^Вгору

logo

gumoreska.in.ua

Головне меню


 

 

Була у мене шапка. Ну, не така, щоб уже зовсім нікудиш­ня, але...

—    Купи собі путню шапку,— дорікає жінка,— не ганьби мене.

—    Ти що? Тратився б я на якусь дрібничку!

—    Не піду з тобою ні в гості, ні в театр...

—   А мені поводирі й не потрібні. Хе-хе-е!..
Недарма народна мудрість гласить:   «Послухай жінку,

зроби навпаки, і все буде гаразд...»

Якось зателефонував мені друг з Яготина. «Приїдь,— просить,— Колю, диво побачиш»,— «Яке?» — питаю. «Пам'ятаєш моїх заморських папуг?.. Тих, що в неволі не розмножуються?» — «Пам'ятаю!» — «Тепер вилупи­лись малята,— продовжує товариш.— Це ж диво дивнеє! Приїдь, друже, пару тобі подарую. А ще покумекаємо над моєю дисертацією. Це ж унікальні родини...»

У вільний день подавсь я на вокзал, глянув на годинник: до електрички ще не скоро. Купив у кіоску журнал й читаю баєчки. Читаю й регочу, регочу й читаю.

Коли це підходить до мене чоловік. Постояв, подививсь, покрутив сюди-туди очима, а потім:

—  Оце дивлюсь на вас... Інтелігентний такий, в окуля­рах, з парасолею, а шапка... теє... їй-бо не пасує...

Відмахнувсь від нього й далі собі читаю. А він знову за своє:

—    Шкода мені вас. Гарний такий чоловік, а шапка... ну, зовсім барахло.

—    Ну й що з того?.. Яке вам діло до моєї шапки?

—    Яке діло? Ну, як би вам пояснити, щоб зрозуміліше було... Цілісність вашого портрета через цю нещасну шапку розпадається.— А тоді зі словами: «Давайте махнемось...» здер з голови мою й насунув свою — боброву.

«Що воно за дивак,— думаю.— Де він узявся, цей благодійник, в наші часи? — Отетеріло витріщився на нього: чи не жартує чоловік? Чи, може, він, не приведи господи, їздить по світу та шукає загубленої клепки?..»

—           Не можу,— обурююсь,— таку коштовну річ задарма
прийняти.— І занурюю руку в хутро. (Добряча шапка!) —

То скільки ви, добродію, на доплату просите?

 

—    А нічого не просю! Я із жалості до вас... От тепер ви — справжній професор. Академік!.. Любо глянути!.. Окуляри, нова шапка!

—    Совісно! — протестую.

—    Що ви, професоре! Я вам подарував. У вас — день народження!

—    Не скоро ще мій день народження, шановний.

—   А ви перенесіть на сьогодні.  Хе-хе... Велике діло!
Він поправив на своїй голові мою стару, ще й похвалив:

—   Бачте, як до лиця. Піду лишень гляну в дзеркало.
Вона якраз до моєї куфайки пасує. Недарма ж кажуть:
«По Хомці й шапка!» — І, підстрибуючи, побіг.

Зиркнув я на годинник: маю ще в запасі півгодини. «Повернеться мій добродій від дзеркала,— міркую,— гос­тинця йому за такий дарунок куплю. Кіоск із сувенірами — поруч».

Коли це, як з-під землі, з'являється переді мною солідний громадянин з дипломатом у руках і... міліціонер.

—   Ось моя шапка,— каже.
Лупаю на них очима.

А міліціонер кладе руку під козирок:

—   Ваші документи, громадянине.

—    Нема,— кажу,— товаришу міліціонер, при мені ніяких документів. їду, розумієте, до друга, а він мене і так знає.

—    Друг, безперечно, знає, а от я — ні. Прошу пройти до відділення. Там познайомимося.

—    Облиште! За десять хвилин мені до поїзда йти.

—    Не хвилюйтеся, громадянине, до поїзда ви не запіз­нитесь.

—    Відчепіться,— кажу.— Це моя шапка!

—    Ваша? — жваво підскочив чолов'яга.— А прізвище ваше не Пальчик часом?

—    Ні, не Пальчик... Калуга,— кажу,— Микола Іва­нович...

Респектабельний тоді культурненько знімає шапку з моєї голови й показує міліціонерові.

—  Пальчик Яким Федорович,— читає на підкладці
страж порядку. А прочитавши, бере мене вище ліктя.

Я впираюсь. «Не маєте права!» — кричу.

—    Не брикатись, громадянине злодію! — заспокоює міліціонер і підносить свисток до рота.

Винен, товаришу міліціонер. Це не моя шапка. Моя у того чоловіка, що пішов... Он туди! Він зараз повер­неться...

 

 

—    Я вам не товариш! Я охоронець порядку. Зрозуміло?

—    Так, так... охоронець... Зрозуміло... Але я все одно не винен. Шапки не знімав. Слово честі. Відпустіть... На

електричку тре... тре...

А той, з дипломатом, наперед забігає — і так улесливо:

—   Це у них, товаришу міліціонер, так заведено: одні

знімають, а інші...

—   Розберемось!
Благаю, доводжу, що я ніякий не злодій, що підійшов

до мене незнайомець і дуже просив помінятись шапками,

що я не хотів, але він нахабно здер мою і натягнув мені

свою...

—  Е-е-е! Художній свист немовляти,— знущально від­
повідає міліціонер.

Веде мене страж порядку, а респектабельний у бобри­ковому пальті з дипломатом з другого боку супроводжує. Люди дивляться, шкірять зуби. їм чого нині не вистачає? Видовисько! От і мають втіху Прощай, рідна Вірочко! Не послухав тебе. Злакомився на дармовину! Тепер каюсь. Прощайте, папуги!.. Коли тепер вас побачу-у-у!..

— Товаришу    майор! — доповідає    міліціонер.— Ваше завдання виконано! Упирались Микола Іванович Калуга страшенно. Ледве доставили. У відділенні вибухнув сміх.

Визираю з-за спини — і що я бачу? За начальницьким столом сидить моя дружинонька у майорських погонах! І   сміється так,  що  нещасний  стілець  під нею  ходором

ходить.

—  То це ти мені таке учворила? Це ти мене ганьбиш

перед усім світом?

Коли  це  із сусідньої  кімнати  виходить підполковник з букетом квітів, глянув на мене і як... скомандує:

—  Струнко, товаришу Калуга! — Потім поділив квіти,
другу  частину дав  мені  і вже  по-доброму,  по-мирному

мовив:

—  Підійдіть до Віри Петрівни, поцілуйте її, привітайте.
У неї сьогодні кілька свят збіглося: підвищення в званні,
нова посада в новому відділенні і зустріч з однополчанами.
Пишайтеся, Миколо Івановичу, такою дружиною!

Потім ми з підполковником вручили квіти моїй нена­глядній і цілували в обидві щічки.

— Залишайте, Віро Петрівно, відділення на чергового, забирайте гостей,— глянув на мене,— вашого професора й святкуйте на здоров'я.

Ми з дружиною, як годиться, подякували начальникові і запросили до себе.

—   Поміняйсь, бусурмане,— каже Віруня,— з гостем
шапками й заодно познайомся з Якимом Федоровичем
і Ольгою Олександрівною. Ми разом у партизанському
загоні були. Зараз вони живуть у Новосибірську. А ти,—
вона відвернулась від мене,— до якихось папуг зібрався!
Та ще у такій, прости господи, шапці.

По тому товариш майор, тобто моя Віруня, витягує з шухляди мій старий малахай і додає:

—    Попрощайся, а по дорозі на смітник викинеш.

—    Дарую вам на пам'ять від сибіряків,— каже наш гість, Яким Федорович, дістає з свого дипломата ведмежу шапку, і ми «махаємось» з ним вже по-справжньому.

А жінки раді — витівка їм удалась!

 

Поділитись

Відвідувачі

Вся інформація, що розміщена на сайті Гумореска була взята з відкритих джерел і призначена для ознайомлення. Якщо якась інформація на сайті порушує авторське право зв`яжіться будь-ласка з адміністрацією і ми видалимо даний матеріал