Друкувати

Чому небо зоряне 

Був час, коли небо осявали тільки сонце та місяць, а зірок ще не було. І жив тоді один чоловік. Мав діточок, як у решеті дірочок, отож мусив з ранку до ночі в полі працювати, аби їх прогодувати. Був він завше веселий і дуже працьовитий: усе в нього в руках, як то кажуть, горіло, ніколи духом не занепадав.
Одного разу з тим добрим чоловіком (зі злими такого не буває) трапилася дивовижа. Засівав він весняне поле житом. За роботою не встиг оглянутися, як день пролетів. Подивився на сонце, а воно якраз за високу гору ховається. Тільки вогненні кучері й видно. Витер сівач рукавом рясний піт з чола та й зітхнув:
— Ох, сонце, сонце! Швидко ти свою роботу скінчило та вже й спати лягаєш. А мені ж нині кожна хвилина дорога. Завтра може бути пізно. Сказано: весняний день рік годує.
— Ти лиш про себе дбаєш, чоловіче,— докоряло йому сонце, востаннє позираючи з-за високої гори.— Я ж тобі цілісінький день світило, гріло. Та й зараз не спочивати йду. Треба людей і по той бік землі гожою дниною порадувати. А коли тобі дня мало, сій уночі. Ось незабаром мій молодший брат місяць світитиме.
З тими словами сонце зникло за горою.
Послухався сівач його поради. Ще завзятіше взявся він до роботи. Співаючи, сіяв зерно, йшов усе вперед та вперед.
А місяця не було. Така темінь, хочоко виколи. Але чоловік знай висіває жито. Впорався з долиною, взявся засівати гору. Засіяв і гору, а зерна ще цілий лантух лишився. Почухав він потилицю, на той лантух дивлячись.
«А що,— думає,—спробую ще й неба трохи прихопити? Раптом і там жито вродить. Все одно пустує».
Ступив з гори і за якийсь там час усеньке небо засіяв.
Додому натомлений вертався — ледве ноги волочив, але радість на серці велику мав: посіяв зерно вчасно — то й уродить добре. Буде чим дітей рік годувати.
Коли’це бачить — зійшов місць і враз усе небо заіскрилося вогниками. І тих вогників ставало усе більше, вони мерехтіли — аж дух чоловікові перехопило. Ще довго не зводив очей з небаченого досі дива і навіть не здогадувався, що то його зерна зробилися зірками.

Як журавель став криничним 

У всі віки, коли до нас приходить осінь і перші приморозки з’являються, щоб нагадати про наближення зими, журавлі поспішливо збираються у далеку дорогу.
— Кру-у! Кру-у! — з журливими покликами кружеляють вони над рідними полями, лісами та озерами. А потім ключами летять у теплі краї. Проте з весною завжди вертаються у свої гнізда.
Того року, про який оповідається у цій казці, лише один молодий журавель не полетів на чужину. Він лишився там, де вперше піднявся у сонячне небо. Не схотів журавлик покидати рідної землі.
Коли стало зовсім холодно, люди дали йому притулок. У них він був у теплі й нагодований. Та найбільше журавель цінував доброту своїх нових друзів.
Якось птах помітив, що людям важко діставати з криниці воду, тож вирішив їм допомогти. Взяв він у дзьоба відро, нахилився над криницею, але дістати воли не зміг. Криниця була глибока, а води в ній— аж на самому дні блищить.
Раптом відчув — хтось ухопив його за ноги. А то був старий лихий морозище. Птах жалібно крикнув: «Кру-у, кру-у!» — і змахнув крильми, щоб злетіти. Але морозище мав велику силу.
Так і не піднявся у небо журавлик. Він усе намагався злетіти, та лише витягувався вгору, аж поки став високий-високий. Нахилившись знову над криницею, він уже зміг дістати дзьобом до води.
Саме тієї пори надійшли люди. Морозище лютував, дихав на них холодом — аж їхні обличчя вкривалися інеєм, а потім шугонув у криницю. Він і досі на самому дні сидить і студенить зі злості воду.
А журавлик відтоді дістає її. Допомагає людям.

Про слона, який не знав, що він найдужчий серед звірів 

Жив собі колись слон, який не знав, що він най-дужчий з-поміж звірів. А був той слон великий, розумний і добрий. Ніколи навіть мухи не чіпав, хоча вона частенько докучала йому.
Він обережно ступав по землі, пильнуючи, аби не наступити на когось ногою.
А що вже чемний був! Усім, кого не зустріне, щоразу вклонявся, а через тс, що в нього не було капелюха, то він високо піднімав вуха й привітно вимахував хоботом.
Але ось що трапилося з ним одного разу. Рано-вранпі, коли сонце, ніби величезна жарина, викотилося з-за гори, слон вийшов з дрімучого лісу й подався стежкою до річки. А треба сказати, що він полюбляв купатися, особливо в погожі ранки.
Намугикуючи якусь простеньку пісеньку, слон задер величезну голову і тієї ж миті побачив щось цікаве.
По синьому небу поважно пропливали дві білі хмари, дуже’схожі на звірів — його лісових сусідів. Ось ніби суне товстелезний дядечко бегемот, а ось — довгошия бабця жирафа. Та такі кумедні, що слон не стримався й зареготав.
Раптом крізь сміх почув, як хтось зойкнув. Задивившись на хмари, він і не помітив тітоньку стоніжку. Вона саме поспішала на базар. Слон ненароком наступив їй на тринадцяту ніжку.
— Ой-ой-ой! — вигукнула тітонька стоніжка. І аж підстрибнула від болю.— Моя нещасна ніжка!..— простогнала вона.
Добрий слон побачив, що зробив боляче, і йому стало прикро.
— Тіточко, не плачте! Я ж не хотів, повірте! Ось вам моя нога, наступіть і Мені… наступіть, прошу вас!
Але та лише докірливо похитала головою.
— Тіточко, ну, будь ласка, пробачте! — жалісливо прохав він, і великі сльози закрапали йому з очей, ледве не затопивши стоніжку.
— Пробачаю! Пробачаю! — злякано сказала вона.— Тільки зараз же перестань рюмсати! Це просто жахливо! То наступає своїми ножищами, то обливає з ніг до голови солоною рідиною. Я вся мокра від твоїх сліз! А мені на базар треба йти, бо мої стоноженята босі гасають — хочу їм купити черевики.
І вона швидко пошкутильгала своєю дорогою, тягнучи за собою візок.
Дивлячись уважно під ноги, слон пішов собі стежиною далі.
йшов він, ішов, нарешті притомився. Зупинивсь відпочити якраз біля мурашника і з цікавістю почав його розглядати.
Коли це бачить: троє мурашок-воїнів швидко наближаються до нього від свого мурашиного міста.
— Гей, слоне! —загукали вони до нього.— Ти чого до нас прийшов — битися чи миритися? .Коли битися — ми готові!
— Еге, битись! Які хитрі! — сказав слон.— І вам не соромно? Вас троє, а я — один. Просто втомився, тому й зупинився тут. Я ще трішечки подивлюся на ваше місто та й піду собі.
І справді, він якийсь час поспостерігав за мураха-ми-силаками, що тягли в десять разів важчий за них вантаж, і позаздрив: «От би мені таким сильним бути». З тими думками він пішов собі далі.
А мурашки-воїни, побачивши, що слон пішов геть, вернулися охороняти своє мурашине місто.
йшов слон до річки купатися і розмірковував: «Які все ж таки хоробрі ці мурашки. Напевно, я ніколи в житті не буду таким…»
Тільки він це подумав, як помітив, що у кущах причаївся лев, готуючись до стрибка. Ще мить — і козуля, яка паслася на галявині, опинилася б у лапах могутнього хижака.
Та цього не трапилося. Слон, який досі не знав, що він найдужчий з-поміж звірів, раптом войовниче засурмив хоботом і закричав:
— Гей ти, розбійнику! Ану не чіпай козулі!
Лев уважав себе царем звірів (та й” усі звірі досі так гадали), тож спочатку розгубився з несподіванки. А потім, отямившись, рикнув, та так страшно, що в слона навіть мороз пішов поза шкірою.
— Ти як посмів, негіднику, таке говорити! Та я!..
І хоча слонові було дуже лячно, проте він не дав цареві звірів договорити: схопив його хоботом, підняв високо-високо та й пожбурив якомога далі від себе.
Лев ледве дух не випустив. А оговтавшись, хутко, боязко озираючись і підібгавши хвоста, подався геть.
Слон спокійнісінько, ніби нічого й не трапилося, пішов до річки й купався в ній досхочу.
Саме того дня він і дізнався про свою величезну силу.

Рейтинг