Вишня Остап
Весна-красна
Наша земля! Радянська земля!
Перемишляни — районний центр Львівської області Української Радянської Соціалістичної Республіки.
Це тепер.
А як довго (ой, як довго!) це були «Пшемишляни» — містечко Львівського воєвудства Ржечі Посполитої Польської.
А як довго (ой, ще довше!) це було містечко, — я не знаю, як воно ся називало, — австро-угорської монархії.
Їдеш непоганим шосе із Львова на Перемишляни, дивишся і праворуч, і ліворуч, думаєш:
— Чому це була Австро-Угорщина? І чому це Гітлерові хотілося, щоб тут була третя імперія? Чому? Їй-богу, збожеволіли люди!
Подивіться, прошу я вас, на отой лісок. Ну, такий же самісінький, як і під Лебедином на Сумщині. Ми хлопчаками в ньому проліски рвали і фіалки, і білок ловили. Стоїть он там дубок. На такий самісінький дубок я колись біля В’язового на Полтавщині до кібчикового гнізда дрався.
А ота балка… Хіба не така сама балка біля Хмельницька на Вінниччині? І біля Ладанського монастиря на Прилуччині? І біля Романівки на Сквирщині?
А рілля і праворуч, і ліворуч од шосе… Хіба не на такій самій ріллі росте на Полтавщині пшениця? І на Харківщині? І на Київщині? І на Правобережжі, і на Лівобережжі?
А Австрія кричала, що це її споконвічна земля. Шляхетська Польща, — що це земля її. Гітлер пінить, що ця земля має бути його.
Їдуть назустріч вам парокінні гарби. Сидять на тих гарбах діди, сидять баби, чоловіки, жінки, хлопці, дівчата.
Коли б я теж їхав на гарбі й задрімав, а потім прокинувся, я б, зустрівшись з такою гарбою, обов’язково спинив би коні й спитав:
— Тр-р-р! Драстуйте! Чи далеко ще, скажіть, будь ласка, до Лохвиці?
А мені цілими століттями товкмачили, що отой дід, що з люлькою в зубах на гарбі сидить, що він, дід отой — австріяка!!
Дивлюсь я на того діда і мимоволі регочусь:
— Справді-таки, — достоменнісінький Габсбург!
А потім мені і історичними, і географічними, і етнографічними даними, а найбільше гарматними пострілами й кулеметними чергами доводили, що ота бабуся, величезною теплою хусткою замотана, що вона — не сестра баби Риндички, з «По ревізії», а «уродзона» шляхтянка, прямий нащадок Станіслава Понятовського.
А потім Гітлер, напустивши на цю землю «пантер», «тигрів» — і простих, і «королівських» танків, моторизованої піхоти, почав доводити, що ота чорнобрива молодиця, кароока і вишнегуба — не Оксана Пшенична, а Берта чи Герта Трінкенбрінкен.
І чому саме той гнідий кінь може виплодитися тільки в австро-угорській монархії чи в шляхетській Польщі і збільшувати кількість кінського поголів’я вищезазначених держав?
Бачив я й одну корову, і гусака, і курей бачив — нема в них ні віденського шику, не потребують вони щоранку кави по-варшавському, — таку саму корову я колись пас на Полтавщині, таких саме курей гляділа щоранку моя баба, чи вони з яйцем, і такий саме гусак сичить тепер під Охтиркою, ганяючись за моїми онуками.
Земелька, братця мої, земелька!
І те, що в земельці! Надра, братця мої, надра!
І віковічна рабська праця отих дідів, отих бабів, чоловіків, жінок, хлопців, дівчат. Отих батьків, братів та сестер наших.
А з земельки тої та з надрів, і з одвічної рабської праці батьків, братів та сестер наших — і віденський шик, і кава по-варшавському, і товсті стегна у Берти чи Герти Трінкенбрінкен.
За Перемишлянами є село з типовою австро-угорською чи польською та, мабуть, і німецькою назвою: «Ладанці».
В тому селі є школа, — ну така ж самісінька, як і та, що я в ній починав, як моя баба казала, «обученія» в одному з прекрасних сіл благословенної Полтавщини.
Бігають біля школи хлопчаки, дівчатка. Такі самісінькі хлопчаки і такі самісінькі дівчатка бігають і в нас у кожному селі, біля кожної радянської школи.
І хіба тільки австро-угорсько-польсько-німецький кашкет, що накрив отому хлопчиськові не тільки голову, а й вуха й очі, і козирком торкається підборіддя, — кашкет не знати якої частини і якої завойовницької армії, — хіба тільки він різнить того хлопчиська від полтавського Йвана в батьківському капелюсі.
— Як тебе звуть?
— Влодко.
— А скільки тобі літ?
— Вісім!
— А в школі вчишся?
— Так!
— А добре вчишся?
— Так!
— А може, кепсько?
— Ні!
— А вчителів у вас багато?
— Двоє.
— Обоє вчительки?
— Ні. Один учитель, а одна вчителька!
— А вчителька тебе б’є?
— Ні!
— А чому?
— Вона хороша!
— А може, треба було б інколи за чуба смикнути?
— Ні!
— А чому — ні?
— Я — хороший!
В школі повно люду. Більше жінок. Мужеська стать — здебільша літні чоловіки, діди.
Дивитесь ви на них, дивляться вони на вас…
На отаких саме нащадків «Габсбургів» та «Янів Собеських» дивились ви і на Харківщині, і на Полтавщині, і на Київщині…
Ви — на них, а вони — на вас.
І очі ті, і постаті ті, — тільки очі журніші та постаті пригнобленіші…
І от виходить перед них людина, так років йому з тридцять п’ять, чорнявий, неголений, обличчя бліде, погляд розгублений.
Виходить і починає говорити:
— Громадяни! Ви мене знаєте. Я — є «станичний» бандерівців у нашому районі. Я закликав вас битися з Радянською владою, закликав вас не коритися, убивати радянських людей, я наказував вам ховатися по схронах, по лісах. Я наказував палити хати і вбивати тих, хто переходить на бік Радянської влади, і не тільки вбивати їх самих, а нищити їхніх батьків, жінок, дітей… І от тепер я каюсь у тому, що я, а за мною і мої колишні друзяки наробили… Тепер я зрозумів, скільки лиха, скільки горя ми наробили своєю роботою! Тепер мені ясно, куди вели нас наші ватажки, куди вів нас Бандера. Ні для кого вже не секрет, що Бакдера, а разом з ним і всі ми, бандерівці, працювали за вказівками німецького гестапо, і правильно нас називають українсько-німецькими націоналістами. Я закликаю всіх тих, хто йшов за мною, з’явитися до представників Радянської влади і здати зброю. Я закликаю всіх тих, у кого є родичі, що ще не з’явилися до Радянської влади, хай виходять із схронів, хай ідуть і працюють разом з Радянською владою і разом з усім радянським народом. Ви ж усі чули відозву Радянського уряду, що ніякої кари тим, хто добровільно прийде, не буде. Ви ж бачите, — я живий, нічого прикрого мені Радянська влада не вчинила.
Сидять жінки, сидять чоловіки… Сидять, слухають…
Слухають одного з тих, що цілими десятиріччями отруювали націоналістичним чадом їхній мозок, обдурювали їх, залякували, лудили їхні очі, непокоїли душу, заганяли в ліси, в схрони, в ями…
Сумні в них обличчя, суворі.
І от відчуваєш, що всі вони давно вже зрозуміли, що їм треба робити, що вже, значить, вони, «чия правда, чия кривда, чиї вони діти», та, десятиліттями залякувані тими-таки бандерівцями, вони боялись за себе, за дітей, за онуків.
Боялися тих же бандерівців.
Сидить біля нас за столом 80-літній дід.
Сидить, а по лиці в нього котяться горошини-сльози…
І тихо-тихо шепоче нам:
— Мій онук у лісі був. У них, у бандерівців. Оце перед святами переказав, що прийде. Додому прийде. Дізналися вони, — впав мій онук. Нема в мене тепер онука. Вісімнадцять літ йому було. Файний хлопець був.
І горошини-сльози заряснішали на лиці у 80-літнього діда.
А скільки таких сліз пролилося через каїнову роботу гітлерівських посіпак!
Кого вони хотіли віддати в фашистське рабство? Оцей прекрасний народ, що перед нами сидить і на нас своїми прекрасними очима дивиться?
Народ, що, віками одірваний од великої України, зберіг і мову, і культуру, і любов до мови і культури.
Йому сказали:
— До нас завітали такі й такі українські радянські письменники! Знаєте ви їх?
— Знаємо! У нас їхні твори є!
Народ, що в тяжку хвилину свого життя, спричинену його ворогами, в яких він одразу не розпізнав своїх ворогів, на звичайнісінький людський жарт вибухає таким веселим сміхом, — такий народ не може бути не прекрасним, а, значить, не може бути не радянським, бо так може, так уміє сміятися тільки радянський народ!
А радянський народ може жити тільки на радянській землі!
Значить, земля ця — наша земля, радянська земля!
Ленінград і ленінградці
Любов Ленінград…
Що до цього слова додаси і що з нього викинеш? І Петро Перший, і Ломоносов, і Державін, і Пушкін, і Лєрмонтов, і Гоголь, і Крилов, і Достоєвський, і Щедрін, і Некрасов, і Шевченко, і Рєпін, і Сєченов, і Бехтерєв, і Павлов.
І Суворов…
І Ленін…
І Смольний…
І перші заграви Великої Жовтневої соціалістичної революції.
І Кіров…
І, нарешті, страхіття блокади, чудеса героїзму, відваги й мужності…
І пафос відновлення і відбудови…
Город мислі, науки, літератури, революцій, героїзму, пафосу й ентузіазму…
Як багато всього поклала історія на гранітні плечі города-красеня, города-богатиря!..
Але це іще не все.
Ленінград має ще ж і Неву, і Невку, і Фонтанку, і Мойку, і канали, і острови, і Невський проспект, і Адміралтейський шпиль, і Петропавловську фортецю, і Шліссельбург, і Петергоф, і палаци, і музеї, і заводи, і фабрики, і сади, і парки, і сквери… І пам’ятники… І Олександро-Невську лавру, і багато ще дечого…
І це ще не все.
Ленінград має ще ленінградців і ленінградок…
Кожний ленінградець і кожна ленінградка мають у своїх грудях — серце…
Гаряче серце.
Бронза «Мідного вершника», граніт Неви, брук Невського, мармур меморіальних дощок і надгробних плит і зелень дерев знають і відчувають, що те гаряче серце ленінградців і ленінградок належить їм…
І ніколи і бронза, і граніт, і мармур, і зелень, навіть у найстуденніші ленінградські дні, не бувають холодними: їх обгортає й гріє гаряче серце ленінградців і ленінградок.
Серце…
Де серце — там і любов…
Коли говорити про Ленінград, не можна не говорити про любов.
Про справжню любов — ніжну й щиру, гарячу й самовіддану, глибоку й зворушливу.
— Хто й кого ото так любить? — запитаєте.
Ленінградки і ленінградці люблять своє чудове місто Ленінград. Люблять ніжно й щиро, гаряче й самовіддано, глибоко й зворушливо. Любов та промениться з їхніх очей, з їхніх постатей. Вона в їхніх рухах, у роботі, в поведінці і в голосі.
— Я — ленінградець! Я — ленінградка!
Коли ви почуєте ці слова, — а ви їх почуєте обов’язково і не один раз! — ніколи не відчуєте в них хвастощів та пихи, — ні! — бринить у тих словах тільки або ніжна гордість, або гордовита ніжність.
— Я гордий — чи горда, — що маю за честь бути громадянином Ленінового міста, і я щасливий — чи щаслива, — що віддаю городові-героєві любов свою.
І тоді цілком зрозуміло, чому так чисто на ленінградських вулицях, чому так швидко, за якийсь один рік після блокади, — позагоювані гарматні та бомбові рани на ленінградських будівлях (принаймні в центрі), чому на кожній вулиці ви бачите ремонт будинків, чому доріжки в скверах та садках посипані піском, чому такі чистенькі й веселі, пофарбовані свіжою фарбою трамваї і тролейбуси.
І не подумайте сказати ленінградцеві чи ленінградці, що, мовляв, і у нас не гірше, а може, навіть і краще, як у вас (це, звісно, коли вам захочеться трішечки хвастонуть!), що й ми, мовляв, своє місто не менше од вас любимо (це, звісно, коли вам хочеться трішечки позадаватись!), — ніколи цього ленінградцям не говоріть.
Бити вони вас не битимуть, — ленінградці народ дуже чемний і дуже гостинний, — проте таким поглядом на вас подивляться, що краще б ударили.
А найгірше в цьому для нас те, що вони мають право так дивитись.
Ну, не будемо про це говорити, давайте краще про любов…
Ну, от, приміром, пам’ятники…
«Мідний вершник», «Первому — Вторая» — скульптурне чудо.
«Первому» — це тому, що «Россию вздернул на дыбы».
Петрові Першому, теслі й імператорові.
З якою трепетною любов’ю загортали його ленінградці й ленінградки землею, піском і щебенем, «насипали високую могилу» над ним, щоб не пошкодила його ворожа бомба чи снаряд…
І врятували гордість і любов свою.
І знову рветься з постаменту, готовий через ріку Неву перестрибнути, гарячий мідний огонь-жеребець, і ви чуєте, як тріщать поводи в руках теслі й імператора, що того жеребця стримує.
А навкруги стоять радісні ленінградці і ленінградки, і від променів у їхніх очах на міді коня й вершника золоті зайчики стрибають.
Єсть у Ленінграді, на Невському проспекті, Анічков міст.
Славний той міст знаменитими чотирма вороними бронзовими кіньми. Коні таки справді знамениті…
Стільки в них руху, стільки скаженого якогось запалу, що боязно за тих силачів, що їх здержують.
Дивишся на тих коней і думаєш: от іще раз рвонеться, опиниться бідолаха силач під містком, а коник — хвоста трубою і — вздовж по Невському.
— Лови мене! Держи мене!
Так і підмиває тебе підбігти до клодтівського вороного й гаркнуть:
— Тпр-р-р-р! Стій, не балуй!
Отакі коні…
Почалась Велика Вітчизняна війна.
Фашисти під Ленінградом.
Обережно, любовно знімають ленінградці й ленінградки своїх улюблених коників з їхніх п’єдесталів і закопують у сусідньому садку глибоко в землю…
І лежали баскі коні глибоко під землею, а ленінградці й ленінградки над тимчасовою їхньою могилою квіти садовили.
І так аж до тої пори, коли німці так рвонули від Ленінграда, що чи наздогнали б їх і баскі коні…
Червень 1945 року…
Вороні красені-коні знову на своїх місцях на Анічковому мосту.
Мабуть, чи не весь Ленінград брав участь у процесі і в процесії «воскресіння» своїх улюбленців.
Ніякі заборони й попередження міліції не скупчуватися, не заважати роботі по перенесенню коней на свої місця — успіху не мали.
Кожен ленінградець і кожна ленінградка вважають за свій обов’язок хоч чим-небудь, хоч трішечки, хоч крихітку дати і свого труда, і своєї любові до такої великої і торжественної справи, як перенесення скульптурних шедеврів на свої місця.
І стоять вони тепер на мосту своїм ще баскіші, ще гарячіші, ніж колись були.
Ніби відповідають на любов ленінградок і ленінградців до них потроєнням своїх знаменитих властивостей.
А ленінградці купами стоять і милуються з них.
І хоч куди б ви йшли чи зайшли, — чи то на вулиці, чи в магазині, чи в парикмахерській, у кав’ярні, в їдальні, — скрізь ви чуєте:
— А коники наші на Анічковому мосту стоять! Бачили?
— Аякже. Бачив. Як не подивитись!
- · · Щасливий Ленінград — город-богатир, город-герой, що має таких у себе ленінградців і ленінградок…
Щасливі ленінградці й ленінградки, що живуть у такому прекрасному городі, городі Леніна, городі сліпучої Слави, сяйво якої промениться над усією нашою Радянською Вітчизною.
Щасливий Ленінград, що має за свою Вітчизну — Радянський Союз.
Щасливий Радянський Союз, що має в собі місто Ленінград.
Хай благословенна буде і хай росте любов ленінградців і ленінградок до свого героя-города.
Хай ще буйніше розквітне любов до славного міста в серцях усіх радянських громадян.
І до своїх рідних городів так само.
Ленінградки Мені аж ніяк не хочеться, щоб хто-небудь подумав, що все, що я говоритиму про ленінградок, робиться тільки через те, що, мовляв, хто ж таки, бувши у привітних господарів у гостях, каже господині:
— Ну, яка ж таки, хазяєчко, ви нечепурна та несимпатична! І пироги у вас глевкі! І діти ваші хулігани! А чоловік — п’яниця! Бабуся ваша завтра вмре! І взагалі не розумію, чому вас і досі ще тролейбус не переїхав?
Таких гостей не буває.
Гості завжди чемні та ввічливі, але ми, бувши чемними та ввічливими ленінградськими гостями, говоритимемо про ленінградок з почуттям найщирішого захоплення, подиву і найглибшої пошани не тільки через те, що ми гості…
Один із потомствених ленінградців, прекрасний поет Олександр Прокоф’єв, правда, одразу нам заявив:
— Киньте, хлопці, дурниці! Які ви в чорта гості?! Ви в себе вдома! Понятно?!
«Понятно» то воно «понятно», та після такої заяви ще трудніше, бо, виходить, що писатимеш про свій дім, про себе значить, а, як відомо, сама себе хвалить тільки гречана каша.
Отже, для делікатності, треба, щоб ми були ленінградськими гостями.
Я заздалегідь знаю, що, навіть як я землю гризтиму, ви мені не повірите, що ленінградки ні в трамваях, ні в автобусах, ні в тролейбусах не штовхаються.
Я сам не вірив… І досі ще, думаючи про ці дивовижні властивості ленінградських жінок, сам собі говориш:
— Не може бути!
Нічого не поробиш: факт!
В Ленінграді ви входите в трамвай, чи в тролейбус, чи в автобус спокійно, чинно, благородно, і коли вам треба пройти вперед, вам дадуть дорогу та ввічливо ще й скажуть:
— Будь ласка!
Ленінградки ремонтують своє рідне місто.
На кожній вулиці ви побачите — не на одному будинкові, — там риштування, там «колиски», а на риштуваннях і на колисках ходять, стоять і сидять ленінградські жінки.
Вони загоюють рани свого красеня города, заподіяні німецьким звіром, вони чепурять свій коханий Ленінград.
Вони дуже вже багато зробили з того часу, як розірвано було фашистську блокаду героїчного міста.
І знову ж таки не повірите: штукатурщиці, каменщиці, ремонтуючи будинки і вулиці, не заляпують вас, коли ви повз них проходите.
Вас обов’язково, коли ви самі не помітите, попередять, щоб ви обійшли це місце, а коли й не попередять, то припинять роботу, доки ви пройдете.
Не так, як деінде:
— Проходьте, проходьте!
А в цей час вам на бриль ціла лопатка глини:
— Ляп!
Ленінградки щодня миють свій Ленінград.
