— Привіт!
— Скільки літ, скільки зим!
— Років із сорок. Відтоді, як закінчили школу, не бачились.
— Як поживаєш?
— Нівроку. Закінчив інститут, маю непогану роботу. Є жіночка, діти, внуки. А ти?
— Теж нівроку. За плечима — технікум. Одружений, працюю.
— За нашим 10-Б скучаєш?
— Ще й як. Часом як присниться рідний клас, Петро, Оксана, Маруся, Віталій, аж серце мліє.
— А пам’ятаєш, як ти Оксану смикав за косу?
— Пам’ятаю. Вона мене тоді добряче вгріла «Хімією» по лобі. А пам’ятаєш, як Олекса з Тарасом щодня скублися за Ганнусю?
— Пам’ятаю. А вона вийшла заміж за іншого… А пам’ятаєш, як Надя не дала нам списати контрольну з алгебри і ми їй облили валер’янкою двері?
— Пам’ятаю. Збіглися до них коти з усього села, ледве не прогризли дошки. А пам’ятаєш, як ти фізикові поклав у портфель цеглину?
— Пам’ятаю. Після того батько примусив мене скласти біля школи в штабелі машину цегли. А пам’ятаєш, як математичка погрожувала усім нам поставити двійки, а ми принесли в клас жабу, і вчителька весь урок простояла на стільці, аж поки не зловили ропуху?
— Пам’ятаю. Мені та жаба вилізла боком, бо моя хата біля річки. Мовляв, це ти її приніс.
— Збитошні були.
— Зараз би такого не робили.
— У Богданівці давно був?
— У якій Богданівці?
— Ну в нашому рідному селі.
— А я не з Богданівки. Я з Іванівки.
— Так ти не Юрко Синиця?
— Ні. Я Артем Субота. А ти не Василь Стельмах?
— Ні. Я Володимир Кваша.
— А я думав…
— І я думав…
— Ну бувай.
— Бувай.
