Перша:
— Коли ми з Василем спізналися і покохалися, дак ти знаєш, Оксанко, він мене кожного вечора водив або на концерт, або в кіно.
— А мій Петро завжди вечірком мене запрошував або до калини, або до верби.
— Таке, Оксано, скажеш — до верби. Яка там принада?..
— Еге-ге, Галинко, не кажи і не говори — чудова. Місяченько сяє… Соловейко тьохкає,— й ніжненько на руках колихаючи миле дитятко, усміхаючись, додала: — Оце ж бачиш — третє натьохкало…
— А в мене, голубонько, одне-однісіньке…
— То ти, Галино, із своїм Василем, мабуть, не ті кінокартини дивилася.
У наш двір прийшли дві жіночки — з водогону націдити свіженької водички. Сусідка — проти нас живе — неначе хріну об’їлася, кинулася до водоносиць:
— Чого ви до нас прийшли воду брати? Га? Вас питаю — яка вас завірюха у наш двір занесла?
— Хіба не бачите, води набрати. У нашому дворі водогін зіпсувався.
— Води?.. Іншого місця не найшли?
Молодша:
— Тітонько! Що ви таке кажете? Великий гріх людям води не давати.
— Так ви ж грязюки наносите!
— А хіба у вас нема грязюки?
— Еге, — сказала. — Наша грязюка — акуратніша
