Ця весільна пригода сталася в одному із сіл на Волині на початку 80-х років минулого століття. Довгі і широкі столи збиті вгиналися від спиртних напоїв та смачних страв. Зібралося багато гостей, приїхали музики. Залишалося зареєструвати шлюб у сільському клубі.

Наречений був із чваньковатих парубків, не міг скласти собі ціни. При кожній нагоді комизився. Ось і в клубі під час реєстрації шлюбу «викинув коника».

— Виконуючи громадянський обов’язок, як представник держави, прошу вас, наречений, — звернулася до нього секретар сільради, — відповісти, чи є щирим і добровільним ваше бажання з’єднати своє серце і долю і віднині бути надійним і вірним другом…

— Я подумаю! — гордовито мовив наречений.

У залі запанувала тиша. Такого ще тут не було.

— Думайте, — знітилась секретар сільради.

— Я — погоджуюсь, — самовдоволено заявив наречений.

— А ви, наречена? — розгублено, не дотримуючись сценарію, запитала секретар.

— А я, поки жених думав, передумала! — відповіла наречена і додала: — Дорога моя родино, друзі! Не розходьтеся, будемо гуляти без молодого.

Так і зробили. Дівчина невдовзі вийшла заміж, зрозуміло, за іншого хлопця. А почервонілий, мов рак, жених із сорому дременув кудись із села. Чи знайшов собі пару, чи й досі думає — невідомо.

Анатолій Михальчук