^Вгору

logo

gumoreska.in.ua

Головне меню


 

 

Давненько не бачились ми з зятем нашої сусідки, інструктором з водіння кременчуцької автошколи. А це, дивлюсь, з’явився. Тільки в якомусь жалюгідному вигляді: голова й ліва рука забинтовані, а нога у гіпсі. Й пересувається на милицях. Мене це неабияк здивувало, бо він усе нахвалявся, особливо за чаркою, своєю блискавичною реакцією, яка жодного разу не підвела, навіть під час поїздок з найнікчемнішими учнями.

Я озвався до нього, співчуваю, розпитую, що сталося. Він охоче заговорив:

— Це наслідки неточно поставленого запитання.

— Не зрозумів. Як це?

Й він став весело розповідати.

— Розумієш, схоже на анекдот. Заявилась у нашу школу дівуля — наче з обкладинки журналу. Краля, скажу тобі, лялька, та й годі. Прогониста, струнка, все при ній, ще й обличчя міс красуні. Практику водіння із нею доручили мені. Наші хлопці заздрили, аж облизувались. «Улюбленець долі», — говорили, чи й просто: «Дурням щастить». І накаркали. Звичайно, я на все це не звертав уваги. Так уже заведено між чоловіками: дай лиш привід, щоб пожартувати один з одного. До того ж ніякі дівулі мене не цікавлять — одружений, свого зілля досить. Правда, коли поруч чарівні колінця, мимоволі рука тягнеться допомогти перемкнути швидкість.

— А потім тебе з нею застала в автомобілі дружина — й ось такі наслідки. Поцілив? — не втерпів я, показуючи на бинти й милиці.

Він заперечливо похитав головою.

— Ні, мимо. Усе сталось інакше. Поїхали ми з нею у залікову поїздку. Шлях з багатьма ускладненнями, щоб по-справжньому перевірити курсантку. Треба проїхати й тунель. Тільки-но опинилися в ньому, ставлю дівиці контрольне запитання: чи не забула вона, що належить робити, в'їжджаючи до тунелю? Й уявляєш? Щойно це сказав, як вона кидає руля, мерщій до мене на коліна й нумо цілувати... Гарна картина? Потім, коли нас вантажили у «швидку», я їй нагадав:

— Дурепа, при в'їзді в тунель потрібно фари вмикати!

А вона, очевидно, звикла мандрувати поїздом.

Усе це дрібниці порівняно з тим, що вона відбулася синцями й подряпинами на її «ходулях», а мені довелося лежати зі струсом мозку й переломами. А найгірше знаєш що? Вся халепа в тому, що ні друзі-колеги, а особливо дружина, не вірять, що у нас із тією кралею нічого не було. Добре, що моя хоч тещі не розповіла в подробицях, як я потрапив в аварію.

Я не знав, як утішити його, тільки й стало мене на загальне: «Терпи, козче, отаманом будеш».

— А хлопці прийшли провідати й замість того, щоб поспівчувати, іржать, мов жеребці, та все повторюють: «Улюбленець долі». Втішає одне: легко відбулися, могло бути значно гірше.

— А як же тепер кралі бути з іспитом? — цікавлюсь у потерпілого.

Сусіда криво всміхнувся:

— Шеф наказав їй чекати мого виходу на роботу, й вона знову складатиме водіння. Мовляв, мало не відправила на той світ нашого працівника, то тепер чекай.

— І знову до тунелю? — цікавлюсь не без єхидства.

— Атож, тунель — обов’язковий відрізок шляху для водіння.

— То ти ж близько не сідай до неї, бо милицями другого разу не обійдеться.

— Не накаркай. Поплюй додолу, щоб не збулося.

 

Микола Лукомець

с. Деріївка

Онуфріївського району

Кіровоградської області

Поділитись

Відвідувачі

Вся інформація, що розміщена на сайті Гумореска була взята з відкритих джерел і призначена для ознайомлення. Якщо якась інформація на сайті порушує авторське право зв`яжіться будь-ласка з адміністрацією і ми видалимо даний матеріал