Друкувати
СОЛОВ’ЯЧА ЯЄЧНЯ

Славко і Людочка жили поруч: отут була Славкової мами хата, а як трохи далі пройти — жила Людочка з своєю мамою.

А за хатою Славкової мами був великий колгоспний садок.

В тому садку росли яблуні, груші, сливи, малина, смородина і навіть абрикоси.

Завідував тим садком старенький дідусь-садівник, який дуже любив і Славка, й Людочку і дозволяв їм гуляти в садку.

Вони були діти слухняні і не псували ні дерев, ні кущів, ні квітів.

От настала весна.

Зацвіли вишні, сливи, яблуні.

Побігли Славко і Людочка в садок.

Ой, як же ж хороше в садку навесні!

Усе цвіте, пташки співають, бджілки гудуть, мед носять, сонечко припікає.

Славко і Людочка побігли в малинник.

Прибігають до одного куща, а звідти якась сіренька пташка тільки — пурх! — і полетіла.

Славко і Людочка — до куща.

Розгорнули кущ, дивляться — а там, під кущем, на землі, невеличке гніздечко, в листячку вимощене, і в гніздечку четверо маленьких яєчок, тільки не біленьких, а темненьких, такого кольору, як шоколад.

— Цур, моє! — скрикнув Славко.

— Ну і хай буде твоє,— погодилась Людочка. — А як ще десь гніздечко знайдемо, то те вже буде моє! Добре?

— Добре! — каже Славко. — А якої ж це пташки гніздечко, що такі, як шоколад, яєчка?

— Не знаю, — каже Людочка. — Давай спитаємось у дідуся — він, мабуть, знає!

Побігли Славко й Людочка до дідуся-садівника.

— Дідусю! — кричать. — А ми гніздечко назнали під малиновим кущем! А в гніздечку четверо малесеньких яєчок, тільки не біленьких, а таких, як шоколад!

А дідусь і каже:

— То соловейкове гніздечко! Чуєте, як у нас соловейки співають! Тьохтьохтьох! Тут їх не один! Я вже їх штук із п’ять по голосу знаю. Бо всі вони порізному тьохкають! Тут іще десь їхні гніздечка єсть! Ну, назнали, дітки, — так ви ж не видирайте яєчок і гніздечка не руйнуйте. Соловейко — корисна птичка, вона черв’ячки та кузьки всякі їсть, а кузьки та черв’ячки — дуже шкідливі для садка! Пташки — наші друзі, вони нам допомагають, щоб у нас у колгоспі було багацько яблук, груш, ягід різних.

Славко і Людочка побігли до смородини. А зпід смородинового куща теж вилетіла така сама пташка.

Вони — туди; і там кубелечко, а яєчок, таких самих шоколадних, не четверо, а п’ятеро аж!

— Цур, моє! — крикнула Люда.

Славко погодився, хоч трішки й заздрив, що в Людоччиному кубельці не четверо, а п’ятеро яєчок.

Славко і Люда умовились, що вони не будуть руйнувати соловейкових гніздечок.

Побігали Славко і Люда, побавились та й пішли додому обідати.

Вдома розказали всім, що вони назнали в садку аж двоє соловейкових гніздечок.

І Славкова, і Людина мати теж їм говорили, щоб вони не видирали яєчок і не ходили до кубелець, бо пташки можуть наполохатись і покинути свої гніздечка, а тоді яєчка захолонуть, попсуються і вже солов’ята маленькі з них не вилупляться.

Славко, як лягав увечері спати, все думав про шоколадні яєчка — дуже вже йому хотілося, щоб вони в його в хаті були, щоб можна було ними гратися.

“Соловейкові яєчка! Хіба ж є у кого така іграшка! Ні в кого нема! А в мене буде!” — думав він, засинаючи.

А на другий день устав Славко раненько, — Людочка ще спала, — та й вийшов з хати.

— Куди це ти так рано? — питає його мама.

— Піду трошки побігаю! Я виспався, — каже мамі Славко.

Побіг Славко на город, а звідти через перелаз у колгоспний садок.

Дідусь-садівник якраз вулики на пасіці перевіряв і не бачив, як Славко в садок прибіг.

А Славко зразу до малинового куща, зігнав з гнізда соловейка, за яєчка — і додому.

Біжить, а яєчка в руках держить: у правій руці двоє і в лівій двоє.

Як ліз він через перелаз, зачепився за сучок і впав. Падаючи, закрив, щоб не подряпати, лице руками. А в руках — яєчка. Яєчка побились, вимастили Славкові і лице, і носа, і вуха, і сорочку.

Ніс — жовтий, вуха — жовті, сорочка жовта. І тече все, і капає. І сльози в нього течуть та з жовтком перемішуються.

Прийшов він додому, а вже й Людочка до нього прибігла.

Мама як побачила:

— Що з тобою, Славку? Де це ти в яєчню лицем уткнувсь?

А Людочка побачила шоколадну шкаралупку від яєчка та як закричить:

— Та це ж він соловейкові яєчка видер! Як тобі не сором, Славку! Яєчня ти солов’яча!

Розсердилась Людочка і побігла додому.

— Не буду я з тобою дружити! — у воротях крикнула. Довго мама вмивала Славка, доки змила яєчню. І відтоді так і прозвали Славка: “Солов’яча яєчня”.

На другий рік уже не прилітав у той куток садка соловейко, що його гніздечко Славко зруйнував.

А в Людоччиному кубельці вилупилось п’ятеро солов’яток, вони виросли й полетіли на зиму аж в Африку, бо там тепло, коли в нас зима.

А навесні знову прилетіли в колгоспний садок. Старий соловейко полагодив гніздечко під смородиновим кущем — і знову там було п’ятеро яєчок.

А молоді нові кубельця собі поробили.

Та як забіжить було Людочка в садок, так вони тьохкають уже, тьохкають, ніби навмисне для Людочки співають за те, що вона не руйнує пташиних гніздечок…

А Славко і в сад перестав ходити, бо йому було соромно.

ФЕДЬКО ЗОШИТ

(Сумний жарт)

Федько Луговий учився не дуже.

Дуже йому нелегко було дійти до сьомого класу, а проте дійшов…

Так він із класу в клас переходив, ніби на Ельбрус видирався: “візьме” наступний клас, аж упріє, бідолаха, аж голова йому ніби обертом іде. Так ото йому було трудно брати цей крутий підйом.

Як переходив у перший раз Федько Луговий з четвертого класу в п’ятий, він так, сердега, заморився, що довелося сісти та аж цілий рік у четвертому класі перепочивати, ніби на туристській базі.

В сьомому класі вже ясно виявилося, що Федько Луговий — шатен і що вуса й баки в нього чорняві.

Вуса, хоч вони й чорняві, Федько рішуче голив, баки, таки хоч отакусінькі, а попускав — і коли в нього парикмахер ввічливо запитував: “Вам як — просто, чи як?” — Федько, не дивлячись на парикмахера, тихо відповідав:

— Косо, тільки трішечки.

Чуба Федько зачісував на лівий бік, а на лоба напускав — чубу нього був густий і кучерявий, це спереду, а на потилиці голо — “бокс”!

У сьомому класі Федько не так зрадів новим підручникам, як новим хромовим чобіткам з м’якими халявками на білій підклейці.

Як же вій прохав у мами, як він благав:

— Мамо, чоботи! Тільки чоботи!

— А чому ти не хочеш черевиків? Вони дешевші, та й добрі тепер роблять у нас черевики. Куплю я тобі черевики! — говорила мама.

— Мааамо, чоботи! — аж плакав Федько.

— Чого тобі ті чоботи? Он і Оленці ж треба, вона теж почала в школу ходити! Чоботи дорогі, за ті гроші я й тобі, й Оленці черевики куплю.

— Маамо, чоботи! — ридав Федько.

Оленка, сестричка Федькова, дуже любила свого брата, вона обняла маму:

— Мамуню! Купи Федькові чоботи, а я в стареньких черевичках походжу, вони ще в мене добрі!

Купила мама Федькові чоботи.

Цілий вечір Федько сидів й одвертав халявки, щоб було видно підклейку, та штани випрасовував, щоб з напуском.

— І навіщо б ото я чоботи псував? — дивувалась мама. — Та некрасиво ж!

А Оленка:

— Мамуню! Всі так тепер хлопці ходять… От і Федя так хоче.

— А чи всі оті, що з вивернутими халявами, трійки, а іноді й двійки додому приносять, чи не всі? — хитала головою мама.

— Він виправиться, мамуню, — захищала Оленка Федька.

— Ти все, Оленко, його захищаєш! — говорила мама.

— Бо він мій братик!

Сама Оленка була відмінниця і частенько глузувала з Феді:

— Сьогодні на парі чи на трійці приїхав?

Федько не дуже й сердився на Оленку. Один тільки раз він дуже розгнівався, коли Оленка сказала мамі:

— А в нашого Федька палітурки в книжках так позадиралися, як халяви в чоботях! А із зоології вчитель таку якусь йому двійку вивів, ніби з напуском, як штани в халявах.

Федько крикнув: “Замовч!” — підбіг і замахнувся на Оленку кулаком.

Оленка завмерла й зблідла…

Губи в неї засмикались, а не заплакала — стрималась. Тільки промовила:

— Отакий ти! Із зоології двійка, а замахуєшся! А мама йому:

— Стидайся! Парубок уже: на голові “бокс”, халяви одгорнуті, штани з напуском, а маленьку сестричку хотів ударити. А вона тебе так любить…

— А чого вона двійкою очі коле? Хай спробує сама зоологію…

— А що ж там такого, в зоології? Що тебе спитали в зоології?

— Про корову!

— Що ж ти, корови не бачив? — підскочила Оленка.

— Про коров’ячий шлунок спитали! А він — трудний! — прогув Федько.

— Чим трудний?

— Складний дуже! Аж чотири частини в ньому… Я три пригадав, а четверту забув… Переплутав…

— Як? — зацікавилась мама.

— Та як? Сказав про рубець, про сітк>, про сичуг, а про книжку забув… А Петька Чорний хотів підказати та й показав мені книжку, а я думав, що зошит, і бовкнув: “Зошит!” Ну, й двійка!

Мама сумно похитала головою:

— Частіше б у книжку зазирав, як на чоботи.

— A! — махнув рукою Федько.

А Оленка пирснула й у подушку встромилася:

— Федько Зошит!

Федько дуже гнівався, коли його Оленка Зошитом називала.

ГВОЗДИКА

Оля і Толя жили в Києві.

Оля жила з татком та мамою на вулиці Леніна, аж там, де вулицю Леніна перехрещує вулиця Чкалова, — там якраз дуже хороший оце садочок посадили, з квітковими клумбами, з молодими деревцями — липами та кленами, з рівненькими, піском посиланими доріжками.

Серед садочка на клумбах цвітуть різнірізні квіти: і братки, і гвоздики, і флокси, і резеда, і різні ще різні.

А понад доріжками кущі ясмину розрослися, і як зацвіте той ясмин навесні — то так уже пахне, так пахне…

Оля там у тому садочку щодня гуляє, з іншими дітьми бавиться, але ні квіточок, ні ясмину не рве й не ламає, бо вона знає, як хороше, коли скрізь дерева та квіти, скрізь трава зелена, нема тоді куряви, повітря свіже та чисте, і немає кашлю, і не сверблять очі, і ніхто з дітей не робить отак: “ачхи!” — бо не лоскоче курява в носі…

А Толя, Олин друг і товариш, жив на Печерську, біля “Арсеналу”, дідусь Толин був робітник “Арсеналу”, тепер дідусь уже старенький і на пенсії, він старий більшовик і разом з іншими робітниками 1917 року перший з рушницею в руках повстав проти панів за Радянську владу.

Ой, як він інтересно розповідає, як билися за Радянську владу перші київські червоногвардійці…

— І ти, дідусю, бився? — запитував його Толя.

— Бився! Ще й як бився! Хіба можна було не битися з такими злими людьми, що знущалися з робочого народу та з бідняків! — говорив дідусь.

А Толя сидить у нього на колінах та й посміхається:

— Ой дідусю, хоч у тебе й вуса отакенні, та ти ж ніколи навіть не сваришся на нас із Олею, як ми пустуємо, а ти кажеш — бився! Ти не вмієш, дідусю, битися!

— То я з вами не вмію, — гладив по голівці Толю дідусь, — а з панами вмію!

Олина й Толина мами були подругами, частенько приходили одна до одної і брали с собою Толю чи Олю, бо Толі і Олі було по чотири роки…

Толина мама любила Олину маму, Олина мама любила Толину маму, Толя любив Олю, а Оля любила Толю.

Татки їхні товаришували, а дідусь Толин усіх їх любив: і їхніх татків, і Толю, і Олю, і Толину маму, і Олину маму.

У серпні щороку святкували дідусів день народження.

Толя й Оля дуже любили це свято, бо щоразу дідусь їм у цей день розповідав щось нове і дуже інтересне: і про звірів, і про пташок, і про дерева, й про квіти, і завжди їм показував у своєму садочку якусь дивовижну квітку, якої ні в кого не було, бо дідусь дуже кохався в квітах, і в його невеличкому садочку щороку виростала якась дивна квітка: або величезна багатоколірна жоржина, або ромашки такі завбільшки, як блюдце, або ще щось…

Толя й Оля вирішили цього року зробити дідусеві подарунки, але так, щоб Толя не знав, що подарує дідусеві Оля, а Оля щоб не знала, що даруватиме Толя.

Толя, знаючи, що дідусь дуже любить квіти, вирішив подарувати йому букет червоних гвоздик, і ці гвоздики він вирішив виростити сам.

Тільки щоб не знала Оля і не знав дідусь.

“Дідусеві,— думав Толя, — буде дуже приємно, що я вмію вже сам викохувати квіти”.

Він розповів про це мамі, мама похвалила Толю за такий намір, допомогла йому купити кущів гвоздики, Толя сам скопав у таємному місці грядочку, посадив гвоздики, ходив за ними, поливав, і на липень у нього розквітли чудові червоні махрові гвоздики.

Оля думала, думала, що подарувати дідусеві, і вирішила:

— Дідусь дуже любить квіти! Посаджу я гвоздики, викохаю їх та й подарую дідусеві! Йому буде дуже приємно, що я сама вже вмію вирощувати квіти! Правда, мамо! Тільки щоб не знали ні дідусь, ні Толя…

Оля зробила те ж саме, що й Толя. І в Олі до дня дідусевого народження розквітли прекрасні, запашні червоні гвоздики.

Дідусів день народження. Посходилися гості. Вітають дідуся. У Толі в руках щось загорнуте в папір, і в Олі — так само.

Толя підходить до дідуся:

— Вітаю вас, дорогий дідусю, з днем народження. Бажаю вам здоров’я на многі літа! Прийміть од мене цей подарунок! Це я сам викохав!

А за ним Оля:

— І я вас, дорогий дідусю, вітаю, бажаю здоров’я й дарую вам оцей подарунок. Це я сама викохала!

Дідусь подякував, поцілував Толю, поцілував Олю, розгорнув Толин подарунок — червоні гвоздики!

Розгорнув Олин подарунок — червоні гвоздики! А Толя:

— Ой! Я й не знав, що й в Олі гвоздики! А Оля:

— Ой! Я й не знала, що й у Толі гвоздики! А дідусь сміється, а дідусь сміється.

— Я дуже, — каже дідусь, — дякую за ваші хороші подарунки! І радий я дуже, що ви самі їх викохали! Значить, і ви так само любитимете квіти, як і я! А гвоздики мені дуже любі та милі квіти, вони мені нагадують колишні часи, коли ми, робітники, працюючи в підпіллі, пізнавали один одного по червоній гвоздиці в петлиці на піджаку. Червона гвоздика — квітка революції.

І розповів дідусь Толі й Олі про те/, як кохався в квітах великий пролетарський письменник Максим Горький, і особливо любив він гвоздики.

Коли гостював у нього на острові Капрі наш український письменник Михайло Коцюбинський, якого дуже любив і поважав Максим Горький, Олексій Максимович подарував Михайлу Михайловичу чудесну, пишнупишну. гарячочервону квітку гвоздики.

— На знак нашої дружби, — сказав Максим Горький. Михайло Михайлович Коцюбинський привіз дорогий для

нього подарунок Максима Горького з далекого італійського острова Капрі до себе в Чернігів і висадив її в своєму квітникові.

Михайло Михайлович теж дуже любив квіти, сам за ними ходив, викохував, вирощував, — а найулюбленішою його квіткою була горьківська гвоздика.

Пишна та рясна росла вона в садочку М. М. Коцюбинського, і він дарував її своїм друзям.

І по сі пори зветься вона “гвоздика Коцюбинського”.

— Ось вона! Дивіться!

Дідусь підвів Толю й Олю до грядочки в кутку свого садочка, де серед інших квітів червонів, аж горів, кущ гарячочервоної гвоздики.

Дідусь замислився і тихо промовив:

— Був і я колись у гостях у М. М. Коцюбинського, в Чернігові.

ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ

І

— А я ось і прийшов! Драстуйте!

— Драстуй, Василько! Сам прийшов?

— Сам!

— І не побоявся?

— А чого мені боятися?

— А вовки ж у кукурудзі єсть! Хіба ти не чув?

— А я вовків не боюсы Я читав у книжці, що вовки бояться людини і тоді тільки можуть напасти, як голодні. А голодні вони тільки взимку! А тепер літо!

Перед нами стояв білявенький, з синіми, синіми очима хлопчик у голубій майці і в чорних трусиках.

Ми з лікарем, Іваном Кириловичем, ходили на високім березі річки Осколу, за Турецькою могилою, розшукували кущі шипшини.

Іван Кирилович дуже любить квіти. І не тільки любить, а глибоко на них знається — у нього біля сільської лікарні чудесний квітник: там і гладіолуси, і братки, і айстри, і жоржини, і левкої, і гвоздики, і кручені паничі, і канни, і нагідки…

А які в нього троянди! І білі, і рожеві, і чорні, і густочервоні, бордо… Великі, великі та пишні. А знаєте, як він викохує троянди?

Восени він іде в ліс, викопує шипшинові куші, садовить їх у своєму квітнику біля лікарні й прищеплює на них кузьтурні троянди…

От і сьогодні ми з ним пішли в ліс, що розлігся над Ос колом, шукати шипшину…

Як же там хороше, над Осколом!

Поміж густими очеретами блищить срібноголуба річка, що поділилась тут аж на три рукави, вдалині — голубіють озера, і скрізь, скрізь, куди дістає око, по широкому зеленому річищу — стоги зеленої отави…

Ген там, на протилежнім березі,— село, а за селом, аж до самісінького виднокраю, зеленіє озима пшениця…

Ліворуч — далекодалеко, де небо з землею сходиться, — кукурудзяний ліс, і по ній, по кукурудзі, білі пелюстки порозкидано — колгоспниці в біленьких хустках кукурудзу ламають…

Праворуч за селом, на горі, вітряк крилами махає, а поруч комбайн соняшники “косить-молотить”.

З того боку понад річкою залізниця.

Із-за соснового лісу вискочив паровик, весело закричав і помчав далі, тягнучи за собою величезний состав порожняка: по вугілля побіг на Донбас.

Іван Кирилович, прищеплюючи до шипшини трояндову гілочку, посміхався:

— Прищеплю оце та й залишу тут, на зиму прийду й прикопаю в землю. От дивуватимуться люди навесні, коли на простій шипшині зацвітуть чудесні троянди! — І, помовчавши, додав: — Був би в мене час, я б на всіх кущах шипшини в лісі троянди поприщеплював! Яка краса!

Великий квітолюбець і великий мрійник сивоголовий Іван Кирилович.

В цей час і з’явився перед нами голубоокий Васько.

— А я по качку до вас, Іване Кириловичу! — мовив Васько.

— Гаразд! — одповів Іван Кирилович. — Підемо додому, забереш свою качку.

Іван Кирилович, бувши в дитячому будинку, де жив Васько, подарував Васькові глинясту качку. Васько оце по неї й прийшов.

II

— Так тебе Васьком звуть? — заговорив я з хлопчиком, коли ми поверталися з лісу.

— Так, Василь Іванович Шумейко.

— А літ тобі скільки?

— Дев’ять.

— А тато та мама твої де?

Васько з сумом одповів:

— А я ні татка, ні мами не пам’ятаю. Татко з війни не повернувся, а маму бомбою вбило… Рік мені тоді був.

— Як же ти ріс?

— Мене бабуся взяла, я в неї й виріс. Бабуся Наталка… Бабусі колгосп допомагав, бо вона вже дуже старенька. А потім, як я підріс, до дитячого будинку мене взяли…

— А бабуся де?

— А бабуся вдома! А дитячий будинок не в тому селі, де бабуся живе. Бабуся живе в своїй хаті, я до неї щонеділі ходжу. Вона ще й тепер, як я приходжу до неї, казки мені розказує! Ой, скільки я казок знаю.

— А як у дитячому будинку живеться?

— Дуже хороше! До школи вже ходжу, у другий клас.

— А вчишся як?

— А я відмінник! Усі “п’ять”! А в мене в дитячому будинку кролики єсть! Аж дві пари, і маленьких — дванадцятеро! Голубі кролики! Я для них сам і кролятник збудував. І курочка з півником живуть! І галка!

— Яка галка?

— А справжня галка! Птиця! Така ручнаручна! Як покличу її: “Галю, Галю!” — вона летить і сідає мені на плече або на голову! Дуже цукор любить! Сяде на плече і зразу: “Кррра! Дай цукру”.

— Де ж ти її взяв?

— Випала з гнізда! Я її знайшов і вигодував! І ні до кого до рук не йде, тільки до мене. А я в дитячому будинку й музики вчусь. На піаніно. Вчителька каже, що я, як учитимусь, добре гратиму.

— А тобі хочеться навчитись добре грати на піаніно?

— Хочеться. Я й на баяні вмію! Я граю, а Галя моя ходить і підстрибує. Танцює! Мені дуже хочеться вивчити танцювати свою галку і курочку з півнем. Приїздив до нас ото якось цирк у клуб, я там бачив, як собачки танцюють під музику. Дресировані. А чи можна вивчити танцювати галку або півника?

— Ти ж кажеш, що твоя Галя танцює.

— Хлопці сміються, кажуть, що зовсім вона не танцює, а просто собі підстрибує, як звичайно. А мені здається, що вона ніби до музики прислухається й танцює…

— А ти сам умієш танцювати? — запитав я Васька.

— А я ж у танцювальному гуртку! Я багато танців знаю: і польку, і краков’яка, і козачка, і гопака, і лезгинку. За лезгинку я навіть приза маю! В районі на вечорі самодіяльності танцював. Мене книжкою преміювали: “Казки Пушкіна”. А ви бачили дресированих птиць?

— Бачив, — кажу. — Є дресировані папуги, сороки, галки, журавлі…

— І танцюють?

— Бачив тільки журавля, як він танцював. Один дідусь його вивчив. Дідусь грає на сопілку, а він танцює. Чудно дуже… Ноги в журавля довгі, і він ними перебирає, а потім ще й присяде, навприсядки танцює…

— А галки не бачили, щоб танцювала?

— Галки не бачив!

— От мені хочеться галку танцювати вивчити. І півня з куркою. І качку. Оце візьму в Івана Кириловича качку і теж учитиму її. Я дуже люблю тварин дресирувати! У мене й кролики вчені: через руки мені стрибають! Я гадаю, що я й птиць навчу!

— Спробуй! Терпіння, Васю, треба багато! Може, й вивчиш! Що, може, ти хочеш цирковим артистом бути, дресировщиком?

Васько якось так загадково посміхнувся.

— А хіба це погано? — запитав.

— Чому, — кажу, — погано! Навпаки, дуже добре: вивчати характер тварини, її особливості, її можливості… Учити її різних штук… Тільки мучити тварину не слід. Читав про дідуся Володимира Дурова, в нього цілий театр із різних тварин був?

— Читав! Я все про Дурова прочитав! От якби бути таким, як Дуров…

— А ти помітив, що Дуров ніколи не бив тварин, він тільки ласкою їх учив! Ласкою та нагородою — шматочком чогось смачного.

— І я свою Галю, як вона до мене прилітає або щось таке зробить, завжди цукром частую! Ні, я і галку, і півника з курочкою дресируватиму, і качку. Я — терплячий…

Коли ми прийшли додому, Іван Кирилович запросив Васька обідати. Він одмовився:

— Е, ні, побіжу! Я одпросився взяти качку, а всі пішли допомагати колгоспові збирати кукурудзу. Я повинен їх наздогнати й перегнати на збиранні кукурудзи. Я найбільше свинкидовгоносика на буряках назбирав, найбільше від усіх кукурудзи навесні прополов, найбільше колосків назбирав. Я й на збиранні кукурудзи хочу бути першим! До побачення!

— До побачення, Василю Івановичу! Не впусти качки!

— Не впущу! — вигукнув Васько й підстрибом подався з гірки на дорогу.

ІІІ

Якось надійшов до мене лист од голови колгоспу з того села, де в дитячому будинку живе голубоокий мій товариш Василь Іванович Шумейко.

Голова пише:

“Дуже вас прошу купити й Києві черевики з ковзанами, такий і такий номер. Лижі й костюм для лиж. Правління колгоспу ухвалило преміювати Васька Шумейка за найкращі показники в роботі по збору довгоносика на буряках і за збирання колосків і кукурудзи.

Рейтинг