Надія Павлівна Гуменюк (народилася 2 січня 1950 року, с. Онацьківці) — українська поетеса, прозаїкиня, публіцистка, членкиня Національної спілки письменників України, заслужений журналіст України, лауреат премії Кабінету Міністрів України імені Лесі Українки та інших літературних премій. Дружина відомого волинського письменника Володимира Лиса.

Гуменюк Надія Павлівна

Україна – Надія Гуменюк

Є у кожної стеблинки,
І в пташинки, і в дитинки
На весь світ одна-єдина,
Як матуся, — Батьківщина.

Є у нас своя родина,
Є верба і є калина,
Пісня, мова солов’їна —
Все це наша Україна.

Ти люби її, дитино,
І вишневу, й тополину.
А без нені, без Вкраїни
Будеш в світі сиротина.

Надія Гуменюк – добірка віршів із циклу “соло Для Вечірньої Мальви”

Наснилось… Я в майстерні у да Вінчі.
Він молодий, поперед нього – вічність,
І білі, ще не торкані полотна,
І чорна ніч Флоренції спекотна.

Наснилось… Ще не писана Джоконда.
А написати мусить він доконче!
Чи прийде слава? Чи спіткає успіх?
Не в тому суть. Митцю потрібен усміх.

Ця усмішка… Ця таїна жіноча…
Без них мистецтво рухатись не хоче.
Та й все життя – неначе ніч бездонна,
Допоки в ньому не сяйне мадонна.

Я присідаю на ослінчик мони.
Дощ флорентійський теплий і солоний…
Душа тріпоче – вище, вище й вище.
Пошли мені цю усмішку, Всевишній!

Наснилося… Біжу в своє століття.
В обличчя б’є років колюче віття.
Зі сну скотились дві сльози на вічі,
А усмішка… залишилась в да Вінчі.

* * *

Профіль жінки у віконній рамі…
Білий вигин шиї і руки.
Ранок цей пронизливий, мов рана,
Як осінній протяг від ріки.

Жовтий ворон у саду кружляє,
Скльовує чиїсь сліди руді.
Хто твій усміх, жінко, відгадає,
Що тремтить, як промінь на воді?

Безпричинно… Бо яка ж причина?
Просто осінь, просто хтось іде.
Як в глибини срібний сплеск рибини,
Враз зітхання тихе упаде.

Все законно… Осінь… Все законно…
Тільки біло світиться в імлі
Це вікно у сад – немов ікона,
Ця сльоза на вистиглому склі.

* * *

Як жаль мені оте дівча русяве,
Оту малу вигадницю! Як жаль
Її князівство, сонячно-смагляве,
Загублене, як золотий грааль.

Закинуте в ставок, мов коліщатко –
Лиш сліду тінь, лиш відблиск, мов слюда:
Дівча до себе тулить ластів’ятко,
Що ненароком випало з гнізда.

Два серденька – дитяче і пташине –
В одному ритмі стукають у світ.
Вона його нізащо не покине –
Он за кущем рудий чигає кіт.

Вона його… А хто її врятує?
Хто проведе крізь пастки на стежках?
Зозуля ще нічого не віщує,
Лиш ластів’я тріпоче у руках.

І на лугах блакитної уяви
Молочно-білий мчить єдинорог,
І ніжаться до ніг зелені трави,
І дивиться з небес печальний Бог.

* * *

Дівчинка із мрією навиріст,
В черевичках made in sekond chend,
Як цибата чапелька до виру,
Йде на перший свій міський вікенд.
Ще в ній ні кокетства, ні гримаски.
Ластовиння сяє, мов ромен,
А навкруг – спокуси, як фугаски,
Рвуться з-під неонів і антен.
Вечір, залицяльник гоноровий,
Тут не пахне лісом і зелом.
І здалася їй вінком лавровим
Гілочка тернова над чолом.

* * *

Він шукав її, як зірку.
Він молився, щоб почула
Серед тисячі галактик,
через тисячі безсонь.
Він шукав її, як зірку…
Вона зіркою сяйнула
І в серпневу ніч упала
до палких його долонь.

Він чекав її, як пташку,
нарікаючи на вирій,
Щоб крилом залоскотала
йому душу уночі.
Він чекав її, як пташку…
Вона пташкою явилась
І звила собі гніздечко
вранці в нього на плечі.

Він співав її, як пісню –
то відважно, то несміло.
Він носив її у серці
через гори і моря.
Він співав її, як пісню…
Пісня в небо відлетіла.
Біла-біла, як та пташка,
і печальна, як зоря.

* * *

Вона була сьогодні королевою.
Вона любила – зал аплодував.
І арлекін під сукнею парчевою
Їй черевичок білий цілував.

Вона була сьогодні королевою!
Вона так цілувала короля,
Що сцена пахла повінню травневою,
А із-під сцени зникла десь земля.

Коли ж завіса той політ причалила,
Коли було монарший знято грим,
Маленька жінка, трохи опечалена,
Сиділа перед дзеркалом старим.

Вона пішла – в благенькім білім плащику,
До квітів притуляючи чоло,
Хотілось їй в плече комусь поплакати –
Ні короля, ні блазня не було.

Осінній сум росою кришталевою
Із парасолі скапував до пліч.
Вона була і справді королевою,
Яку із трону вигнали у ніч.

* * *

Аналогій вічні паралелі…
Знов сніги і знову зорепад.
Сивіють в селі самотні Лелі,
В Римі ж на Ерота – десять Лад.

Вже вони й не Лади – Афродіти,
Жриці та жертовниці ночей.
Тупцяють світами їхні діти
З неслов’янським розрізом очей.

Чи то стріли затупились в Леля,
Чи в епоху долара і змов
Розчинилась, наче дощ в пустелі,
Й стала емігранткою любов?

Чи там інші зорі в зорепаду?
Чи співає краще менестрель?
Світ розладнавсь. Та чекає Ладу
У селі самотній сивий Лель.

* * *

П’яльці упали. На пальчику кров.
Терпнуть терплячі долоні.
Боже, дозволь їй зробити хоч крок
По золотому осонні!

По молоденьких кульбабах в дворі,
По споришах біля хати.
Хто це так сумно зітхнув угорі –
Пташка чи янгол крилатий?

Зойкнули гальма старого візка
Й зразу ж налякано знишкли.
В голку засилює вперто рука
Білу фантазію нитки.

Кров чи сльоза в полотно перейшла –
Нащо комусь про те знати?
Вишиє жінка собі два крила
Й буде у небо злітати.

* * *

Чорний півник на полі білому
(а по білому білим – цвіт)
Прудко-прудко по колу бігає
І клює горошинки літ.

Попід покутем сонце котиться,
Попід вікнами – крадькома.
А бодай тобі, чорний когуте!
Скік – і літечка знов нема!

Біла заполоч – вище й вищенько.
Чорна в білу, як в річку, йде.
Ото півня собі я вишила,
Що літа, як горох, краде!

І безсоння лоскоче пір’ячком,
Й кукурікає невпопад.
Але як би без тебе, півнику,
Перейшла я цей листопад?..

* * *

В баби Олі – олень на стіні.
На рогах у нього сонце сходить.
Він би скочив, мабуть, вже на ходник*
І пропав у синьому вікні,

Й затрубив десь з вітром в унісон,
Й шаленів би від п’янкої волі.
Але гарно так у баби Олі
Серед вишиванок та ікон.

Он в печі спалахує вогонь,
Й дух сосни йому лоскоче ніздрі,
І на шию шорсткувата ніжність
Сходить з темних бабиних долонь.

Дні такі короткі та пісні.
Вечори сріблясто-пелехаті.
Гомонять про щось собі у хаті
Баба Оля й олень на стіні.

* * *

Мій ранній рай біля сузір’я Мальви…
Таємний ритм криничної води.
Магічні хвилі місячної магми.
Бджолиних магів сонячні меди.

Мій полуденний, з літнього зеніту…
Вже полинову ледь надпито суть.
Та стільки ще несказаного світу!
І мальви несказанно ще цвітуть.

А ти, вечірній… Де тебе шукати?..
Сузір’ям тихим світишся в мені.
І гріють душу мальви біля хати,
Вікно до сонця, й мама при вікні.

* * *

Місяць заглянув до хати:
– Дозвольте заколядувати!
А жінка лиш тихо зітхає –
Сина чекає.
Зірка сяйнула до хати:
– Дозвольте заколядувати!
А жінка не відповідає –
Доньку чекає.

Хурделиця стукає в хату:
– Дозвольте заколядувати!
А жінка її проганяє –
Внуків чекає.

Дивиться з покутя хати
Скорботна Ісусова Мати.
А ніч чорним воском спливає.
Жінка чекає…