Фельдшерка підозріло зиркнула на ґулю, що всілася під лівим оком діда, поцмокала язиком, зазирнула у якусь книжку, знизала плечима, а тоді сказала:
— Перескочте, Трохиме Петровичу, в райлікарню. Бо ця ґуля якась ненормальна: біля повіки червона, наче ніс у алкоголіка, а нижче — синя, ніби руки в першокласника. Покажіться хірургу, Петровичу, бо я боюся.
Дід Трохим теж боявся. Тому не став гаяти часу і попросив сусіда в темпі підкинути його «Запорожцем» у містечко.
Підстаркуватий хірург сидів за столом і щось натхненно творив на аркуші паперу кульковою ручкою. Даремно чекав відповіді на привітання дід Трохим: лікар і на секунду не полишив свого заняття.
Намагаючись привернути до себе увагу, дід кілька разів кахикнув у кулак.
— Слухаю вас, — нарешті озвався хірург, не відводячи погляду від паперу.
— Та ось…
— А-а, синець. М-да… Те-екс… Гарненька ґулямаха. На жаль, не по моїй лінії. Зайдіть до дерматолога.
Дерматолог кудись поспішав. Кинувши миттєвий погляд на ґулю, спитав:
— Свербить?
— Ні, — мотнув головою дід. — Ниє, бий її хвороба!
— Якби свербіла, було б по моїй лінії. А так… Покажіть інфекціоністу.
— Ні, не моя це болячка, — досвідченим оком оцінив ґулю інфекціоніст і відфутболив діда до онколога. Той — до окуліста.
— Диваки, — знизав плечима окуліст — єдиний лікар, котрий нічого не писав і не робив заклопотаного виразу обличчя. — Блудять у трьох соснах. Хіба не ясно, що це флюс од зуба? Ідіть до стоматолога, дідусю.
— Та…
— Сміливіше, дідусю, сміливіше. Стоматолог у нас хлопець бойовий: і оком моргнути не встигнете, як той клятий зуб зацокотить у тазику. А до вечора й ґуля стухне.
— Але ж…
— Дідусю, хіба у ваші роки є страх перед чимсь? — підштовхнув до дверей діда Трохима окуліст. — Сміливіше.
Стоматолог і справді був вельми рішучою людиною. Не встиг дід переступити поріг кабінету, як одразу ж опинився в кріслі.
— Ширше рот! — тренованим голосом старшого роти скомандував він. І тут же розреготався:
— Це який жартівник направив вас до мене? Тут же жодного зуба. Голо, як у Каракумах. Повертайте голоблі до хірурга.
— Бий тебе хвороба! — кисло скривився дід Трохим, вийшовши з поліклініки. — День як із димом пустив, а так і не довідався, що прикладати, аби ґуля скоріше стухла. Тьху! І треба ж було тій дровиняці вирватися з-під сокири і хлиснути мене межи очі…
