Дмитро Білоус біографія

Дмитро Білоус біографія

Ім’я при народженні Білоус Дмитро Григорович
Псевдо Димко
Народився 24 квітня 1920
Курмани, Роменський повіт, Полтавська губернія, Українська СРР
Помер 13 жовтня 2004 (84 роки)
Київ, Україна
Громадянство СРСР, Україна
Національність українець
Діяльність поет, перекладач, літературний критик, поет, працював на кафедрі журналу (Дніпро)
Поховання Байкове кладовище

Дмитро Григорович Білоус (24 квітня 1920, Курмани, Українська СРР — 13 жовтня 2004, Київ, Україна) — український поет, перекладач з болгарської мови, літературний критик, громадський діяч.

Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (за книжку Дмитро Білоус  «Диво калинове»). Автор збірок гумору та сатири, книжок Дмитро Білоус вірші для дітей, статей, літературних розвідок про творчість українських письменників.

Народився 24 квітня 1920 року в селянській багатодітній сім’ї Ганни Давидівни і Григорія Миколайовича Білоусів (був десятою дитиною) в селі Курмани, нині Недригайлівського району Сумської області. Як згадував сам Дмитро Григорович, «сімейка в мого батька була, як у того Омелечка, про якого в народній пісні співається… Було нас одинадцятеро дітей. Я був десятою дитиною, якраз „лялькою в колисці“, коли старші вже парубкували й дівували».

Після закінчення школи поїхав до Харкова, де вчився на робітничому факультеті та працював на електрозаводі. 1938 року вступив на філологічний факультет Харківського університету. Його однокурсниками були Олесь Гончар і Григорій Тютюнник.

Друкувався з 1935 року.

З початком німецько-радянської війни 1941 добровольцем пішов у сталінську армію. Після тяжкого поранення лікувався у шпиталі міста Красноярськ у Росії. Потім у Москві був співробітником редакції радіомовлення для партизанів і населення окупованих території України. Писав гуморески для радіожурналу «Сатиричний залп», друкувався в журналі «Перець», писав вірші для партизанських листівок.

  • 1945 року закінчив філологічний факультет Київського університету.
  • 1948 року закінчив аспірантуру на кафедрі української літератури.
  • Член Спілки письменників України з 1948 року.
  • У 1947–1951 рр. — заступник відповідального редактора журналу «Дніпро».
  • У 1968–1976 рр. — відповідальний секретар комісії Спілки письменників України.
  • Член-кореспондент Академії педагогічних наук України з березня 1994 року, почесний академік АПНУ з 2000 р., голова комісії художнього перекладу Спілки письменників України з 1976 року.

Здавалося б поетів-сатириків у нас не так і мало. Та голос Дмитра Білоуса серед них не губиться. Передусім впадає у вічі те, що автор не прагне римувати ходячі анекдо­ти, поширені кумедні оповідання, не силкується ви­кликати сміх вульгаризмами. Білоус Дмитро схильний до тво­рення портретів негативних типів, причому в своїх кращих творах скрупульозно і філігранно «обточує» кожну деталь, кожну рисочку. Коли сукупно прочи­тати його вірші, перед очима постає ціла галерея непривабливих суб’єктів з промовистими прізвищами — Шарахкало, Шкуренко, Рваченко, Круть, Потакайло, Патякало, Говоруха, Слимак, Цупович, П’явка, Лакуза, Лопух тощо. Звісно, прізвища — не самоціль, а один із засобів у досить багатому арсеналі письмен­ника. Дмитро Білоус детально описує зовнішність, оточення, пе­редає особливості мови.

Так, Дмитро Білоус любить гру слів, філологічні повороти, схильний, ска­зати б, до інтелектуального, вишуканого гумору. Самі лише назви його творів несуть у собі сконденсовану проблемність, свідчать про вибагливу, копітку роботу над словом — «Відповідальний переляк»,  «Лука лукавий», «Слимакові принципи», «Визнаний графоман», «Як Руданського скоротили по штату», «Трясця в тре­сті», «Полювання з макогоном…»

Свого часу Л. Вишеславський цілком слушно звер­нув увагу на те, що «сміх заради «зубоскальства» завжди знаходив в особі Дмитра Білоуса непримиренного ворога. Він своїм сміхом ніколи не намагався догодити людям з відсталими смаками, а впливав на розвиток їх смаків справді дотепними, майстерними своїми оповідками». Ніби на підтвердження цієї думки свого побратима поет написав сатиричну мініатюру: «Давно став дядько інтелектуалом, а гуморист… лишився зу­боскалом».

Прикметною рисою Білоуса – сатирика є висока куль­тура віршування, невтомне дбання про форму — ритм, римування, звукопис. Його вигадливі рими можна використовувати у підручникові з поетики.

Не можна не сказати і про схильність поета до лаконізму, лапідарності.

У цьому та інших творах Дмитра Білоуса зримо від­чутна глибинна фольклорна основа, оте непозичене, справжнє розуміння народної душі аж до жестів та найдрібніших інтонацій включно.

Дмитро Білоус, здавалось би, вже знайшов у літературі своє амплуа поета-сатирика. Можна було б зосередитися в цьому жанровому струмені і нарощувати, досвід, уміння, майстерність. Але обдаровання митця виявилося ширшим, багатограннішим і непередбачуваним.

Дмитро Білоус вірші

Премії

  • Лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка (1990).
  • Лауреат премії імені Максима Рильського (1976)
  • Лауреат премії імені Олександра Копиленка (1989).
  • Лауреат премії імені Лесі Українки (1997).
  • Лауреат премії імені Олени Пчілки (2001).

Ордени

  • радянський орден Дружби народів (1980),
  • болгарський орден Кирила і Мефодія першого ступеня (1966),
  • болгарський орден «Мадарський вершник» (1995);
  • український орден князя Ярослава Мудрого п’ятого ступеня (жовтень 2001);
  • український орден «За мужність» третього ступеня (2002).

Помер 13 жовтня 2004 року в Києві.

Розділи

Посилання

Рейтинг: 5 - 121 Голосов