Друкувати
Не оплакуй ні мрій, ні згадок,
загуби своїм прикростям лік…
Щастя треба – на всякий випадок.

***

Нехай це – витвір самоти,
нехай це – вигадка й омана!
Моєму серцю снишся ти,
як морю сняться урагани.

***

Ми з тобою –
як море і небо –
і далекі, й близькі водночас.
Нам зустрітись на обрії треба.
Але обрій тікає від нас…

***

Чекаю Твого наближення,
завмреш від жаху, від захвату.
Осягаю душею просторінь,
нескінченність і висоту.

Та тільки я ще не знаю:
Ти – блискавка,
яка мене спалить, чи
Ти – благодатний промінь,
від якого я розцвіту?

***

Признаватися, може, й не варто,
щоб не знав ти і відав, як,
приклавши лінійку до карти,
виміряю між нами віддаль.

Сантиметри старанно множу.
Кілометри ретельно ділю.
І з усіх підрахунків виводжу, що,
мабуть, я тебе люблю.

***

Нема кому сказать:
– Кохаю
Нема кому сказать:
– Прийди.

Сама усіх я обминаю
або заплутую сліди.

Як перед ким тумани впали
не я до світла проведу.
Якщо у кого щастя мало, –
не я від себе докладу.

Хороші дні, весела просинь
неждана радість – не мені.

І все тому, що ти і досі
стоїш печально в стороні.

***

Дощі випадають нечасто –
поникла трава, поникла…

Ти дуже схожий на щастя,
а я до щастя не звикла.

І знову мовчу наостанку,
дивлюсь, як проходиш мимо…

Так діти малих полустанків
проводять поїзд очима.

***

Опадає вишневий цвіт під вагою
стулених краплин…
Передати б тобі привіт,
та, мабуть, непотрібний він.

Позаносила повінь мости,
похилила трави роса…
Передати б тобі листи,
та боюся їх написать…

Бо у тебе очі хисткі,
і непевний у тебе сміх…
На землі лежать пелюстки,
то дощі позбивали їх.

***

Так мовчиш, що заслухатись можна,
потонути в м’якій тишині.
І якби не було тривожно,
то чудесно було б мені.

Я не знаю, чи ти вродливий
і чи ти на світі один.
Ти для мене – як справжнє диво, котре
виникло без причин.

Але в серці – пересторога,
і зривається слово: “Іди”.
Пізно стрілися наші дороги,
є на них уже інші сліди.

Вірю в серце твоє і волю,
вірю в правду очей твоїх.
Знаю: ти б не спіткнувся ніколи
об каміння моїх доріг.

***

Буду ходить – туманіти,
будуть сади гомоніти.

Будуть стовпи телеграфні густи
тільки тому, що далекий ти.

Будуть приходить чужі листи,
буде приходить хтось – не ти.

Буду стрічати я – не я,
буде стрічати туга моя.

***

Простіше простого – зустрітись
в юнацькі дні,
в хороші дні,
спинитись,
пильно придивитись
і покохатися…
Так ні!

Було потрібно розминатись
на десять зим, на десять літ.
Було потрібно подаватись
одне до одного в обхід.

Забути марення квітчасті,
пізнати смуток самоти
і, вже зневірившись у щасті,
впритул до щастя підійти.

***

Не питай, чи люблю, чи навіки.
Я, здається, не знаю сама,
де взяли свій початок ріки,
де ті ріки море прийма.

Безоглядно іду стрічати.
Безоглядно вертаюсь назад.
І увібрана грунтом гроза
проростає барвінком хрещатим.

І у білім цвіту опалім,
що зронили в грозу вишняки,
я стою і дивлюся в далі
з-під своєї легкої руки…

***

Ніч повісила жовтий ліхтар над полями.
Зорі, ніби сніжинки, косо падають вниз.
Осявають лице, шарудять у нас під ногами
і пропалюють в полі сніговицею витканий плис.

Ти не знаєш, чому
так зробилося гарно відразу?
Вчора так не було…
І ніколи так не було…

Просто, може, тому, що сьогодні ми
вперше разом бачим сніг і зірки, що горять
у землі над чолом.

***

В дні, прожиті печально і просто,
все було, як незайманий сніг.
Темнооким чудесним гостем
я чекала тебе з доріг.

Забарився, прийшов нескоро.
Коротала я дні в жалю,
і в недобру для серця пору
я сказала комусь: – Люблю.

Хтось підносив мене до неба.
Я вдихала його, голубе…
І не мріяла вже про тебе,
щоби цим не образить тебе.

А буває – спинюсь на місці,
простягаю руки без слів,
ніби жду чудесної вісті
з невідомих нікому країв…

Є для серця така покута –
забувати скоріше зло,
аніж те, що мусило бути
і чого в житті не було.

***

Ти співав для мене
пісню вечорами:
“Цо кому до теґо,
же ми так кохами?”

Потім розлучились.
Віддалі між нами…
“Цо кому до теґо,
же ми так кохами?!”

І минають роки.
Роки за роками…
“Цо кому до теґо,
же ми так кохами?!”

Іншого цілую.
І бринить сльозами:
“Цо кому до теґо,
же ми так кохами!”

***

В пустелі сизих вечорів,
в полях безмежних проти неба
о, скільки слів і скільки снів
мені наснилося про тебе!

Не знаю, хто ти, де живеш,
кого милуєш і голубиш.
А знаю – ти чекаєш теж,
тривожно вгадуєш і любиш.

І я прийду в життя твоє.
Тебе, незнаного, впізнаю,
як син вигнанця впізнає
прикмети батьківського краю.

Я ради цього ладна жить.
Всі інші хай проходять мимо,
аби в повторах не згубить одне,
своє,
неповториме.

***

Кохання, вірність – істини
одвічні.
Створили їх іще до нас, давно.
А ми…
Що ж ми?
Лиш випадкові стрічні.

Яке гірке, яке гірке вино!
А треба пити. То хороший звичай.
Його створили теж до нас, давно…
За нашу зустріч!
За прощання наше!

Яке гірке, яке гірке вино!

За матеріами: Ліна Костенко. Вибране. Київ. Видавництво художньої літератури „Дніпро”, 1989 р.

Рейтинг