Друкувати
Зять щоденно

у господі лінощі пасе.

Тещу від його безділля

уже всю трясе.

— Ти без діла сновигаєш,

а паркан упав,

Та й курник перекосився —

взяв би й поладнав.

Зять на неї скоса глипнув:

— У вас тяма є?!

А воно мені навіщо?!

Воно що — моє?!

Лише сплюнула сердега

на такі слова

Та на другий день

до себе зятя підзива:

— Бачиш, он димар

на хаті на тонке пряде?

Треба вже новий зробити,

бо, їй-бо, впаде.

Та й покрівля на сараї —

на дірі діра,

Теж її перекривати

вже прийшла пора.

Зять і слухати не хоче,

аж дибки стає:

— А мене це не лоскоче!

Воно що — моє?!

Так вони перемовлялись

ще не раз, не два.

В неї вже від суперечок

пухла голова.

А невдовзі — що буває

лише у кіно —

Переписує на зятя

геть усе майно:

Хату, хлів, худобу, птицю,

заодно й кота

(Бач, мовляв, яка у тебе

теща золота?).

— Хазяйнуй тепер, синочку,

— радісно мовля. —

Он корівонька на щастя

привела теля,

Треба кліточку зробити.

А є й ще сюрприз:

Вже кабан своє корито

геть усе погриз…

Ой, роботи, як ти бачиш,

— непочатий край,

Тож віднині ти із нею

в піжмурки не грай.

Зять єхидно мружить очі,

пирскає в кулак:

— Це ж не ваше, то чого б

то перейматись так?!

Рейтинг