись по Берліну. Зверху.
І то тільки краєчком, клаптиками.
Берлін нашому братові Тяжко, дуже тяжко спостерігати.
Ти так став, зосередився, зробив спостережливо-розумне лице, а тебе зразу щось і перелякало.
Загуло або під тобою, або над тобою, ревнуло або перед тобою або за тобою.
Ну, і зразу сіртонешся або назад, або вперед, або присядеш, або підплигнеш.
Ти тікаєш од заднього ворога, а вже перед тобою щось або дзвонить, або гурчить, або реве.
Ти присядеш, а воно під тобою тільки гургур!
І така тобі скрізь турбота, що ніяк себе не зосередиш, а особливо, як ото вулицю треба переходити.
Націляєшся вже, націляєшся, а потім ніби тебе хтось батогом оперізав — мчиш, як на перегонах.
Тубільці на тебе дивляться: людина, думають, або сказилась, або вдома у неї горить.
А як же ж ти не мчатимеш, коли воно скрізь щось їде. Зверху в тебе надземна залізниця, знизу — підземна, а по вулиці авто, мотоцикли, велосипеди, трамваї, коні щось везуть, собаки щось тягнуть.
І в кожного або свисток, або гудок, або дзвінок, або батіг ляска, або собака гавка.
І кожний же, — ти так гадаєш, — обов’язково тебе переїде.
Тяжко спостерігати нашому братові берлінське життя.
* * *
Що ж вам спадає в Берліні на очі?
Перш за все треба констатувати, що для Берліна пари очей замало. Не вистачає їх, бо сильно дуже багацько дечого спадає на них. Спадає й мигтить.
Вулиці… Вулиці взагалі, як вулиці, з усім своїм гамузом і зокрема брук… “Мостові”. Вони чорні й чорносині. І блищать. Вони так блищать, як блищить лід на ковзанці. Вони всі асфальтові. Вони якісь м’якоблискучі. Вони так блищать, що хочеться розігнатись і посковзнутись… І здається вам, що коли б ви посковзнулись на якійсь там Фрідріхштрасе, то летіли б аж до Вітенбергпляцу.
Авто й автобуси, мотоцикли й велосипеди котяться там безшумно.
І навіть величезні коні першерони, що возять по Берліну пиво в бочках на величезних “гарбах” з грубезними залізними шинами на колесах, не роблять, — ні коні, ні гарби, — ніякого гамору… Цокотять тільки підкови в коней.
Коли бj отака чортовина проїхалась повз редакції, то напевно б ми всі вирішили, що за Люботииом землетрус на 10 і/2 балів і хапалися б за одвірки.
Оті “мостові” якось заворожують вас і очі ваші в себе втягають. Так от стоїш і дивишся на них, а вони в собі, мов у дзеркалі, одбивають вас, одбйвають авто, мато, коней, собак, людей…
Чудесні “мостові”… В посуху вони вогкі, а в дощ сухі.
* * *
А посеред вулиці — на перехресті,— шуцман. Обов’язково шуцман.
Він — увесь синій і в синяві своїй величний. А голова його вилискує чорною каскою з білим спереду орлом.
31.5
Він — повний контраст берлінській вулиці. Вулиця — метушлива. Він — спокійний. Вулиця — галаслива. Він — тихий. Вулиця — строката, він тільки синій. Вулиця — нервово рухлява, його рухи — пластичноповільні й певні.
Коли він зупиняє рух з одного боку і дає напрям рухові з другого — такі рухи руками робить, мабуть, тільки римський папа, благословляючи народ, коли народ той цілує папину пантофлю.
І рух його — закон для машин, для коней, для собак і для людей…
* * *
Дивна берлінська вулиця… Крамниці… Вивіски… Рух… Балачки… І хоч би тобі одна українська вивіска. І хоч би ж тобі одне де-небудь українське слово. Та ніде анічогісінько.
Мала дитина, й та вже по-німецькому! А боже ти мій! Українізації в Берліні не провадиться ніякої. Якось на розі одної з улиць бачу шуцмана з червоною пов’язкою на рукаві, а на тій пов’язці білими літерами написано: “Говорит по-русски”. “Рагіе Francais!”[20] і т. д.
Щось аж сім чи вісім таких написів. І по-італійському він говорить, і по-англійському, і по-польському, і по-чеському. Підходжу і питаю:
— А по-українському можете?
— “Палакать”?
— Хоч би, кажу, й “палакать”.
— Понимаю “палакать”.
— Ну, добре, кажу, що хоч “понимаєте”.
Ото тільки одного й довелося побачити за цей час. Подивлюсь, як буде далі…
Доведеться, очевидно, запротестувати, що так мляво тут з українізацією.
І взагалі куди дивиться комісія по українізації.
* * *
Написи.
Одні написи на смерть мене перелякали.
На вулицях, особливо на перехрестях, на майданах, у скверах, бачу величезні написи: “Abort”(Аборт)[21]. “Неггеп”. “Damen”.
“Для чоловіків”, значить, і “для жінок”. Спантеличився зовсім. На вулицях, думаю собі, аборти роблять. От, думаю, техніка! Чого дійшли! І не тільки жінкам, а й чоловікам. Я тікать… Подивляться, думаю, в яке-небудь шкло на тебе, вирішать, що й тобі аборта зробити треба.
— Лягай, — скажуть.
— Ну, вже, думаю, краще втечу.
Як уже тут і на чоловіків таке лихо нападає, поїду додому та там краще родитиму… Все таки на дитинку щось і грошенят на пелюшки капне, — “капля молока” є…
А тут де я її шукатиму?
Ну й техніка!
* * *
Вулиця… Люди… Чоловіки й жінки…
Ну, трохи чистіше вдягнені як у нас. Добротніші вбрання, дебеліші черевички.
Але особливого шику я б сказав, — нема.
Ще в кафе, на головних вулицях, там шикарніший народ. Жінки, особливо… Але їхні погляди, їхні рухи, жінок отих самих, показують, що народ вони з думками “не дуже важкими”, і дивляться на нашого брата такими очима, що нема в них різниці нації, соціального стану і партійної приналежності.
Роль у тих поглядах відограє тільки марка. Можна й доларами.
* * *
Кафе, кафе, кафе.
Скільки ж їх тут, отих кафе.
На кожному кроці, на кожній вулиці, на кожному розі… І повні…
Кажуть, що німець дві третини свого життя проводить у кафе.
ожливо. Бо справдітаки сила по кафе народу… І вранці, і вдень, і ввечері…
П’ють каву, п’ють якісь рожеві напої через дудочки, їдять морозиво…
А як багато по тих кафе жінок не особливо важкої поведінки!
Мені казано, що в Берліні таких жінок зареєстровано щось із 50 тисяч.
Я, звичайно, їх сам не рахував, але з того, що бачив, не менше, мабуть.
І працьовиті страшно. Ви можете бачити їх у кафе і на ріжках вулиць, і рановранці, і в обід, і в полудень, і ввечері.
Чи вони цілими днями працюють, чи “позмінно”?
У всякім разі праця їхня не припиняється ні вдень, ні ввечері, ні вночі.
Попит, очевидно, не менший, як і пропозиція.
* * *
Авто… Таксі так звані.
Скільки їх тут.
Десятки (як не сотні) тисяч! По всіх вулицях безкінечними валками летять вони туди й назад.
Всі такі одмітні. На його возі кругом іде смуга з чорнобілих квадратів.
Одна смуга — “однокінний”, — малий тариф. Дві смуги — “парокінний” — більший тариф. І їдуть, їдуть і їдуть…
На перехрестях дивляться на пгуцманову руку й, за його командою, або цілим натовпом зупиняються, або проскакують далі…
Де шуцмана нема, там рухом регулюють великі сигнальні ліхтарі, що висять над перехрещуванням вулиць.
Зелений колір — їхати вільно.
Червоний колір — Halt! (Стій!)
Сигнали ті подаються автоматично.
І нема того, щоб хто-небудь не зважив на сигнал, проскочив далі, коли сигнал показує червоне.
Я довго спостерігав. От летить авто, як скажене, і путь вільна перед ним. Зирк — червоний колір! Миттю — гальма! І стоятиме, чекатиме зеленого сигнала, хоч би було перед ним превільно!
Дисципліна…
Кажуть, що дисципліна, взагалі, річ не погана не тільки в Берліні, а й у Харкові.
* * *
Вулиці… Будинки…
Кажуть, що в Берліні є закон, що забороняє будувати хмародряпи.
Більше як на п’ять поверхів тут домів нема.
Через те Берлін не давить. Він заворожує. Він милує безкінечним числом садків своїх. Він — буквально кучерявий.
Які тут, у Берліні, садки! Які парки!
Тіргартен один чого варт. Величезний парк посеред Берліна. Який він завбільшки? Хто зна! Може, в сто разів, може, в тисячу більший за Харківський комунальний парк.
Тільки ж веселозелений. І чистозелений. Бо німці вміють ходити по парку, вміють їздити не по траві, а по алеях, по доріжках.
І біля нього, і круг нього, і серед нього, в кам’яні швори взята, тече річка Шпрее.
Вона його поїть, а він зеленими своїми вітами її захищає.
* * *
Вулиці… Пиварні… Ливарень у Берліні сила, як і кафе. Пиво, — кажуть, — не пиво, а диво.
Але, — я ж кажу, — “кажуть”. Не писатиму про берлінські пиварні, не хочу. Хай собі “кажуть”, ті кому можна це казати.
* * *
Харашо по Берліну пересуватись.
Хочеш — трамваєм, хочеш — автобусом, хочеш — підземкою.
На всіх вулицях, посередині, ви бачите величезну синю літеру “U” (У).
То там Untergrund — підземка.
Сходите сходами під землю, берете квитка, підбігають електричні поїзди — і катайтесь куди хочете, хоч на край Берліна за 20 пфенігів.
Можете за ті 20 пфенігів хоч цілий день їздити, аби зпід землі не вилазили, бо там ніхто у вас квитків не перевіряє.
І на трамваях такі порядки: взяли квиток — і можете з ним пересідати з трамвая на автобус, з автобуса на підземку. Аби в одному напрямку їхали.
А попав на підземку — катайсь, куди хочеш.
От би в Харкові отаку штуку.
Ніж сидіти ото, куняючи, в радустановах, або десь у вузі і на лекції — махнув би під землею й катався б собі, аж до того часу, коли обідати час.
Вулиці… Люди… Чоловіки… Жінки…
От тільки що: ноги в німкень, помоєму, завеликі.
Ідеш, приміром, вулицею і бачиш: щось таке зза рогу витикається.
Придивляєшся, аж то жіноча нога. Німкеня ще серед вулиці, а нога вже за рогом. Ну, бог з ними, з ногами.
Чимчикую якось вулицею. Чую на губних гармошках жарять на голос:
— “Червоні лави переможуть все”. “Червоні лави переможуть все”.
Дивлюсь, — троє хлопців, школярів, марширують вулицею й виграють нашої.
Та я тоді став та вже людським голосом і піддав: — “Нехай живе комуна І свободи стяг”.
БЕРЛІНСЬКИЙ ДЕНЬ
Спробую дати приблизну схему берлінського дня.
Приблизну через те, що в деталях, щоб ухопити день у Берліні, треба чимало тут в “ашінгерах” ковбасок з німцями навстоячки зЛсти, запиваючи їх чорним мюнхенським пивом.
Знаєте, що таке “ашінгер”? Знаменита установа.
Один знайомий доктор, показуючи мені Берлін, якось промовив:
— Ходім у тутешній церобкооп!
— Ну? Хіба є? Та господи! І повів він мене в “ашінгер”.
“Ашінгер” до церобкоопу так подібний, як, наприклад, теперішній німецький прем’єр Мюллер на соціалдемократа.
В “ашінгері” нема черги, нема зелених книжечок, і небагато прикажчиків.
Буфет. На буфеті сила всіляких бутербродів, “помпа” з пивами різними, і жлукто нікелеве з гарячими ковбасками.
А в залі високі столистояни з тарілочками, з ножами, виделками, з перцем, з сіллю й з гірчицею.
Забігає клієнт, хапає разок ковбасок або бутерброди, шклянку, таку завбільшки, як невеличка макітра, пива, стає біля стояна і навстояк це все “потребляє”.
І все це швидко, швидко, швидко. На ходу.
Ціни на всьому показані. Не дуже дорого. Чисто, смачно і з гірчицею.
Гірчиці тут, між іншим, дуже багато їдять. Аж страшно.
Чи то вже воно життя їм таке солодке, чи що, а тільки ж так її мегелять, як у нас хліб.
А от щодо хліба, так тут дуже сутужно. Не дають хліба до страв.
Наш брат тут велике здивування по рестораціях викликає, коли обідати сідає…
І все через той хліб… Ну, звичайно, однимдвома манюсінькими шматочками, що їх тут подають до столу, православна людина, та ще з України, не може задовольнитися аж ніяк.
І ясно:
— Дайте ще brot’yl
А потім:
— Та дайте ще brot’yl
Умегеливши з десяток невеличких франзоликів (тут франзолики печуть манюсінькі,— не більше, як третина нашої п’ятакової булки), земляк чухається, а потім несміливо:
— Чи не можна ще отого, як його, brot’y?
Тоді вже в геробера починає на голові дубіти волосся, в всі столи кидають обідати і дивляться на земляка:
— Людина, мовляв, зараз помирати буде.
Смерті, розуміється, не буває, а трагедія для нас велика.
А як же ж не бути трагедії, коли ми звикли до такої на обід паляниці, що нею можна було б полк німців ув обід нагодувати.
У нас же ж є такі “примірники” (розказував мені один агроном), що “потребляють” в день 7 фун. хліба офіціально. А неофіціально ввечері:
— Федоре Михайловичу! Так що на вечерю хліба не стає. Добавки дайте.
Ой, заїхав.
Мені ж про берлінський день треба. Почнемо зранку, б годин ранку.
Тихо-тихо.
Аж ось починають показуватись велосипеди: рушив на роботу робітник.
Робітники, робітники, робітники…
В своїх “прозодежах”, здебільшого синіх, або корицевих, труджені сірі обличчя, у кепках, із сигарами в зубах. Вони з чверть години заповнюють вулиці. Особливо подалі від центру. Промайнули — й нема.
7 годин ранку.
Час собачий. Певніше — час собачого туалету. Наймички й хазяйки виводять на цепках, на шнурках і на шнурочках “друзів людських”.
І на вулиці нараз спостерігаєш таку картину: геть, куди дістане око, бачиш підняті над стовпчиками собачі ноги.
І яких же тільки тут собак ви не побачите: од наймініатюрніших до величезних спокійнобайдужих сенбернарів. І левретки, і болонки, і пуделі, і добермани, і сірки, і лайки, і бровки, і ірланці, і англійці, і німці, і грифони, і такси, і вовкивівчарі, і доги, і сенбернари, і японські, і не розбереш, які вони в лихої години. Іноді бачиш такого пса, що скидається не то на індика, не то на вівцю. Кучеряве, з довгою мордою, з коротким хвостом, з ушами до землі. Очі збоку, ноги — передні ззаду, задні спереду. А собака! Факт! Бо перед стовпчиком ногу задирає.
Німці, мабуть, уже дійшли культу собаки. Страсть, як вони люблять собак. Ставляться вони до них з особливою якоюсь любов’ю, я б сказав, навіть з ніжністю. Ніде ви не побачите, щоб хтось ударив собаку, ніде ви не почуєте, щоб собака заскавучав. Собаку дуже рідко побачиш у наморднику. Щоправда, ви ніде не побачите безпритульного собаку. Собака на вулиці ніколи не буває сам, — завжди з хазяїном. Або на цепку, або біля ноги.
Собака в німців — корисна тварина. Вона або сторож, або — помічник у роботі. Силу бачите тут таких картинок: собака везе воза. І не маленького воза, а порядного собі воза, бо брук тут гладенький, і везе вона його легко.
Собаки — провідники інвалідів сліпих. Звичайна картина на вулиці, коли собака в особливих наритничках, з червоним на них хрестом, — веде сліпого або везе у візку безногого.
На демонстрації “Червоного фронту” цілі тисячі були таких інвалідів з собаками.
Картина грізна! Мементо!
Біля крамниць, куди з собаками покупців не впускають, біля дверей особливий “собаков’яз”, де прив’язані собаки
дожидають, доки їхні хазяйки (здебільшого, хазяйки) вийдуть із крамниці.
Собака у німців у пошані і має свій утрішній час для туалету.
7—8 годин.
Школярі — до шкіл. Геть заливаються вулиці різнобарвною юрбою німецької “зміни”. З галасом і з віеселим сміхом пробігає вона німецькими вулицями.
За ними — хазяйки на базар. З кошиками, з торбинками, з валізками. Біжать по фляйш (мясо), фіш (рибу), бутер (масло), брот (хліб), мільх (молоко), гемюзе (городина). Найбільше по оте саме “гемюзе”.
“Травоядний” народ — німці. Отої городини по крамницях, по базарах, по возах на рогах вулиць — цілі гори. Є така, що в нас її доволі, а є така, що зроду такої не бачив. Цибуля якась така зелена, завтовшки як навильник, а завдовжки як через Харківську вулицю… Є якась така не то ріпа, не то кавун, з чим його їдять, яке воно на смак — хіба його взнаєш. Незручно підійти до перекупки. Мовляв:
— Тьотю, а дайте я покуштую!
Коли вже торкнулись хазяйок, згадаю про “хазяйські” крамниці: м’ясні, рибні.
М’ясо подається в крамницях звичайно, особливого нічого. Тут Берлін не дорівнявся до Москви. Московські різники уміють показати м’ясо в крамницях. Так подасть тушу, що хочеться вп’ястись в неї зубами. В Берліні так не вміють.
Інтересніші крамниці з рибою. Рибу тут подають живою” в акваріумах і бачиш, як там плавають лини, величезні щуки, довжелезні якісь в’юни… І раки там живі плавають. Хазяїн сачком рибку підхоплює — на вагу і “бітте шен”.
Пройшли хазяйки. Хай ідуть.
Далі посунули прикажчики по крамницях. Багато велосипедів.
Далі рушили службовці по конторах і по бюрах. Сила велосипедів.
Далі — хазяї по бюрах, вищий урядовець по канцеляріях. Авто шумлять. Сила потім авто стоїть на середині вулиці перед державними й приватними установами, на хазяїв своїх чекають.
Тихо на вулищ.
9 годин.
Година санітарна. Миють — чистять вулиці. Виїздить якась лиха година, на локомотив подібна, а ззаду в неї якась така величезна щітка. Ні, не щітка, якийсь такий великий гумовий барабан. “Лиха година” поливає, а барабан миє. Аж рипить та миє..
I вулиця після того чиста. І блищить.
II година.
Пішли мадами по крамницях. З собачками. На автах і пішки.
Коли я збирався їхати за кордон, мене маленька одна дівчинка спитала:
— Дядю! А за кордоном бурзуї єсть?
— Поїду, кажу, побачу.
