Друкувати
І

Золота осiнь…

Ах, як не хочеться листу з дерева падати, – вiн аж ніби кров’ю з печалi налився i закривавив лiси.

Сумовито рипить дуб, замислився перед зимовим сном ясен, тяжко зiтхає клен, i тiльки берiзка, жовтаво-зелена й “раскудря-кудря-кудрява”, – ген там на узлiссi бiлявим станом своїм кокетує, нiби на побачення з Левiтаном жде чи, може, Чайковського на симфонiю викликає.

Креслять тригонометричнi фiгури високо в небi запiзнiлi журавлi, запитуючи своїм “кру-кру”:

– “Чуєш, брате мiй, товаришу мiй?” Вiдлiтаємо!

Золота осiнь…

От в цей саме час заєць уже збiгав до пIдборщика хутра, той йому вже на всi прорiшки попiдбирав густо-теплi шматочки, вичистив вуха й лапки i посалив на рiпицю бiлий помпон.

Набиваються набої крупнпм шротом, витягаються теплi штани й пiджак, мастяться грубiшi чоботи, деруться на онучi теплi пiдштаники, вiдкидається набiк веселенький картузик-кепочка, а натомiсть розтягається на кулаках сумовито-серйозна капелюха…

Коли в качачому полюваннi бiльшу вагу мали помiдори й огiрки, то тут їх замiняють сало й ковбаса.

Незмiнною залишається стопка.

При полюваннi на качки стопка, як ми знаємо, береться, щоб вихлюпувати воду з човна, а при полюваннi на зайця з неї, при певному досвiдi, дуже добре оглядати обрiй; коли дивитись крiзь дно, – мiсцевiсть рельєфнiшає.

Всi вищейменованi твердi, плиннi й газуватi речi розкладаються в певному порядку на канапi, ви ходите й усе кiлька разiв перераховуєте, перевiряючи, чи нiчого не забули:

– Штани, значить є! Чоботи є!… Онучi, значите є!… Набої є!… Сало й ковбаса є!… Гм-гм… є… Чи не мало буде?

– Досить, досить! – поспiшає посемсйство…

– А де ж стопка?

– Та ось, за рюкзаком!

– Поклади в рюкзака, а то закотиться. Ну, все, здається. Так я краще заранi виїду, щоб не спiзнитись на поїзд.

Ви швиденько одягаєтесь, вкладаєте все в рюкзак.

– Ну, бувайте, здоровi! Не сумуйте. Денькiв за два-три я буду!

– А рушницю ти взяв?

– Ай справдi, де ж це вона?

– Та я стола нею пiдперла, бо нiжка поламалась…

– Та хiба ж можна рушницею?!

– А що їй зробиться? Хоч яка-небудь користь iз неї… А то ж…

– Ну, годi, годi! Бувай здорова. Поспитай у Катерини Миколаївни, як зайця салом шпигувати, а то ж потiм зiпсуєш… Та купи сала не менш як на трьох зайцiв.

– На трьох?

– Ну, купуй на п’ять! Я бiльше як п’ять не стрiлятиму.

Поїхали…

II

Полюють зайцiв в основному трьома способами: з пiдйому, з-пiд собак-гончакiв i на засiдах.

З пiдйому можна полювати одному й колективом.

Iдеш собi один чи рiллею, чи озиминою, чи бур’янами i “витоптуєш” зайця, який, як вiдомо, вдень лежить I вiдпочиває… Ви пiдходите до його лiгвочка, заєць i вискакує…

Коли полюєте компанiєю, тобто колективом, краще йти так званим “котлом”, такою нiби дугою, щоб фланги були спереду вiд центра. Заєць як вискочить, примiром, в центрi, то вже йому, iнакше як на сковорiдку, бiгти нема куди.

– Як же краще, – спитаєте, – полювати: одному чи колективом?

Майже однаково.

Коли йдете один, то один промазуєте, коли йдете колективом, то промазуєте колективом.

Дуже цiкаво полювати зайцiв з собаками-гончаками.

Коли такi собаки є, їх пускають у лiсок чи в байрак, вони бiжать, пiдiймають зайця i “голосом” його гонять.

Ви стаєте на путi, де має бiгти заєць, і мажете по ньому на тiй путi.

Та краса заячих ловiв з гончаками не тiльки у вашому промаховi…

Ви уявляєте собi, коли цiла зграя гончакiв iде слiдом за зайцем, нiби якийсь оригiнальний, нi в якiй фiлармонiї не бачений i нечуваний, оркестр. Заливається флейта, трубить з переливами трубач, рявкає бас, гуде баритон…

“Скiльки жару, скiльки страстi в голосах…”

Ех, якби в наших оркестрах з такою пристрастю грали оркестранти, – якi б були симфонiї!

Стоїш, слухаєш, рве серце тобi груди, поломенiє в тебе мозок, i ти мажеш, мажеш, мажеш…

На засiди ви виходите, коли вже добре стемнiє… Виходите в великому дубленому кожусi. Хазяїн вас питає:

– Може б, i свитку ще надягли?

– Нi, – кажете, – не треба. Не так уже воно й холодно. I вiтру нема. Та й первак у вас з комiром. Теплий первак, я його добре пiдпережу, воно не продме.

Засiдаєте бiля величезного колгоспного ожереду соломи…

Нiч темна, бадьора.

На небi, над ожередом, – зорi, на землi, пiд ожередом, – зайцi.

Сiли, закутались.

– Ну, налiтайте, которi тут зайцi є!

Тихо-тихо…

Аж ось десь аж iз сусiднього села:

– “Котила-а-а-ася…”

I тихо.

Ще щiльнiше закутуєтесь у кожуха…

Замислюєтесь…

Мимоволi iз грудей:

Ой, зiйди, зiйди, ясен мiсяцю,

Як млиновеє коло…

I знову тихо.

Голова на солому хилиться, хилиться, хилиться… Пiд кожухом тепло-тепло…

I на серцi тепло-тепло…

* * *

Раптом над вухом:

– Доброго ранку! Заснули?!

– Драстуйте! Невже заснув?!

– А вже й снiданок на столi! Ходiмте!

– Ходiмо.

– А де ж ваша рушниця?

– Нема… Дивись. Сюди-туди – нема рушницi.

– Та то так! Тут у нас не зiвай! Пiдслiдили, значить, i хапнули. Ну, нiчого: може, десь випливе…

– Неприємно! Не кажiть хоч нiкому!

ІІІ

Додому ви все-таки зайпя привезли.

– А де ж рушниця? – питається посемейство.

– Курок трошки закапризив: занiс до майстра. Увечерi ви їсте нашпигованого салом зайця. За столом урочисто: перший в цьому сезонi заєць.

Трапезу дiлить з вами i ваш вiрний по полюванню товариш.

– Будьмо!

– Будьмо!

По вечерi ви благальне дивитесь на вiрного товариша, а вiн, прощаючись, заплiтається:

– Ти ж не забудь узавтра занести, що на зайця позичав.

1945

Рейтинг: 2.7 - 4 Голосов