— Женю, привіт! У тебе немає моєї жінки?

У мене очі полізли на лоба. Хотів спитати: що може заміжня жінка робити о такій порі в квартирі холостяка? Але подумав: він свою жінку краще знає. Відповів:

— Нема.

— А де вона може бути? Не знаєш?

Я знову хотів спитати: чого я маю знати, де може бути його жінка? Але сказав:

— Не знаю… З таким же успіхом ти можеш спитати Хом’яка.

— Хом’як знає?

— А я звідки знаю. Не хочеш Хом’якові дзвонити, подзвони Черенкову, Затірці або Шпеленку…

Через півгодини дзвінок Хом’яка:

— Слухай, що ти наговорив Баранцеві? Щойно дзвонив: «Женька казав, що ти знаєш, де моя жінка».

Після дзвінка Хом’яка — дзвінок Черенкова:

— Завтра ми з тобою поговоримо серйозно. Ти в мене бачив коли-небудь жінку Баранця?..

Тільки поклав трубку, Затірка дзвонить:

— Ей ти, брехун! Ніколи не сподівався, що ти на таке здатний. Наговорити людині, розбивати сім’ю…

До ранку ще подзвонили двоє. Першим Шпеленко. Вилаяв мене на чому світ стоїть. Сказав, що цього він мені не пробачить. Бо не тільки у сім’ю Баранця клин вбиваю. Але його хочу зробити цим клином.

Останньою подзвонила жінка Баранця.

— Як ти смієш! — кричала вона у трубку. — Як ти смієш кидати тінь на порядну і чесну жінку? Зводити наклепи? Як ти смієш розбивати нашу сім’ю? Своєї не маєш, то іншим заздриш!

Я встиг уставити фразу:

— Не заздрю…

І вона поклала трубку.

Я з жахом уявив, що мене чекає завтра на роботі. І подумав, що в усьому винна цивілізація. Не було б у мене телефону… Невже Баранець нас усіх обійшов би пішки?..

Євген Дудар