Друкувати
Козак Мамарига служив у багачiв двадцять п’ять рокiв, заробив три мiднi грошi та й пiшов у путь-дорогу, куди очi свiтять.

Iде вiн дорогою, iде, зустрiчає парубка.

— Добридень, парубче! — каже.

— День добрий i вам! — вiдповiдає той. — А хто ви такий є?

— Я козак Мамарига, служив у багачiв двадцять п’ять рокiв, заробив три мiднi грошi та й iду, куди очi свiтять. А ти хто?

— А я, — каже парубок, — наймитував в одного пана, та як косив жито, то знайшов у полi торбинку-волосянку, таку, що сама дає їсти й пити. А пан дiзнався про цю торбинку та й наказав мене бити, а торбинку вiдiбрати. Тiльки я торбинку забрав та й утiк.

— А де ж торбинка?

— Розбiйники в лiсi напали й вiдняли!

— Ну, ходiмо разом, будеш менi за брата. Пiшли вони вдвох. Iдуть собi, йдуть, зустрiчають другого парубка.

— Добридень, парубче! — кажуть.

— День добрий i вам, — вiдказує той. — А хто ви такi є?

— Я козак Мамарига, а це мiй побратим. А ти хто?

— А я, — каже парубок, — наймитував в одного пана, та як рубав у лiсi дрова, то знайшов на деревi торбинку-дротянку, таку, що сама будь-яку роботу зробить. А пан дiзнався про цю торбинку та й наказав мене бити, а торбинку вiдiбрати. Та не став я того ждати, взяв та й утiк.

— А де ж торбинка?

— Розбiйники в лiсi напали й вiдняли!

— Ну, ходiмо з нами, будеш нам за брата.

Пiшли вони далi. Iдуть та й iдуть, зустрiчають третього.

— Добридень, парубче!

— День добрий i вам. А хто ж ви такi?

— Я козак Мамарига, а це мої побратими. А ти хто?

— А я, — каже третiй парубок, — наймитував в одного пана, та як пас конi, то знайшов у лузi чоботи такi, що поверх води ходять. А пан дiзнався та й хотiв мене бити, а чоботи вiдiбрати, то я й утiк.

— Де ж тi чоботи?

— Розбiйники в лiсi напали й вiдняли.

— Ну, ходiмо з нами, будеш нам за брата.

Пiшли вони вчотирьох. Де хлiба випросять, де на роботу за харчi стануть — так i йдуть. Дiйшли якось до роздорiжжя, де чотири дороги розходяться. Подивився козак Мамарига й каже:

— Тут, брати мої, треба нам рiзнитися. Є в мене три мiднi грошi, берiть собi кожен по грошу, та хто на яку сторону хоче, то туди й iдiть. А менi яка дорога зостанеться, така й буде.

Дав вiн їм кожному по мiдному грошу, попрощалися вони i розiйшлися — той на ту дорогу, а той на ту…

Пiшов далi козак Мамарига сам один. Ходив довго, аж три роки. Iшов якось великим лiсом, вийшов на широку галяву. Коли дивиться — чотири чоловiки один з одним б’ються. Вiн до них:

— Добридень, — каже, — люди добрi, а за що це ви б’єтесь?

А вони вiдповiдають:

— Та ось є в нас торбинка-волосянка, що сама дає їсти й пити, та торбинка-дротянка, що будь-яку роботу сама робить, та чоботи, що поверх води ходять. А ще є в нас кiнь Гивер. Так отой каже, що я вiзьму те, а отой каже, що i я вiзьму те, нiяк не подiлимося та й б’ємося.

«Еге, — думає козак Мамарига, — це, значить, тi самi розбiйники. Ну, заждiть же, я вас помирю!» А сам говорить:

— Чи згоднi ви послухати мене, козака Мамаригу? Нiхто краще не подiлить вас, як я.

— Згоднi, — кажуть розбiйники, — дiли нас, козаче Мамариго!

— Отак зробiть, — каже вiн. — Покладiть отут бiля мене торбинку-волосянку, торбинку-дротянку й чоботи i коня Гивера поставте, а самi йдiть на той кiнець галяви. Тодi я махну рукою, а ви й бiжiть усi разом: хто перший прибiжить, той бери, що найбiльш до вподоби, потiм другий — i собi вiзьме, далi й третiй, а вже четвертому те, що зостанеться.

Побiгли вони на той кiнець галяви, а вiн не став часу гаяти, вмить торбинки закинув на плечi, чоботи взув i на коня Гивера скочив.

— Гей, козаче, — каже кiнь Гивер, — як тебе нести — чи поверх дерева, чи поверх комишу?

— Неси поверх дерева! — говорить козак Мамарига.

Як звився кiнь понад деревами! Розбiйники побачили, бiжать назад, та де вже їм коня Гивера здогнати! А козак Мамарига вiд’їхав далеко тим конем та й думає: «Треба менi моїх побратимiв шукати та їм їхнє майно повернути, що колись в них розбiйники вiдняли. Вiддам їм торбинки, волосяну та дротяну, i чоботи, а вже кiнь Гивер менi зостанеться».

I поїхав по свiту їх шукати.

Довго там чи хутко, а приїжджає вiн якось до багатого двору. Просить води напитися, коли це виходить з хати господар i питає:

— А хто ти є та куди iдеш?

— Я, — каже, — козак Мамарига, їду шукати моїх побратимiв.

Зрадiв той чоловiк, кинувся до нього:

— Та я ж i є твiй побратим, що колись торбинку-волосянку знайшов i вiд пана втiк!

— Отож я й привiз тобi твою торбинку-волосянку! — каже козак Мамарига.

Тут побратим бере його за руки, веде до хати, садить до столу, подають йому їсти й пити. Козак Мамарига дiстає торбинку-волосянку та й дає йому.

— Нi, — побратим каже, — не вiзьму я в тебе торбинку, нехай вона твоя буде. Менi ж отой твiй мiдний грiш щастя принiс, я тепер забагатiв i живу в повному достатку.

Погостював козак Мамарига в свого побратима днiв зо три, а тодi попрощався з ним i далi поїхав — тих двох шукати. Чи довго, чи хутко, а приїздить вiн до ще багатшого двору. Виходить господар, — а то другий побратим, що колись торбинку-дротянку знайшов та вiд пана втiк! Ну, й цей козака Мамаригу з пошаною зустрiв, а вiд торбинки-дротянки вiдмовився:

— Я, — каже, — з твого мiдного гроша тодi забагатiв i живу тепер у повному достатку. Нехай торбинка твоя буде.

Погостював козак Мамарига i в цього, поїхав третього шукати, їздив, їздив по свiту та й приїхав до багатого двору, ще багатшого за тi двори. Вийшов назустрiч господар — а то третiй побратим. Прийняв i вiн козака Мамаригу з пошаною, а вiд чобiт вiдмовився.

— В мене, — каже, — вiд твого мiдного гроша достаток пiшов, то менi тепер тi чоботи непотрiбнi — нащо менi поверх води ходити? А тобi вони, може, в пригодi стануть.

Попрощався козак Мамарига i з цим побратимом та й поїхав собi далi по свiту мандрувати, щастя-долi шукати, їздить та й їздить, поки втомиться, а тодi спиниться десь при дорозi i торбинку дротяну дiстає:

— Торбиночко-дротяночко, став менi шатро!

Виходять тут з торбинки слуги, вмить шатро поставлять, а самi знов у торбинку сховаються. Козак Мамарига тодi торбинку-волосянку розшморгує:

— Торбочко-волосяночко, дай менi їсти й пити!

Враз де не вiзьметься стiл, на столi наїдки, напитки рiзнi, — їж, пий донесхочу. А тодi тiльки скаже:

— Торбочко, уберись!

Все й прибереться знову в торбу, як i не було.

Отак мандрував козак Мамарига та, мандруючи, й приїхав у чужу землю. I почув тут вiд людей, що є в цiй землi король, а в короля проти палацу стоїть столiтнiй дуб, а пiд тим дубом лежить скарб незлiченний. I оголосив король: хто того дуба зрубає, корiння викорчує i скарб дiстане, то вiн тому пiвкоролiвства вiдпише i дочку свою замiж оддасть. Та тiльки хто не брався — нiхто не може того дуба зрубати.

Почув про те козак Мамарига й каже:

— Що ж, спробуємо зрубати!

Поїхав вiн до королiвського палацу та й оповiстився, що приїхав, мовляв, дуба рубати. Вийшов до нього король.

— Хто такий? — питає.

— Я, — каже, — козак Мамарига, можу тобi скарб з-пiд дуба дiстати.

— Ну, — король каже, — як дуба зрубаєш i скарб дiстанеш, то я тобi пiвкоролiвства вiдпишу i дочку мою, королiвну, за тебе вiддам. Та як не зробиш за нiч — твоя голова з плiч.

От настала нiч, козак Мамарига пiшов до того дуба, розшморгнув торбинку-дротянку:

— Торбиночко-дротяночко, зрубай дуба, корiння викорчуй, скарб дiстань.

Тут вийшли з торбинки слуги, взялися до роботи. А козак Мамарига лiг собi осторонь i спочиває. Ще й пiвночi не пройшло, а вже дуб зрубаний, корiння викорчуване i скарб витягнений. А слуги знов у торбинцi поховалися.

Королю не спиться, не терпиться. Встав удосвiта, глянув та так i оторопiв: нема в дворi дуба — вже зрубаний, а там, де вiн стояв, тiльки яма глибока, i стоять край тої ями великi скринi кованi, а в них золото, самоцвiти — скарб незлiченний.

Прокидається тут козак Мамарига:

— Ось, — каже, — давно вже все зроблено!

— Справдi, зроблено, — каже король. — Бери тепер за себе мою дочку!

А королiвна вередує, не хоче:

— Чого це я маю за простого козака йти?

— Нiчого не вдiєш, — каже король, — треба йти. Взялися тут весiлля гуляти. Вже й вiдгуляли. Вiдписує король козаковi Мамаризi пiвкоролiвства. А козак Мамарига каже:

— Що менi пiвкоролiвства?! У вас королiвство мале, вiдпишiть менi все, а половини я не хочу!

— Не хочеш, то твоя воля, — каже король, — а тiльки другої половини я не дам!

Виводить тодi козак Мамарига iз конюшнi свого коня Гивера, бере жiнку за руку.

— Бувайте здоровi, — каже. — Коли не хочете вiдписувати усього королiвства, так я поїду з жiнкою в iншу землю.

Сiдає на коня i жiнку саджає.

— Як тебе нести? — питає кiнь Гивер.

— Неси поверх дерева!

Понiс кiнь Гивер, тiльки курява звилася. Несе добу, несе другу, занiс аж до Чорного моря. Помчав понад Чорним морем — вже й землi нiде навколо не видно, скрiзь тiльки хвилi ходять. Коли ось — камiнь серед моря. Спустилися вони на той камiнь вiдпочити. Козак Мамарига здiймає з плеча торбу-волосянку.

— Торбочко-волосяночко, дай нам їсти й пити!

Тут стiл враз де не взявся: наїдки, напитки на столi, що королiвна й у свого батька таких не бачила. Напилися, наїлися.

— Торбочко-волосянко, уберись!

Все й прибралося вмить, не стало нiчого. Полягали тодi вони на каменi спати. Вiн заснув мiцно, а вона тишком-нишком встала, торбинки обидвi захопила та до коня Гивера. Тiльки ногу в стремено поставила, а кiнь одразу й питає:

— Куди тебе нести?

— Неси, — каже, — до мого батька!

I понiс її кiнь — тiльки й бачили!

Виспався козак Мамарига, прокинувся, коли дивиться — нема нi коня, нi жiнки, нi торбинки-волосянки, анi дротянки. Тiльки чоботи лежать.

— Е, — каже вiн, — як чоботи тут, то ще козак Мамарига не загине!

Узув чоботи та й пiшов поверх води. Iшов, iшов аж двi доби, перейшов через море. Iде далi суходолом. Схотiлося йому їсти. Бачить — стоїть кущ вишневий iз ягодами. Козак Мамарига ягiдку вирвав, кинув у рот — i враз вирiс у нього на головi величезний рiг. Вирвав другу ягiдку, кинув у рот — вирiс другий рiг.

— Гай-гай, — каже вiн, — як же менi з такими рогами жити?!

Коли дивиться, — стоїть другий кущ, i на ньому теж ягiд рясно.

— А що, — каже, — може, й цi покуштувати? Вже ж гiрше не буде.

Вирвав з того куща ягiдку, з’їв — i спав один рiг. Вирвав другу, з’їв — i другий рiг спав. Нарвав вiн тодi ягiд iз того й другого куща та й пiшов у те королiвство, де була його жiнка.

Як став пiдходити, сяк-так перебрався, щоб не впiзнали, й пiшов до королiвського ґанку. Гукає:

— По ягоди!

Королiвна почула, посилає служницю:

— Пiди, — каже, — подивись, що воно за ягоди. У нас ще цвiтуть, а десь, видно, вже поспiли. Служниця вийшла, питає:

— Чи добрi ягоди та чи дорогi?

— Дорогi, та добрi.

— Почому?

— По срiбному карбованцю ягiдка! Служниця пiшла, розповiла королiвнi. Королiвна дала їй карбованцiв пiвсотнi.

— На, — каже, — купи менi тих ягiд.

Козак Мамарига грошi взяв, ягоди вiддав, а сам геть подався. От бере королiвна ягiдку й кидає в рот, та вiдразу й другу, теж в рот, — i раптом виросли в неї на головi два величезнi роги. Кинулася королiвна до дзеркала, глянула — та як закричить з переляку! Збiглися слуги, прибiг король, жахнувся.

— Що це таке? Що ти їла? А вона плаче й про ягоди розповiдає.

— Не може того бути, — каже король, — щоб вiд ягiд таке сталося. Ану, де тi ягоди?

Взяв та й вкинув i собi в рот ягоди. Тут зразу й у нього роги виросли! Злякався король, розгнiвався, наказав швидше бiгти та схопити того чоловiка, що ягоди продавав. Побiгли солдати, шукали, шукали, нiкого не знайшли. Що ж тепер робити? Як королю й королiвнi з такими рогами жити?!

Скликає король лiкарiв та знахарiв, щоб отi роги зiгнати. Поз’їжджалися лiкарi та знахарi з усього королiвства. Подивились-подивились, нiчого не зроблять, не спадають роги! Посилає король гiнцiв по чужих землях, оголошує: хто зможе роги зiгнати, тому вiн усе своє королiвство вiдпише, аби тiльки йому з дочкою такої бридоти позбутися.

Поприїздили лiкарi iз чужих земель, як не мудрували, чим там не мазали — нiчого не вдiють…

Королiвна плаче-розливається, король лютує, а народ глузує та буриться: «Нащо нам король iз рогами? Не хочемо такого короля!»

От приходить козак Мамарига до короля.

— Добридень, — каже, — тестеньку, може, я вам допоможу?

— Ой зятеньку, допоможи! — каже король. — Вiдпишу тобi все королiвство, аби такого лиха позбутися!

— Гаразд! — каже вiн i дає йому двi ягiдки з того другого куща. Тiльки проковтнув їх король — вмить роги спали. А королiвна плаче, благає:

— Чоловiче мiй любий, дай же й менi!

— Нi, — каже вiн, — тобi не дам. Де ти мого коня Гивера дiла?

— Живий твiй кiнь, у стайнi стоїть. Пожалiй мене, дай ягiдку!

— А торбинки, волосянка та дротянка, де?

— Цiлi твої торбинки, в спальнi на гвiздку висять. Порятуй мене!

— А не будеш бiльше мене кидати?

— Не буду до вiку вiчного!

Тут бере вiн ягiдку i кидає їй у рот — враз один рiг спав. Вкинув другу — другий рiг спав. I стала королiвна така, як i була.

— Дивись, щоб ти знала, як чоловiка шанувати!

Почали вони тут радiти, мед-вино пити. Вiдписав король козаковi Мамаризi усе королiвство, i живуть в тому королiвствi всi багатi та щасливi: торбинка-волосянка кожному їсти-пити дає, а дротянка будь-яку роботу робить.

Рейтинг