— У школі Андрія Захаровича поважали. Водночас трохи побоювалися. І не лише через літературну ерудицію. Педагог мав надзвичайно пряму, щоб не сказати — вибухову, вдачу. У нас, його вихованців, серце опускалося в п’яти, коли він, кинувши на стіл класний журнал, різко оголошував:
— Фр-р-ронтальне опитування!
Працював А.З.Костенко і директором школи. Якось приїхала із райвно комісія. Перевірити, як просувається ремонт приміщень. Ну, походила та комісія по школі, склала якийсь акт… А далі що? Відомо, що — до директора на вечерю.
Минає година, дві, три… А члени комісії сидять у директорській господі. Випивка є, закуска також. То чого б не потеревенити?.. Дивився-дивився на це Андрій Захарович, і йому увірвався терпець.
— Напоїв я вас, шановні, нагодував… А тепер ідіть собі к чорту! Вже пізно, мені треба відпочивати.
Застілля, звичайно, хутко згорнулося. Потеліжилася комісія на автобусну зупинку. Наступного дня, ледве прокинувшись, Андрій Захарович бідкається дружині:
— Дурницю я вчора впоров — вигнав людей із хати… Що ж мені робити? Тепер мене виженуть!
— Що ж робити? — каже дружина (між іншим, також учителька, Ф.Я.Задніпряна, яка навчала мене в молодших класах). — Бери могорич та гайда у район. Вибачайся!
Приїхав Андрій Захарович у райвно. Кається перед членами комісії:
— Пробачте вже мені… Учора я вам, здається, наговорив зайвого… Це тому, що був дуже п’яний…
— Та годі вам побиватися! — сміються чиновники. — Ми нічогісінько не пам’ятаємо. Оскільки, даруйте, також були п’яні…
— От і добре, — повеселішав директор школи, який, між іншим, не вживав алкоголю взагалі.
Я лише раз бачив його з чаркою. Сільський педагог і літературознавець А.З. Костенко тоді вже тяжко хворів. Ми пригубили келишки з портвейном з нагоди нашої, як виявилося потім, останньої зустрічі.
Володимир ІВЧЕНКО.
м. Київ.
