Друкувати
Гарну в Києві станцію метро перед містом спорудили — «Бориспільську». Мчать до неї автобуси і маршрутки з Черкас, Кременчука, Запоріжжя і, як казав один політик: і так далі, і таке інше.

 

Пірнають пасажири з валізами, сумками, клумаками під землю, а виринають в різних кінцях столиці. Пірнув з усіма й студент Сашко, який повертався з дому від батьків. Не з порожніми руками. А тут, на пероні, чи то з нагоди Євро, чи з якихось заходів безпеки, вибірково то цьому пасажирові, то іншому патрулі міліції пропонують показати багаж.

 

Козирнули й Сашкові.

 

— Що в тебе в сумці? — запитав високий і худий, як граблі.

 

— Одяг, книжки.

 

Нижчий, також худий, поліз до сумки, порився, гранат чи патронів не виявив.

 

— А в торбі що? — не вгавав високий.

 

— Продукти.

 

Нижчий уміло, наче свою, розкрив торбу:

 

— О, пиріжки! Можна, ми по одному візьмемо?

 

— То… беріть… — сказав ошелешений студент.

 

Міліціянти тут же ввігнали здорові зуби в пухкі мамині пиріжки, не боячись, що вони з динамітом чи миш’яком.

 

— О, котлети! — рився глибше в торбі страж правопорядку. — Можна, ми по одній візьмемо? — і вже взяв собі й колезі.

 

Приголомшений Сашко мовчки взяв торбу, прикинувши, що ще вистачить на всіх у кімнаті гуртожитку, і заспішив подалі від патруля, доки в того ще більше апетит не розгорівся.

 

Біля виходу з метро стояв огрядний прапорщик міліції. Студента аж пересмикнуло. Але той повернувся боком, і хлопець побачив у руці смугастий жезл даішника. «Значить, цей харчується по автомобілях», — подумав Сашко і мало не галопом кинувся до свого гуртожитку.

Рейтинг